Світлана все життя вважала Надію своєю найкращою подругою. Їхнє знайомство почалося ще в першому класі. Світлана сиділа на передостанній парті й тихо плакала: мама зранку посварилась із татом і пішла на роботу, грюкнувши дверима. І в ту мить до неї підсіла дівчинка з тугою косою і ясними очима.

– Я Надя, – сказала вона.

– А ти не плач, добре? Все буде добре. Я завжди з собою ношу хустинку – ось, витри сльози.

З того дня вони стали нерозлучними.

Дитинство було спільне: ляльки на ковдрі, перші зачіски одна одній, ділення цукерками і домашні завдання, які завжди робили разом. Надя була розумна, спокійна, як камінь у річці. Світлана – навпаки: імпульсивна, щира до болю, часто розчаровувалась у людях. Але в Наді – ніколи.

– Ти мені як сестра, – казала вона.

– Може, і рідна не була б такою.

Коли в десятому класі у Світлани раптово не стало тата, Надя була першою, хто прибіг.

– Я просто хочу бути з тобою, – тихо мовила вона.

І вона була: на похороні, потім увесь тиждень після. Сиділа, мовчала, обіймала. У її присутності було легше дихати.

Після школи Світлана поїхала в Київ. Надя лишилася у райцентрі, поступила в медичний. Вони писали листи – справжні, на папері. А потім зʼявилися телефони, дзвінки раз на тиждень, а далі – життя, у кожної своє.

Світлана вийшла заміж. Чоловік – столичний, серйозний, з поважної родини. Переїхали з чоловіком в інше місто, бо його по роботі відправили. Народилась донька, а потім… почались сварки і життя покотилося вниз.

Коли було особливо важко, і нестерпно, Світлана телефонувала Наді, це була єдина людина, якій вона довіряла.

І справді, Надя завжди брала слухавку. Навіть коли працювала по змінах, навіть коли в самої були проблеми. Коли в Світлани чоловік пішов до іншої, Надя приїхала без запрошення.

– Ти не будеш сумувати на самоті, – сказала й обняла.

Світлана тоді тільки мовчала і пила чай. І знову – саме в її присутності дихалось легше.

Минали роки. Надя вийшла заміж пізніше. Її чоловік був вчителем фізики, спокійний і трохи мовчазний. У них не було дітей. Вона не скаржилась. Коли Світлана питала:

– Тобі не болить?

Надя відповідала:

– Болить. Але я маю тебе, маю маму, маю учнів, і маю небо. Це багато.

Дружба їхня тривала і лише міцніла з роками. Світлана стала викладачкою, донька виросла, почала працювати. Надя – головна медсестра в лікарні. Але навіть у зрілому віці вони залишалися “двома дівчатами з першого класу”.

На кожен день народження – дзвінки, вітання, обов’язкове “люблю тебе, подруго моя”. На кожне Різдво – спільне печиво, традиційне “пригадуєш, як у школі…”

Та життя знову випробовувало.

У Світлани діагностували важку хворобу. Лікарі не давали гарантій.

– Надю, я боюсь, – прошепотіла вона, тримаючи подругу за руку в палаті.

– Я з тобою, – сказала Надя. – І я не дам тобі бути в цьому самій.

І вона не дала. Вона була поруч на кожній процедурі, варила бульйони, мила голову, коли та сама не мала сил, несла теплі шкарпетки і читала вголос книжки, бо Світлана втрачала зір.

Одного разу Світлана сказала:

– Знаєш, я думала, що єдиною підтримкою в житті стане для мене мій чоловік, але я помилилася, бо це була ти. Ти єдина, хто не зрадив.

Надя не відповіла. Лише взяла її руку і поцілувала.

Лікування дало результат. Повільно, з великими зусиллями, але хвороба відступила. Світлана повернулась додому, до життя. І коли лікар сказав: “Можливо, ще роки два-три, а може й більше”, вона тільки подивилась на Надю:

– Я вже прожила головне – знати, що я не одна.

Коли вони сиділи разом на лавці під хатою – уже обидві сиві, зморшкуваті, але з тими ж усмішками – Надя сказала:

– Ми з тобою пройшли життя, як по тонкому льоду. Але завжди трималися за руки.

Світлана засміялась:

– Бо ти – моя Надія. І не лише по імені.

Їхня дружба тривала понад 60 років. І коли в одній із них серце зупинилося – інша стояла біля неї, тримаючи ту саму хустинку, яку колись дала в першому класі.

– Ти витерла мені сльози тоді, – сказала вона, – а тепер я витру свої.

Бо справжня дружба – це назавжди.

Джерело