– Наприклад, я не хочу віддавати подарункові гроші твоїй мамі та сестрі. На мою думку, ми можемо і самі на морі відпочити. І це, до речі, логічно. По-друге, я не хочу нікого, зокрема й тебе, прописувати у своїй квартирі. – Але ж це важливо для сім’ї! Хіба ти не хочеш допомогти моїм батькам у тому, щоб вони отримали більшу пенсію? – спитав Матвій.
Останнім часом мама була задумлива. Прасує білизну, а погляд ніби кудись у простір спрямований. Ліза питає її про щось, вона головою киває, а потім перепитує:
– Що ти сказала, Лізо?
– Тату, ти не знаєш, що з нашою мамою трапилося? Вона наче на іншу планету відлетіла.
– Знаю. Але тобі це не сподобається, – відповів батько.
– Чому? Її щось непокоїть?
– І її, і мене непокоїть.
– Ви знову про Матвія? – З досадою запитала Ліза.
– Я ж казав, що тобі не сподобається.
– Не розумію, чим він вам так не догодив? Він уважний, дбайливий, мене кохає. Зараз хлопці перш ніж одружитися, п’ять разів подумають, та ще пропонують спочатку разом пожити. А Матвій мені за пів року вже пропозицію зробив.
– Ось це нас найбільше й турбує. Хіба за такий короткий термін можна добре впізнати людину? Одружитися – це не подружитися, це на все життя – так принаймні люди думають, коли одружуються.
– А через рік-другий подивишся: а вони, вибач, п’ята точка до п’ятої точки – і хто далі стрибне. Добре, якщо дітей на цей час ще немає.
– І взагалі, я не розумію, куди ти поспішаєш. Тобі всього двадцять два – працюй, подорожуй, заводь нові знайомства. Найкращий час!
– Тату, Матвій мене кохає, я точно знаю!
– А що ти про його сім’ю знаєш? – Запитав батько.
– Сім’я, як сім’я: мама, тато – ще не старі. Мамі сорок вісім, татові – п’ятдесят. Живуть під Києвом, обоє працюють.
– Ще сестра є молодша. Вона щойно школу закінчила, збирається до коледжу вступати. Мене ще з якоюсь ріднею знайомили, але їх я не запам’ятала.
– А сам Матвій де живе?
– Він квартиру винаймає. Йому з області не зручно щодня в Київ працювати їздити. Щоб було дешевше, вони з приятелем на двох орендують.
– Ти вибач, дочко, що я пхнуся у твої справи, але мені твій Матвій здається якимось не справжнім.
– Як це?
– Усі люди різні, не кожного з першого разу зрозумієш. Але зрештою головні риси темпераменту людини проявляються. А у Матвія їх немає!
– Тобто вони є, але щоразу різні, наче він вирішує: ось сьогодні я щедрий, а наступного дня – добрий. А тільки-но ти цьому повіриш, він робить щось таке, чого добрий і щедрий ніколи не зробить і навіть не скаже. Слизький він якийсь!
– Тату, просто ви його ще погано знаєте, – заспокоїла батькова Ліза. – Ось побачите – все буде гаразд!
Заява вже подана, настав час починати готуватися до весілля. Батьки зустрілися та домовилися про ресторан, де пройде урочистість, про кількість гостей та про оплату банкету.
З боку нареченої разом із батьками планувалося двадцять п’ять запрошених, з боку нареченого – майже сорок. Оплачувати банкет домовились пропорційно.
Якось у квартиру, яку винаймав Матвій, приїхала його сестра.
– Братику, мама тут список гостей намітила, вона наказала, щоб ти подивився, а то вам час уже запрошення розсилати, – сказала Христина.
– Нічого собі розмахнулася маман, – глянувши на список, свиснув Матвій. – А це хто такі? – тицьнув він у якісь прізвища.
– Це колега тата з дружиною. Вони дуже заможні, мабуть, багато грошей подарують. А твого Пашку вона викреслила.
– Сказала, що нормального подарунка від нього не дочекатися, а ось чубанину він запросто влаштувати може, – пояснила вона.
– Як цікаво ви гостей на наше весілля вибираєте, – сказала Ліза, яка до цього мовчки слухала розмову Матвія з сестрою.
– Звичайно, ми з мамою найбільше зацікавлені у тому, щоб гості якнайбільше грошей подарували. Адже ми з нею після цього збираємося в Одесу поїхати, – відповіла дівчина.
– Чудово! Ви маєте намір відпочити на ті гроші, які нам на весілля подарують? – Поцікавилася Ліза.
– Звичайно. Батьки оплачують ресторан, гроші платять великі, банкет має окупитися, ось на них путівку ми й купимо.
– А як ви визначите скільки подарували ваші родичі, а скільки наші? – Запитала Ліза.
– А мамка вже все придумала: коли почнуть вас вітати, вона поставить на стіл дві коробки – в одну кластимете ті конверти, які подарують наші, а в іншу – ті, що подарують ваші. Ось і все.
– Як чудово придумали! – Усміхнулася Ліза. – Матвію, а з тими грошима, які мої гості подарують, що робитимемо?
– Не знаю. Якщо твої батьки нам їх віддадуть, то витратимо кудись. Нам же на квартиру збирати не треба.
– Так, братику, пощастило тобі – наречену зі столичною квартирою відхопив! – сказала Христина. – Але ми з батьками порадилися і вирішили, що я у вашій квартирі прописуватись не стану.
Ліза, якій ця розмова ставала все цікавішою, запитала:
– А чому?
– Я ж до коледжу вступаю. Якщо я матиму прописку, то мені гуртожиток не дадуть. Я з вами жити не хочу – мені потрібна свобода, – відповіла Христина. – А от батьки до вас пропишуться.
– Матвію, – покликала Ліза нареченого, який у цей час вийшов на кухню. – Христина сказала, що ти хочеш прописати своїх батьків у моїй квартирі. Це правда?
– Ми поки що тільки обговорювали це, – ухильно відповів він.
– А навіщо?
– Просто вони хочуть, вийшовши на пенсію, одержати всі київські “пільги” для пенсіонерів, та й різниця у розмірі пенсії буде значною, – пояснив Матвій.
– І коли ти збирався про все це мені сказати? – Запитала Ліза. – Після весілля?
– Ну, чому після, до весілля ще місяць, ми встигли б про все домовитися, – відповів Матвій.
– А якщо я не згодна?
– З чим?
– Наприклад, я не хочу віддавати подарункові гроші твоїй мамі та сестрі. На мою думку, ми можемо і самі на морі відпочити. І це, до речі, логічно. По-друге, я не хочу нікого, зокрема й тебе, прописувати у своїй квартирі.
– Але ж це важливо для сім’ї! Хіба ти не хочеш допомогти моїм батькам у тому, щоб вони отримали більшу пенсію? – спитав Матвій.
– До речі, мама хотіла попросити Лізу прописати ще й тітку Зою – її сестру, тій теж до пенсії близько десяти років залишилося, – додала Христина.
Матвій зло подивився на молодшу сестру:
– Ну, ти чого лізеш зі своїм язиком! Ми ще нічого не вирішили, а ти вже базікаєш!
– Це ти ще не вирішив, а батьки все вирішили. Тато вже роботу в Києві шукає, а тітка Зоя мамі копії всіх своїх документів принесла, – скривджено заявила Христина.
Розмова перервалася, бо Ліза та Матвій поспішали в кіно, а Христині настав час збиратися на електричку, щоб поїхати додому.
Проводячи Лізу після кіно, Матвій якось невпевнено сказав:
– Ти Христину особливо не слухай. Вона, знаєш, у нас яка – що недочує, те додумає.
А ввечері Ліза розповіла всі новини батькам.
– Оце так! – Вигукнула мама. – Та тут і стратегія, і тактика аж на десять років уперед розроблена! Усе передбачили.
– А я чомусь зовсім не дивуюсь, – зауважив тато. – Я щось таке й підозрював. Ну, Лізо, сама вирішуй, чи потрібні тобі такі родичі.
Ліза, звісно, була засмучена. Їй не хотілося думати, що Матвій так швидко зробив їй пропозицію тільки тому, що вона мала свою квартиру, вона все-таки сподівалася, що їм керували почуття, а не розрахунок.
Але візит його матері до неї додому розставив усе по місцях.
Імовірна свекруха з’явилася до Лізи без попередження і за чаєм завела якусь дивну розмову:
– Лизо, а ця квартира на тебе оформлена чи на батьків?
– На мене, – відповіла Ліза.
– Це добре. Розумієш, Христина три роки в Києві навчатиметься. Гуртожиток їй дають. Але ми хочемо, щоб воно після навчання тут залишилося.
– Матвій казав, що у вас у планах брати іпотеку на двокімнатну квартиру, а цю здавати. Так ось, ми хочемо попросити тебе цю квартиру залишити для Христини. Не безплатно! Ми платитимемо вам щомісяця тисяч по п’ять – більше нам просто не потягнути.
– Я не зрозуміла: ви хочете, щоб Христина винаймала в мене цю квартиру? – Запитала Ліза.
– Ні, ми оформимо продаж, тільки виплачуватимемо на виплат, – пояснила жінка.
– Ми обговоримо це з Матвієм, – відповіла Ліза. – Поки що про це рано говорити. Тим більше що невідомо, коли ми зберемося брати іпотеку.
Мати Матвія пішла, задоволена наслідком розмови – Ліза їй не відмовила.
А Ліза, подумавши трохи, вирішила, що тато має рацію: їй, мабуть, ще рано виходити заміж.
Саме про це вона і сказала Матвієві, коли він наступного дня прийшов зустріти її після роботи.
– Розумієш, я вже другий рік працюю і зараз мені зробили дуже перспективну пропозицію. Я подумала і вирішила, що краще ще років п’ять-шість присвятити кар’єрі, а потім займуся особистим життям – сім’я, діти та інше. Одночасно мені все це не потягнути, – пояснила вона Матвієві.
Це було правдою. Точніше, її частиною. Лізі справді запропонували брати участь у розробці нового проєкту. Але Матвієві вона відмовила зовсім не через це.
Він образився, але попросив її подумати:
– Моя пропозиція залишається чинною ще місяць. Якщо за цей час ти не приймеш її, ми розлучимося, – сказав він.
Через місяць Матвій надіслав Лізі повідомлення: «Я більше на тебе не чекаю. Можеш вважати себе вільною».
Ліза на це нічого не відповіла – що тут скажеш? Зірвалася рибка з гачка – час шукати іншу недолугу – рідня чекає на привілеї! А її Бог милував…
А ви що скажете з цього приводу? Це кохання, чи розрахунок? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки.