– Наприклад, я не хочу віддавати подарункові гроші твоїй мамі та сестрі. На мою думку, ми можемо і самі на морі відпочити. І це, до речі, логічно. По-друге, я не хочу нікого, зокрема й тебе, прописувати у своїй квартирі. – Але ж це важливо для сім’ї! Хіба ти не хочеш допомогти моїм батькам у тому, щоб вони отримали більшу пенсію? – спитав Матвій.

Останнім часом мама була задумлива. Прасує білизну, а погляд ніби кудись у простір спрямований. Ліза питає її про щось, вона головою киває, а потім перепитує:

– Що ти сказала, Лізо?

– Тату, ти не знаєш, що з нашою мамою трапилося? Вона наче на іншу планету відлетіла.

– Знаю. Але тобі це не сподобається, – відповів батько.

– Чому? Її щось непокоїть?

– І її, і мене непокоїть.

– Ви знову про Матвія? – З досадою запитала Ліза.

– Я ж казав, що тобі не сподобається.

– Не розумію, чим він вам так не догодив? Він уважний, дбайливий, мене кохає. Зараз хлопці перш ніж одружитися, п’ять разів подумають, та ще пропонують спочатку разом пожити. А Матвій мені за пів року вже пропозицію зробив.

– Ось це нас найбільше й турбує. Хіба за такий короткий термін можна добре впізнати людину? Одружитися – це не подружитися, це на все життя – так принаймні люди думають, коли одружуються.

– А через рік-другий подивишся: а вони, вибач, п’ята точка до п’ятої точки – і хто далі стрибне. Добре, якщо дітей на цей час ще немає.

– І взагалі, я не розумію, куди ти поспішаєш. Тобі всього двадцять два – працюй, подорожуй, заводь нові знайомства. Найкращий час!

– Тату, Матвій мене кохає, я точно знаю!

– А що ти про його сім’ю знаєш? – Запитав батько.

– Сім’я, як сім’я: мама, тато – ще не старі. Мамі сорок вісім, татові – п’ятдесят. Живуть під Києвом, обоє працюють.

– Ще сестра є молодша. Вона щойно школу закінчила, збирається до коледжу вступати. Мене ще з якоюсь ріднею знайомили, але їх я не запам’ятала.

– А сам Матвій де живе?

– Він квартиру винаймає. Йому з області не зручно щодня в Київ працювати їздити. Щоб було дешевше, вони з приятелем на двох орендують.

– Ти вибач, дочко, що я пхнуся у твої справи, але мені твій Матвій здається якимось не справжнім.

– Як це?

– Усі люди різні, не кожного з першого разу зрозумієш. Але зрештою головні риси темпераменту людини проявляються. А у Матвія їх немає!

– Тобто вони є, але щоразу різні, наче він вирішує: ось сьогодні я щедрий, а наступного дня – добрий. А тільки-но ти цьому повіриш, він робить щось таке, чого добрий і щедрий ніколи не зробить і навіть не скаже. Слизький він якийсь!

– Тату, просто ви його ще погано знаєте, – заспокоїла батькова Ліза. – Ось побачите – все буде гаразд!

Заява вже подана, настав час починати готуватися до весілля. Батьки зустрілися та домовилися про ресторан, де пройде урочистість, про кількість гостей та про оплату банкету.

З боку нареченої разом із батьками планувалося двадцять п’ять запрошених, з боку нареченого – майже сорок. Оплачувати банкет домовились пропорційно.

Якось у квартиру, яку винаймав Матвій, приїхала його сестра.

– Братику, мама тут список гостей намітила, вона наказала, щоб ти подивився, а то вам час уже запрошення розсилати, – сказала Христина.

– Нічого собі розмахнулася маман, – глянувши на список, свиснув Матвій. – А це хто такі? – тицьнув він у якісь прізвища.

– Це колега тата з дружиною. Вони дуже заможні, мабуть, багато грошей подарують. А твого Пашку вона викреслила.

– Сказала, що нормального подарунка від нього не дочекатися, а ось чубанину він запросто влаштувати може, – пояснила вона.

– Як цікаво ви гостей на наше весілля вибираєте, – сказала Ліза, яка до цього мовчки слухала розмову Матвія з сестрою.

– Звичайно, ми з мамою найбільше зацікавлені у тому, щоб гості якнайбільше грошей подарували. Адже ми з нею після цього збираємося в Одесу поїхати, – відповіла дівчина.

– Чудово! Ви маєте намір відпочити на ті гроші, які нам на весілля подарують? – Поцікавилася Ліза.

– Звичайно. Батьки оплачують ресторан, гроші платять великі, банкет має окупитися, ось на них путівку ми й купимо.

– А як ви визначите скільки подарували ваші родичі, а скільки наші? – Запитала Ліза.

– А мамка вже все придумала: коли почнуть вас вітати, вона поставить на стіл дві коробки – в одну кластимете ті конверти, які подарують наші, а в іншу – ті, що подарують ваші. Ось і все.

– Як чудово придумали! – Усміхнулася Ліза. – Матвію, а з тими грошима, які мої гості подарують, що робитимемо?

– Не знаю. Якщо твої батьки нам їх віддадуть, то витратимо кудись. Нам же на квартиру збирати не треба.

– Так, братику, пощастило тобі – наречену зі столичною квартирою відхопив! – сказала Христина. – Але ми з батьками порадилися і вирішили, що я у вашій квартирі прописуватись не стану.

Ліза, якій ця розмова ставала все цікавішою, запитала:

– А чому?

– Я ж до коледжу вступаю. Якщо я матиму прописку, то мені гуртожиток не дадуть. Я з вами жити не хочу – мені потрібна свобода, – відповіла Христина. – А от батьки до вас пропишуться.

– Матвію, – покликала Ліза нареченого, який у цей час вийшов на кухню. – Христина сказала, що ти хочеш прописати своїх батьків у моїй квартирі. Це правда?

– Ми поки що тільки обговорювали це, – ухильно відповів він.

– А навіщо?

– Просто вони хочуть, вийшовши на пенсію, одержати всі київські “пільги” для пенсіонерів, та й різниця у розмірі пенсії буде значною, – пояснив Матвій.

– І коли ти збирався про все це мені сказати? – Запитала Ліза. – Після весілля?

– Ну, чому після, до весілля ще місяць, ми встигли б про все домовитися, – відповів Матвій.

– А якщо я не згодна?

– З чим?

– Наприклад, я не хочу віддавати подарункові гроші твоїй мамі та сестрі. На мою думку, ми можемо і самі на морі відпочити. І це, до речі, логічно. По-друге, я не хочу нікого, зокрема й тебе, прописувати у своїй квартирі.

– Але ж це важливо для сім’ї! Хіба ти не хочеш допомогти моїм батькам у тому, щоб вони отримали більшу пенсію? – спитав Матвій.

– До речі, мама хотіла попросити Лізу прописати ще й тітку Зою – її сестру, тій теж до пенсії близько десяти років залишилося, – додала Христина.

Матвій зло подивився на молодшу сестру:

– Ну, ти чого лізеш зі своїм язиком! Ми ще нічого не вирішили, а ти вже базікаєш!

– Це ти ще не вирішив, а батьки все вирішили. Тато вже роботу в Києві шукає, а тітка Зоя мамі копії всіх своїх документів принесла, – скривджено заявила Христина.

Розмова перервалася, бо Ліза та Матвій поспішали в кіно, а Христині настав час збиратися на електричку, щоб поїхати додому.

Проводячи Лізу після кіно, Матвій якось невпевнено сказав:

– Ти Христину особливо не слухай. Вона, знаєш, у нас яка – що недочує, те додумає.

А ввечері Ліза розповіла всі новини батькам.

– Оце так! – Вигукнула мама. – Та тут і стратегія, і тактика аж на десять років уперед розроблена! Усе передбачили.

– А я чомусь зовсім не дивуюсь, – зауважив тато. – Я щось таке й підозрював. Ну, Лізо, сама вирішуй, чи потрібні тобі такі родичі.

Ліза, звісно, ​​була засмучена. Їй не хотілося думати, що Матвій так швидко зробив їй пропозицію тільки тому, що вона мала свою квартиру, вона все-таки сподівалася, що їм керували почуття, а не розрахунок.

Але візит його матері до неї додому розставив усе по місцях.

Імовірна свекруха з’явилася до Лізи без попередження і за чаєм завела якусь дивну розмову:

– Лизо, а ця квартира на тебе оформлена чи на батьків?

– На мене, – відповіла Ліза.

– Це добре. Розумієш, Христина три роки в Києві навчатиметься. Гуртожиток їй дають. Але ми хочемо, щоб воно після навчання тут залишилося.

– Матвій казав, що у вас у планах брати іпотеку на двокімнатну квартиру, а цю здавати. Так ось, ми хочемо попросити тебе цю квартиру залишити для Христини. Не безплатно! Ми платитимемо вам щомісяця тисяч по п’ять – більше нам просто не потягнути.

– Я не зрозуміла: ви хочете, щоб Христина винаймала в мене цю квартиру? – Запитала Ліза.

– Ні, ми оформимо продаж, тільки виплачуватимемо на виплат, – пояснила жінка.

– Ми обговоримо це з Матвієм, – відповіла Ліза. – Поки що про це рано говорити. Тим більше що невідомо, коли ми зберемося брати іпотеку.

Мати Матвія пішла, задоволена наслідком розмови – Ліза їй не відмовила.

А Ліза, подумавши трохи, вирішила, що тато має рацію: їй, мабуть, ще рано виходити заміж.

Саме про це вона і сказала Матвієві, коли він наступного дня прийшов зустріти її після роботи.

– Розумієш, я вже другий рік працюю і зараз мені зробили дуже перспективну пропозицію. Я подумала і вирішила, що краще ще років п’ять-шість присвятити кар’єрі, а потім займуся особистим життям – сім’я, діти та інше. Одночасно мені все це не потягнути, – пояснила вона Матвієві.

Це було правдою. Точніше, її частиною. Лізі справді запропонували брати участь у розробці нового проєкту. Але Матвієві вона відмовила зовсім не через це.

Він образився, але попросив її подумати:

– Моя пропозиція залишається чинною ще місяць. Якщо за цей час ти не приймеш її, ми розлучимося, – сказав він.

Через місяць Матвій надіслав Лізі повідомлення: «Я більше на тебе не чекаю. Можеш вважати себе вільною».

Ліза на це нічого не відповіла – що тут скажеш? Зірвалася рибка з гачка – час шукати іншу недолугу – рідня чекає на привілеї! А її Бог милував…

А ви що скажете з цього приводу? Це кохання, чи розрахунок? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки.