Ганна зауважила, що з Максимом щось не так, коли він приніс додому дороге ігристе. Не просто гарне червоне на вечерю, а справжній французький брют, який коштував половину його місячної зарплати. Такі витрати були зовсім не в його характері.

– Що святкуємо? – спитала вона, роздивляючись золотисту етикетку.

– Та так, захотілося побалувати кохану дружину, – відповів Максим, але в голосі чулася якась неприродна бадьорість.

За сім років шлюбу Ганна навчилася розпізнавати усі відтінки настрою чоловіка. І зараз вона достеменно знала: щось його турбувало. Дороге ігристе було не нагородою, а принадою перед серйозною розмовою.

– Максе, що трапилося? – Ганна відставила пляшку і пильно подивилася на чоловіка.

– Нічого не трапилося. Просто гарний настрій. Давай краще повечеряємо, а потім відкоркуємо ігристе.

Але апетиту Ганна не мала. Передчуття неприємностей зростало з кожною хвилиною. Максим був надто жвавим, надто балакучим, розповідав якісь анекдоти, які зазвичай не розповідав. Все це виглядало, як спроба відвернути увагу від головного.

Правда відкрилася наступного дня, коли несподівано наскочила свекруха.

Людмила Петрівна з’явилася рано вранці, ще до того, як Ганна зібралася на роботу. Вона тримала в руках якусь теку з документами й мала вкрай діловитий вигляд.

– Ганнусю, люба, як справи? – спитала свекруха, проходячи до квартири без запрошення.

– Добре, дякую. А що це за документи?

– Ах, це… – Людмила Петрівна загадково посміхнулася. – Потім розповім. Спочатку чайку поп’ємо, поговоримо щиро.

Ганна ще більше напружилася. Людмила Петрівна ніколи не була любителем щирих розмов. Зазвичай вона обговорювала побутові проблеми, давала поради по господарству, або скаржилася на здоров’я. А тут раптом захотілося поговорити.

– Слухай, а ти задоволена своєю роботою? – спитала свекруха, коли вони сіли за стіл із чаєм.

– В принципі, так. А що?

– Та нічого особливого. Просто думаю, чи не настав час тобі зайнятися чимось більш… перспективним.

– У сенсі?

– Ну, робота в офісі – це, звісно, ​​стабільність. Але, де ж творчість? Де самореалізація? Ти ж розумна, освічена жінка. Могла б і свою справу відкрити.

Ганна мало не засміялася. Людмила Петрівна завжди скептично ставилася до жіночої кар’єри й не раз говорила, що місце дружини – вдома, поряд із чоловіком. А тепер раптом заговорила про самореалізацію та власну справу.

– Людмило Петрівно, я не маю бажання займатися бізнесом. Мені подобається моя робота.

– Подобається, це добре. Але ж можна займатися тим, що подобається, і водночас добре заробляти. Ось дивись…

Свекруха відкрила теку і дістала кілька аркушів із цифрами та розрахунками.

– Ми з Максимом тут порахували. Якщо відчинити невелике кафе в центрі міста, окупиться воно за півтора року. А потім уже чистий прибуток піде.

Серце у Ганни тьохнуло. Отже, вчорашнє ігристе було пов’язане саме з цією розмовою. Максим готував ґрунт для серйозної пропозиції, а тепер в атаку пішла важка артилерія в особі його матері.

– Кафе? – перепитала Ганна. – А де взяти гроші, щоб його відчинити?

– Ну, стартовий капітал потрібний, звісно. Але не такий вже й великий. Приміщення можна взяти в оренду, обладнання не найдорожче купити. Головне – правильно все організувати.

– І скільки потрібно грошей?

– За нашими розрахунками, близько шестисот тисяч гривень.

Ганна відчула, як земля йде з-під ніг. Шістсот тисяч! У них із Максимом таких грошей не було й близько. Їх спільних заощаджень вистачило б хіба що на десяту частину цієї суми.

– Людмило Петрівно, у нас немає таких грошей.

– А ось і є! – переможно вигукнула свекруха. – У тебе ж дача є. Батьківська. Продаси її – і вистачить на відкриття кафе.

Ось воно! Ось навіщо знадобилося ігристе, щирі розмови та бізнес-плани. Дача. Єдине, що залишилося в неї від батьків.

Невеликий будиночок із ділянкою за п’ятдесят кілометрів від міста, де вона проводила дитинство і куди тепер приїжджала відпочити від міської метушні.

– Я не продаватиму дачу, – твердо сказала Ганна.

– Чому? – здивувалася Людмила Петрівна. – Ти ж там буваєш від сили кілька разів на рік. А тут така можливість – власну справу започаткувати!

– Бо це пам’ять батьків. І тому, що я не хочу займатися кафе.

– Ганнусю, ти не зрозуміла. Це не просто кафе. Це сімейний бізнес! Максим займатиметься адміністративними питаннями, ти – кухнею та обслуговуванням. А я допоможу з організацією. Ми ж сім’я, маємо допомагати один одному.

– Я працюю у банку і збираюся працювати далі. Я не маю часу на кафе.

– З банку звільнишся. Навіщо тобі чужий дядько, коли можна на себе працювати?

Ганна зрозуміла, що розмова набирає зовсім небажаного повороту. Виявляється, її життя вже розпланували: продати дачу, звільнитися з роботи, відчинити кафе та стати офіціанткою у сімейному бізнесі. І все це підносилося, як турбота про її майбутнє.

– Людмило Петрівно, дякую за турботу, але я не готова кардинально змінювати життя.

– А Максим готовий! Він учора так загорівся цією ідеєю, очі прямо світилися. Каже:

– Мамо, нарешті ми зможемо працювати на себе, а не на чужих людей. Ти його розчаровуєш.

– Нехай він відчиняє кафе, якщо хоче. Але без моєї дачі.

– Без твоєї дачі ніяк не вийде! У нього самого немає грошей, у мене теж! Тільки ти можеш допомогти сім’ї стати на ноги!

– Допомогти сім’ї, чи допомогти вам заробити на моїй спадщині?

Людмила Петрівна почервоніла від обурення.

– Як ти можеш так казати! Ми ж не для себе намагаємося, а для спільного блага. Кафе буде наше спільне, і прибуток теж.

– Спільне? А якщо справа прогорить? Дачу не повернеш.

– Не прогорить! Ми все прорахували, вивчили ринок. Людям потрібні затишні заклади із домашньою кухнею. Ми точно залишимося в прибутку.

Ганна мовчала, обмірковуючи почуте. Значить, вони з Максимом уже все вирішили, склали бізнес-план, вибрали приміщення.

Залишилася одна формальність – одержати згоду дружини на продаж дачі. І для цього спочатку задобрили ігристим, а потім надіслали маму з переконливими промовами.

– Я подумаю, – нарешті сказала вона.

– Думати особливо нема чого. Можливість хороша, упускати не варто. Максим каже, приміщення можуть іншим віддати, якщо ми затягнемо з рішенням.

– Значить, нехай віддають іншим.

– Аню! – Людмила Петрівна встала і грізно подивилась на невістку. – Ти розумієш, що відмовляєшся допомогти власному чоловікові? Він мріє про свою справу, а ти йому перешкоджаєш!

– Я не перешкоджаю! Нехай шукає інший спосіб заробити стартовий капітал.

– Інших способів немає! Лише твоя дача може врятувати ситуацію.

– Тоді, ситуація безнадійна.

Свекруха зібрала документи, засунула їх у теку і попрямувала до виходу.

– Гаразд. Але коли Максим дізнається про твою відмову, не ображайся, якщо він засмутиться. Чоловіки не люблять, коли дружини не підтримують їхні починання.

Після того, як Людмила Петрівна пішла, Ганна довго сиділа на кухні, намагаючись упорядкувати думки.

Невже Максим справді погодився на таку схему? Невже він серйозно розраховував, що вона продасть дачу заради сумнівного бізнесу?

Увечері чоловік повернувся додому в піднесеному настрої.

– Як справи, люба? – спитав він, цілуючи її в щоку.

– Нормально. Твоя мати приходила.

Максим завмер на півдорозі до холодильника.

– Мама? А навіщо?

– Розповідала про кафе. Показувала бізнес-план.

– А… так. Ми тут із нею обговорювали різні варіанти заробітку. Але це так, попередньо.

– Попередньо? Максим вона сказала, що приміщення можуть віддати іншим, якщо ми затягнемо з рішенням.

Максим тяжко зітхнув і сів навпроти дружини.

– Добре, поговоримо серйозно. Так, я хочу свою справу! Набридло працювати на дядька, отримувати копійки, не мати жодних перспектив.

– І для цього треба продати мою дачу?

– Аня, а що ще робити? У нас немає таких активів. Дача простоює, сенсу від неї ніякого, а гроші від продажу могли б змінити наше життя.

– Сенсу немає? Максиме, ми туди кожні вихідні їздимо влітку. Там мій город, мої квіти, мої спогади про батьків.

– Город можна й в іншому місці придбати. А спогади у серці залишаться.

– Дуже зворушливо. А якщо кафе прогорить?

– Не прогорить. Мама вивчила ринок, знайшла чудове місце, склала докладний план. Все продумано до дрібниць.

– Твоя мати ніколи не займалася бізнесом! Звідки в неї досвід?

– У неї є знайомі, які консультують. Плюс, ми вивчили багато інформації, читали спеціальну літературу.

Ганна похитала головою. Наївність чоловіка вражала. Прочитати кілька книг з бізнесу та вирішити, що ти готовий мати власну справу – це було надто самовпевнено.

– Максиме, ресторанний бізнес – один із найризикованіших. Більшість кафе зачиняються у перший рік роботи.

– Більшість – так. Та не всі. Ми будемо серед тих, хто досягне успіху!

– А якщо ні?

– Якщо ні, то хоч спробуємо. Краще спробувати й зазнати невдачі, ніж все життя шкодувати про втрачену можливість.

– Моїм коштом спробувати?

– Нашим коштом. Ми ж сім’я, у нас все спільне.

– Спільне? Тоді чому рішення про продаж дачі ти приймаєш з мамою, а не зі мною?

Максим замовк, розуміючи, що попався на суперечності.

– Добре, ухвалімо рішення разом. Що ти думаєш?

– Я думаю, що це безумство! Продати єдину нерухомість заради примарного прибутку від кафе…

– Не примарного! Реального. Аня, повір мені, це наш шанс!

– Мій шанс залишитися ні з чим, а твій шанс – спробувати себе бізнесменом.

– Наш шанс розбагатіти!

– Або збідніти остаточно.

Вони замовкли, дивлячись один на одного через стіл. У цьому мовчанні було більше правди, ніж у тривалих суперечках. Максим хотів ризикнути, Ганна зберегти те, що мала. І ніхто не збирався поступатися.

– Аня, я дуже прошу тебе! Дай мені цей шанс!

– А ти дай мені шанс зберегти дачу!

– Дача – це минуле! А кафе – це майбутнє!

– Дача – це моє справжнє! І моє майбутнє також!

– Тобто, ти відмовляєшся?

– Так, відмовляюся.

Максим різко встав із-за столу.

– Чудово. Отже, мені доведеться відмовитися від мрії через твій егоїзм?

– Це не егоїзм, Максиме, а здоровий глузд!

– Здоровий глузд – це підтримати чоловіка в його починаннях.

– Підтримати – так. Але не ціною всього, що я маю.

– У тебе є я. Хіба цього мало?

– Максиме, не тисни на жалість! Якщо ти готовий зруйнувати сім’ю через дачу, то, напевно, вона для тебе важливіша, ніж я.

– Не дача важливіша, а можливість щось змінити у житті! Я втомився бути невдахою, Аня. Хочу досягти успіху, заробити грошей, забезпечити нам гідне майбутнє.

– А я хочу зберегти те, що дороге серцю. І не вважаю тебе невдахою.

– Але ж ти не віриш у мій успіх.

– Не вірю у цей конкретний проєкт. Занадто багато ризиків, надто мало гарантій.

Максим пройшовся кухнею, зупинився біля вікна.

– Добре. Тоді я знайду інший спосіб заробити стартовий капітал.

– Який?

– Не знаю поки що. Але знайду.

– Максиме, а може, варто поки що залишитися на нинішній роботі? Накопичити грошей, вивчити краще ринок, знайти надійних партнерів?

– Нема коли чекати. Мені вже тридцять п’ять, Аня. Якщо не зараз, то коли?

– А мені тридцять два. І я не хочу в тридцять два залишитися без даху над головою!

– Дача – не дах над головою. У нас є ця квартира.

– Орендована квартира. А дача – моя власність!

– Наша власність!

– Ні, моя. Заповідана особисто мені.

Максим обернувся до дружини, і в його очах вона побачила щось нове. Холодність, розчарування, можливо, навіть зневага.

– Зрозуміло. Значить, у нашій сім’ї є «моє» та «твоє». Дякую, що просвітила.

– Максиме, не пересмикуй! Йдеться про спадщину батьків. Це особлива категорія.

– Особлива для тебе, але не для сім’ї.

– Для сім’ї також особлива. Це наше місце відпочинку, наші вихідні, наш город.

– І ти віддаєш перевагу городу, а не моєму успіху?

– Я віддаю перевагу стабільності перед авантюрою.

Максим узяв куртку і попрямував до виходу.

– Куди ти?

– До мами. Розкажу, що моя дружина вважає мене невдахою і не вірить у мої здібності.

– Максиме, не йди. Поговорімо спокійно.

– Нема про що говорити. Все вже зрозуміло.

Двері грюкнули, і Ганна залишилася одна. На столі так і стояла невідкоркована пляшка ігристого – свідок святкування, що не відбулося.

Вона відчинила холодильник, дістала звичайне червоне і налила собі келих. Якщо пити, то чесно, без фальшивого святкового настрою.

Максим повернувся пізно вночі, ліг спати, не сказавши жодного слова. Вранці він був холодний і офіційний, як із чужою людиною.

– Я подумав, – сказав він за сніданком.

– Якщо ти не хочеш допомогти мені з бізнесом, то, мабуть, нема сенсу продовжувати наш шлюб.

Ганна мало не похлинулася кавою.

– Серйозно? Ти готовий розлучитися через дачу?

– Не через дачу, а через те, що ми виявилися різними людьми. Я хочу розвиватись, ризикувати, будувати майбутнє. А ти хочеш сидіти у своїй шкаралупці й нічого не міняти.

– Я хочу жити розумно, не кидаючись до авантюр!

– Для мене це не авантюра, а життєвий шанс. І якщо ти його не розумієш, то, напевно, ми справді не підходимо один одному.

Ганна поставила кухоль і уважно подивилася на чоловіка.

– Максиме, а що, коли кафе таки прогорить? Тоді що?

– Тоді хоч би знатиму, що спробував.

– А я знатиму, що втратила дачу заради твоїх експериментів!

– І що важливіше – твоя дача, чи наші стосунки?

– А що важливіше – твоє кафе, чи наші стосунки?

Вони дивилися один на одного й обидва розуміли, що гра закінчена. Кожен зробив свій вибір, і ці вибори виявилися несумісними.

– Добре, – тихо сказала Ганна. – Якщо так, то розлучімося.

– Добре, – луною відповів Максим.

Вона підвелася з-за столу і пішла збирати речі. Сім років спільного життя вміщалися у дві валізи, та кілька коробок із книгами.

– Ти справді йдеш? – спитав Максим, спостерігаючи за зборами.

– А ти справді думав, що я залишусь після ультиматуму?

– Я не ставив ультиматум!

– Ставив. «Або дача, або розлучення». Я вибираю дачу!

– Чому?

– Тому що дача ніколи не зрадить мене і не вимагатиме жертв заради сумнівних цілей!

Ганна зачинила останню валізу й оглянула квартиру. Сім років життя залишилися у минулому, попереду була невідомість. Але, чомусь не страшно, а навіть легко.

– Удачі з кафе, – сказала вона на прощання.

– Аня…

– До побачення, Максиме! Чи прощавай…

Надворі світило сонце, і Ганна подумала, що непогано було б з’їздити на дачу, перевірити, як там справи після зими. Тепер у неї було достатньо часу, щоб упорядкувати город і посадити нові квіти.

Дача нікуди не поділася, а ось чоловік виявився не таким надійним, як здавалося раніше. Без чоловіка – зате з дахом над головою.

Значить, не та людина була поряд, не її половинка. Пошуки тривають! Як кажуть, хто шукає – той обов’язково знайде…

А ви як вважаєте, слушно вчинила Ганна. не поступившись дачею? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки.