Катерина завжди була з тих жінок, про яких кажуть: «Золота». Не через прикраси – бо їх  вона не носила. А через серце, яке віддавала до останку – спочатку батькам, потім чоловікові, потім дітям. А про себе згадувала лише тоді, коли вже не було сили тримати чайник у руках чи ноги гуділи після чергового дня «на ногах».

Вона вийшла заміж у двадцять два. Її Микола був добрий, роботящий, такий, «як усі мріють». Спочатку – романтика, квіти, прогулянки до річки. А потім – господарка, робота, дитина, потім ще одна… І вже якось так склалось, що Катерина стала ніби тінню свого дому.

– Ти в нас як моторчик, – сміявся Микола, дивлячись, як вона поєднує приготування вечері з пранням і одночасним вивченням з дітьми вірша.

– А що я? Я мама. Так треба, – відповідала вона й не зупинялась.

Її життя було розкладене по годинах: 6:00 – прокинутись, 7:00 – дітей підняти, 8:00 – на роботу, 17:00 – назад, вечеря, уроки, прання, заспокоїти сварку, нагодувати кота, дати ліки свекрусі… І десь у тому списку – десь далеко – було щось для себе: «Почитати книжку» чи «Полежати 15 хвилин». Але навіть ці пункти вона викреслювала – не встигала.

Вона звикла не купувати собі нових речей. Її пальто було з позаминулої осені, чоботи давно просилися на пенсію. Але донькам – кожен сезон нові речі. Бо ж ростуть. А чоловік – «в нього робота, йому треба краще виглядати».

– Мамо, а ти чому собі нічого не купуєш? – якось спитала менша, Христинка.

– А я вже все маю. Головне – щоб вам було добре, – усміхнулась Катя, хоч у серці закололо.

Здоров’я почало здавати після сорока. Серце поколювало, тиск стрибав, а ще – тиха втома, яка не проходила навіть після сну. Але вона не зважала. Казала собі: «Ще трохи потерплю, ще треба оце й оце зробити».

Та одного разу вона впала просто на кухні. Від перевтоми. І тоді все зупинилось.

– У вас нервове виснаження, пані Катерино. Вам треба відпочинок, лікування і зміна ритму життя, – серйозно сказав лікар.

– Але ж я не можу. У мене діти… чоловік… свекруха… – почала вона.

– А ви? Ви в себе є? Якщо так далі, то скоро вже нікому не допоможете…

І вперше в житті вона подумала: а що буде, якщо я зникну? Хто буде готувати, будити, гладити сорочки, розраджувати дітей, слухати всіх? А головне – хіба я тільки для цього?

Катя лягла в лікарню. Вперше за багато років – дозволила собі зупинитись. І в тій тиші, серед крапельниць і запаху ліків, вона почула… себе. Вперше.

Повернувшись додому, вона була вже іншою. Втомленою, але з глибоким усвідомленням: так більше не буде.

– Мамо, ти лягла спати раніше? – здивувалась Христинка.

– Так, бо я теж людина. І я теж хочу бути здоровою.

– Катю, а ти чого не погладила мені сорочку? – пробував по звичці Микола.

– Бо я сьогодні відпочивала. Якщо дуже треба – праска на місці.

Було важко. І незвично. Найперше – їй самій. Скільки років вона відмовлялась від усього – і тут раптом дозволяє собі піти в парк, просто посидіти на лавці, почитати книжку, купити собі нову кофту. Спочатку совість точила: «А діти? А вечеря?» Але вона вчилась. Повільно. Обережно. Як ходити заново.

Потім зміни помітив чоловік. І перша реакція була не підтримка.

– Ти щось змінилася. Якось холодно стало. Не така, як раніше.

– Я не холодна. Я просто більше не віддаю всю себе до останку. Бо я не служниця. Я – жінка. Я – твоя дружина, а не тінь у хаті.

Було кілька сварок. Була мовчанка. Але потім він побачив: вона стала живішою. В очах знову з’явився блиск, як у ті роки, коли вони ще були молоді. Вона сміялась, співала на кухні, фарбувала губи, вийшла з подругою на каву.

– Я боявся, що втрачаю тебе, – сказав якось тихо Микола.

– А я боялась, що втрачаю себе. Але тепер я не хочу втрачати ні тебе, ні себе. Хочу, щоб ми обоє жили, і були щасливі.

Відтоді в Каті було правило: щотижня – час для себе. Субота – без готування з самого ранку. Один вечір на місяць – похід у салон. І головне – ніяких вибачень за те, що вона дбає про себе і хоче бути щасливою.

Вона не стала егоїсткою. Вона лиш стала жити повноцінним життям. І діти це помітили.

– Мамо, ти така гарна стала. І весела.

– Просто я навчилась любити не лише вас, а й себе.

Бо любов – це не тільки дбати про інших. Це ще й дозволити собі жити. І Катерина тепер знала: коли мама щаслива – тоді щасливі й усі довкола.

Джерело