Валя більше не збиралася це терпіти. Вона не розуміла, чому Діма став відноситися так до неї — розлюбив?

Сьогодні він знову прийшов пізно вночі та ліг спати у вітальні.
Вранці, коли він вийшов на сніданок, Валя сіла перед ним.

– Дімо, ти можеш мені сказати, що відбувається?

– Що тобі не так? – Він пив каву і намагався не дивитись на неї.

– Відколи з’явилися хлопчаки, ти дуже змінився.

– Я не помітив.

– Дімо, ми два роки живемо, як сусіди. Ти це помітив?

– Слухай, а чого ти хотіла? У будинку постійно розкидані іграшки, пахне якимись молочними кашами, діти кричать… Ти думаєш, це комусь сподобається?

– Дімо, але ж це твої діти!

Він схопився і нервово почав ходити кухнею.

– Усі нормальні дружини планують одну нормальну дитину. Щоб вона тихенько грала у куточку, щоб не заважала. А ти одразу двох! Мені мама говорила, а я не послухався — такі, як ти, тільки й можуть, що розмножуватися!

– Такі, як я? Це які, Дімо?

– Такі, без мети у житті.

– Але ж це ти змусив мене покинути інститут, бо хотів, щоб я всю себе присвятила сім’ї!

Валя сіла. Помовчавши, вона додала:

– Я думаю, нам треба розлучитися.

Він подумав і сказав:

– Я тільки за. Тільки на аліменти не подавай. Я сам тобі даватиму гроші.

Чоловік розвернувся і вийшов із кухні. Їй би поплакати, але тут із дитячої пролунав галас. Близнюки прокинулися та вимагали її уваги.

***

За тиждень вона зібрала речі, взяла близнюків і пішла. Вона мала велику кімнату в комуналці, яка дісталася їй від бабусі.

Мешканці були нові, тож Валя вирішила з усіма познайомитись.

З одного боку жив похмурий, хоч і нестарий ще, мужик, а з іншого — яскрава дама років шістдесяти. Насамперед Валя постукала до чоловіка:

— Здрастуйте! Я ваша нова сусідка, хотіла б познайомитись, купила тортик, приходьте на кухню пити чай.

Валя старанно посміхалася. Чоловік окинув її поглядом, потім буркнув:

— Не їм солодкого, — і зачинив перед її носом двері.

Валя знизала плечима і попрямувала до Зінаїди Єгорівни. Та погодилася підтримати компанію, але тільки для того, щоб промовити.

— Отже, так, я люблю відпочивати вдень, тому що вечорами дивлюся серіали, сподіваюся, що ваші сини не турбуватимуть мене своїми криками. І будьте ласкаві не дозволяти їм бігати коридором, нехай нічого не чіпають, не бруднять і не ламають!

Вона говорила довго, а Валя з тугою думала, що життя її тут чекає несолодке.

***

Вона віддала хлопчаків у дитячий садок, а сама влаштувалася туди ж нянькою. Було дуже зручно, вона працювала якраз до того моменту, коли Андрія та Юру треба було забирати додому. Платили копійки, але ж Діма обіцяв допомагати.

Перші три місяці, поки тривало їхнє розлучення, Діма і справді підкидав їм грошей. А ось після розлучення минуло вже стільки ж, але грошей від нього більше не було. Валя вже два місяці не могла заплатити за комуналку.

Відносини із Зінаїдою Єгорівною псувалися з кожним днем. Одного вечора, коли Валя годувала на кухні хлопчиків, туди впливла сусідка в атласному халаті.

– Люба, я сподіваюся, ви вирішили своє фінансове питання? Не хотілося б через вас втратити електрику чи газ.

Валя зітхнула:

– Ні, поки що не вирішила. Завтра поїду до колишнього чоловіка, щось забув про дітей зовсім.

Зінаїда Єгорівна підійшла до столу.

– Ви все годуєте їх макаронами… ви знаєте, що ви погана мати?

– Я нормальна мати! А вам би порадила не пхати свій ніс, куди не треба, а то можна і по тому носу отримати!

Що тут розпочалося! Зінаїда Єгорівна верещала так, що хоч вуха затикай. На крик зі своєї кімнати вийшов Іван, сусід Валі з іншого боку.

Якийсь час слухав, як Зінаїда Єгорівна проклинає Валю, хлопчаків і взагалі все, що бачить довкола, потім розвернувся і зник у кімнаті.

Повернувся за хвилину. Кинув на стіл перед Зінаїдою Єгорівною гроші та сказав:

– Стули писок. Ось тобі на комуналку.

Жінка замовкла, але, коли Іван зник, прошипіла Валі:

– Пошкодуєш ти про це!

Валя пропустила ці слова повз вуха. Потім виявилося дуже дарма. Наступного дня вона поїхала до Діми. Той її вислухав і сказав:

– У мене зараз важкий період, я не можу нічого платити.

— Дімо, ти знущаєшся? Мені чимось треба годувати дітей.

— Так годуй, я не забороняю.

— Я подам на аліменти.

— Звичайно, подавай, офіційна зарплата в мене така, що ти отримуватимеш сльози. І постарайся більше не турбувати мене!

Валя йшла додому і плакала. До зарплати ще тиждень, а грошей майже нема. Але вдома на неї чекав ще один сюрприз — дільничний.

Зінаїда Єгорівна написала на неї заяву. Там було написано, що Валя загрожує її життю, а її діти голодні та без нагляду.

Цілу годину дільничний проводив з нею бесіду, а на останок сказав:

— Я зобов’язаний повідомити опіку.

— Слухайте, про що повідомити? Я ж не робила нічого поганого.

– Такий порядок. Сигнал є, його потрібно відпрацювати.

Увечері Зінаїда Єгорівна знову прийшла до неї на кухню.

— Отже, так, люба, якщо ваші діти ще раз потурбують мене вдень, я змушена буду звернутися просто в опіку!

— Що ви робите? Вони ж діти! Вони не можуть сидіти цілий день на одному місці!

— Люба, якби ти їх годувала нормально, то їм хотілося б спати, а не бігати!

Вона вийшла з кухні, а хлопці злякано дивилися на матір.

– Їжте, мої хороші. Тітка жартує, вона насправді добра.

Вона відвернулася до плити, щоб витерти сльози та навіть не помітила, що на кухню прийшов Іван. Він тримав у руках величезний пакет. Він підійшов до її холодильника, мовчки відчинив і почав завантажувати в нього продукти.

– Іване, вибачте, ви переплутали холодильник.

Він навіть не обернувся. Забив холодильник продуктами та так само мовчки вийшов із кухні. Валя не знала, що сказати.

Після зарплати вона постукала до сусіда. Він відкрив відразу, як завжди похмурий і мовчазний.

– Іване, я вам грошей винна за продукти. Ось п’ятсот гривень, я потім ще принесу, тільки ви скажіть скільки.

– Іди, не треба нічого.

І він знову зачинив двері перед її носом. Валя не встигла нічого зробити, бо з кухні долинули верески Зінаїди Єгорівни. Вона кинулася туди — хлопці стояли, а Зінаїда Єгорівна кричала, вказуючи на калюжу чаю біля столу.

– Безпритульні! Хто виросте з вас із таким вихованням?!

Валя відправила дітей до кімнати, витерла підлогу та повернулася до себе. Вона не розуміла, як далі жити. Хлопчики смирно сиділи на ліжку. Валя присіла поряд.

– Ну, що ви засмутилися? Потрібно трохи потерпіти, я обов’язково щось придумаю, і ми поїдемо звідси.

Хлопці притиснулися до неї з обох боків, обхопили рученятами.

А наступного дня увечері у двері подзвонили. Іван був у другу зміну на роботі, Валя відчинила двері — на порозі стояли дві незнайомі жінки, дільничний та ще якийсь чоловік.

— Здрастуйте, ви до мене?

Одна з жінок суворо подивилася на неї:

– Валентина Сергіївна Жестова?

– Так.

– Ми з опіки.

– З опіки? Вибачте, навіщо?

– Дозвольте, ми пройдемо.

Жінки пройшлися кімнатою, зазирнули в холодильник, відкинули ковдру на ліжку.

– Збирайте дітей.

– Що? Ви з глузду з’їхали! Я нікому не віддам своїх дітей!

Андрій та Юрко обхопили її з двох боків і вже плакали. Вони не розуміли, що відбувається. Одна з жінок зробила знак дільничному – той підійшов і почав відривати від неї хлопчаків.

– Мамо! Матуся, не віддавай нас!

Валя боролася як могла. Вона тримала дітей, але другий чоловік заламав їй руки.

– Мамуся!!!!

Вона бачила крізь туман, як хлопчики брикаються, б’ються в істериці, їхні очі були сповнені жаху. Вона знову рвонулася, їй удалося вирватися від чоловіка, але перед нею став дільничний.

Він уже передав Юрка жінкам, і ті удвох швидко несли хлопчаків сходами. Діти кричали так, що кров стигла.

Дільничний тримав її, доки крики дітей не замовкли, а від під’їзду не від’їхала машина. Дільничний розтис руки, і Валя впала на підлогу.

Вона вила, як поранений звір. За п’ять хвилин у кімнаті нікого, крім неї, не залишилося.

Валя підвелася, озирнулася. На очі попалася велика сокира. Була у бабусі, коли ще тут було пічне опалення, потім її чомусь ніхто не викинув. Валя встала, взяла сокиру.

Зважила на руці, трохи посміхнулася, правда, усмішка була більше схожа на вискал. Вона вийшла з кімнати та попрямувала до дверей Зінаїди Єгорівни.

Коли двері були виламані, а Зінаїда, яка верещала, забилася мало не під ліжко, хтось схопив Валю, викрутив сокиру з рук.

– Дурепа! Що коїш? Кому гірше робиш?

То був Іван. Валя видихнула:

– Мені тепер байдуже… мені все одно взагалі…

Іван потяг її до себе, поклав на диван, дав якусь пігулку. Валя покірно випила. Вона знала, що як тільки Ваня відвернеться, вона втече.

Вона знала, куди побіжить до мосту. Але голова раптом стала важкою, очі ніяк не хотіли розплющуватися. Валя заснула – Іван не пошкодував снодійного.

Він вийшов із кімнати та попрямував до Зінаїди Єгорівни. Та сиділа розпатлана за столом і пила валеріанку.

– Задоволена?

– Ох, Ваня… Я ж не думала, що так усе… Я думала налякають, вона й з’їде…

– З’їде? Ось що, щоб усі свої листи сходила забрала. І моли Бога, щоб все обійшлося, бо я можу й не встежити за Валею. Тоді тобі треба з’їхати.

Зінаїда Єгорівна закивала головою.

Цілий місяць Валя збирала довідки, характеристики, здавала якісь аналізи. Вона навіть не думала, що все це робитиме — опустила руки, вирішивши, що все марно, нічого не допоможе.

Але Іван, такий самий похмурий, не давав їй залишатися одній ні на хвилину і весь час підштовхував її. Коли стало зрозуміло, що дітей, можливо, повернуть, Валя начебто прокинулася.

– Іване… Адже це все завдяки тобі…

І тут він уперше посміхнувся. Сумно так.

– У мене теж були діти… Але я не зміг їм допомогти, їх нема вже п’ять років. А твоїм допомогти можна…

У ніч перед тим, як комісія мала ухвалити рішення, Валя ночувала на дивані в кімнаті Івана, як зазвичай останнім часом, але не могла заснути. Іван, схоже, також.

– Ваня… не спиш? Розкажи, що сталося з твоїми дітьми.

Іван помовчав, а потім почав говорити монотонним, невиразним голосом.

– Була в мене сім’я… Дружина, двоє хлопчаків.

А я не цінував, думав, є вони й добре. Після зарплати піддавав із мужиками, вдома покрикував, бувало. А потім раптом, і дружина пішла разом з дітьми. До села поїхала, у приватний будинок, що від родичів їй залишився. Я місяць чекав, гордість розпирала, потім раптом зрозумів: не можу без них. Поїхав до них, хотів усе сказати, але… не встиг.

Приїхав, а будинок цієї ночі згорів. Разом із мешканцями. Проводка замкнула.

Він замовк. Потім продовжив:

– Я почав прикладатися до чарки, в бійки почав влазити. Покалічив трохи одних, посадили мене на три роки. Вийшов, квартиру продав, щоб збитки цим компенсувати, повернувся до цієї кімнати. На завод мене взяли назад.

Валя встала і підсіла до Івана, взяла його за руку, але він зітхнув і витяг руку.

– Спи давай. Завтра на комісії, щоб як огірок була!

***

– Жестова!

– Так, це я.

– Ось документи, стежте краще за своїм життям, щоб такого більше не повторювалося.

Валя тупо дивилася на папери. Жінка, яка винесла їх, раптом усміхнулася.

– Що стоїте? Їдьте, забираєте своїх…

У Валі підкосилися ноги. Ваня притримував її під руку, коли вони стояли в кімнаті очікування.

– Мамо! Матуся!

Юрко та Андрюша повисли на ній. Вони всі плакали, навіть Іван відвернувся і змахнув якусь сльозинку з очей.

– Ну, все, годі плакати, додому поїхали.

***

Життя поступово налагоджувалося. Зінаїда Єгорівна не виходила зі своєї кімнати. Валя за допомогою Івана отримала роботу техніка на тому ж заводі, і тепер могла не рахувати, чи вистачить їй на хліб.

Звичайно, отримувала вона не мільйони, але якщо по-розумному, то на все вистачало. Одне її турбувало – Ваня став зовсім похмурим.

А одного разу вона випадково впустила його куртку з вішалки, з кишені випав телефон і засвітився. А на заставці вона Валя.

Вона посміхнулася, взяла телефон і, подумавши, пішла до нього до кімнати. Ваня лежав на дивані та дивився в стелю. Він начебто злякався, побачивши її. А Валя присіла поряд:

— Знаєш, Іване, я завжди боялася сказати щось зайве. І дуже багато чого не встигла сказати тим людям, які були поряд. Хтось пішов, комусь ці слова не потрібні. Найстрашніше — шкодувати, що ти мав сказати, і не встиг…

– Про що ти?

— Просто, якщо ти не можеш, можливо, я спробую. Мені страшно, що ти сміятимешся наді мною, але я спробую. Ваня… одружись зі мною, га?

Ваня довго на неї дивився. Потім взяв її обличчя до рук і сказав:

— Я не вмію гарно говорити. Просто знай, що я все для вас з хлопцями зроблю.