– А може є ще хоч якийсь вихід? Не хочу я жити з твоєю мамою, – чесно зізналася Галина своєму чоловікові.

– Я все розумію, але повір, що для нас зараз це найкращий вихід. До того ж, це ненадовго, поки ми не придбаємо своє житло, – заспокоював дружину Степан.

– Ну що, Галинко, вітаю в нашій хаті, – сказала Ганна Миколаївна, окинувши свою нову невістку уважним поглядом.

– Дякую, мамо, – злегка натягнуто усміхнулась Галина, тримаючи в руках валізу та букет півоній. Передчуття у неї були не вельми добрі.

Жили вони тепер разом. Хоча хата велика – два входи – але земля і кухня були спільні. І це стало справжньою проблемою.

– Галинко, не ріж так картоплю, вона вариться нерівномірно, – втретє за тиждень зауважила свекруха.

– Я так завжди ріжу, мамо, – стримано відповіла Галя, ставлячи пательню на плиту.

– Та й пательня вся в подряпинах буде, якщо ти так перемішуватимеш.

– Я дивлюсь, вона стара вже, – зауважила Галя.

– Ми можемо купити нову.

– О-о-о! – зітхнула свекруха.

– То тепер усе старе вже викидати? Все, що мої руки роками надбали? Що ж то за молодь пішла, вам би лише все викидати…

Та це були лише квіточки. Справжні баталії почалися весною, коли почалися городи.

– Отут буде мій буряк, – сказала одного ранку Ганна Миколаївна, махаючи палицею на половину городу. – А картоплю садимо, як завжди – лівіше.

– Мамо, а можна я під парканом посаджу свою зелень? Петрушку, м’яту, базилік? Я люблю свіже зривати, коли готую.

– Трави, кажеш? М’яту? Та вона ж по всій грядці попре! Я її колись ледь вивела. І під парканом – то мій часник. Ти не знала? Там ще з осені посаджений.

– А де ж мені тоді посадити? – спокійно, хоч і з роздратуванням, спитала Галина.

– В себе вдома, у місті, посадиш. А тут у мене мій порядок!

Степан, повертаючись з роботи, завжди потрапляв у «міжвогневу зону».

– Степане, скажи своїй мамі, що я не винна, що ту сковорідку хтось переді мною подряпав! І що я не викидала її!

– А ти скажи своїй жінці, що мені не треба в хаті перетрушування речей! Я знаю, де що лежить! І знаю, коли помідори садити, не гірше за неї!

– Мам, Галя просто хотіла навести лад…

– Та я тут сорок років живу! Мені хтось лад буде наводити?!

Минали тижні. Сімейна атмосфера ставала дедалі напруженішою. Кожен обід нагадував мовчазну стратегію виживання: хто кому передасть хліб, хто перший скаже «смачного», а хто грюкне дверима після чергового «невинного» зауваження.

Одного вечора Галя не витримала.

– Степане, я більше так не можу. Ми або знімаємо квартиру в місті, або… я їду до мами.

– Та ти ж знала, що з мамою буде непросто. Вона просто… старша. Її треба зрозуміти.

– Я стараюсь, але вона не дає мені права на жодне рішення! Навіть м’яту не дозволила посадити! А кухню взагалі не дає чіпати, а як мені готувати.

А наступного дня сталося дещо несподіване.

Ганна Миколаївна застала Галю на городі з відром, рукавичками і маленькими кущиками м’яти.

– Що, знову під часник лізеш? – гримнула.

– Ні, мамо, я отут, за дровітнею. Там ніхто нічого не садив. Просто для себе, – Галя вже не боролась, їй було байдуже.

Свекруха підійшла ближче, подивилась і… мовчки сіла поруч. За кілька хвилин, не дивлячись на невістку, сказала:

– Моя мама, коли я заміж вийшла, так само мені не давала грядки торкатись. Все сама, все як знає. Я тоді думала: от в мене буде невістка – все їй дозволю. Але бач, яка я…

Галя здивовано подивилася на неї. Свекруха продовжила:

– Просто коли довго сама, то наче весь лад в руках тримаєш. А тут прийшла ти, молода, гарна, розумна… А мені вже і місця нема. Вибач.

Галя ковтнула клубок у горлі.

– Мамо… я теж, мабуть, різко. Просто хотіла бути корисною. І трохи… відчути себе вдома.

– Ну то, може, разом посадимо ще щось? – обережно всміхнулась Ганна.

Відтоді зміни настали не одразу. Але з’явились маленькі знаки: нова сковорідка на кухні – нею першою користувалась Ганна; паркан пофарбували разом; м’ята повільно розросталась у своєму куточку.

Якось у неділю Ганна Миколаївна поставила на стіл салат з базиліком і, моргнувши Степану, сказала:

– Це з Галининої грядки. Смакота!

А Степан не міг повірити, що дві найрідніші для нього людини таки знайшли спосіб як примиритися.

Між двома жінками, такими різними, але з однаково впертим характером, нарешті зʼявилося взаєморозуміння. Вони ще часом сперечались – куди ж без того. Але тепер їхні суперечки завершувались не образами, а пирогом з капустою і чаєм із м’ятою.

І кухню поділили – не площею, а по днях: один день господиня – Ганна, інший – Галина. А грядки… грядки стали спільними, бо земля, як і сім’я, – щоб родило, треба щоб була згода.

Джерело