– Ну що, доню, ви подумали? Я вчора такий «Опель» бачила! Білий, зі шкіряним салоном. Красень! Лише мільйон, – голос Тамари Львівни звучав із награною легкістю, але за нею ховався точковий тиск.

– Мамо… – Марина видихнула і зачинила ноутбук. – Ми ж із тобою вже говорили. У нас іпотека, Ліза хворіє щомісяця. Де я тобі мільйон знайду? Придивися щось простіше.

Зі спальні долинали дитячі верески. Сергій порався з Лізою: та упиралася, не бажаючи одягати шкарпетки.

На годиннику було о пів на восьму. За десять хвилин Марині треба виходити на роботу. Вся ця історія з машиною знову спливла в самий непідхожий момент.

– Так візьміть кредит, – незворушно сказала Тамара, присунувши вазу з печивом. – Ви молоді, у вас стаж, нормальні зарплати. Не на поминки прошу, а на корисну справу.

Марина різко розвернулася до матері, вже стискаючи кулаки.

– А чим платити, мамо? Повітрям? Ти мене взагалі чуєш? У нас вже є іпотека!

Тамара пирхнула, схрестила руки на грудях і відвернулася.

– Угу. У батьків Сергія машина є, а я, значить, як завжди, десь на задвірках.

Тут Марину переклинило.

– Батьки Сергія мають машину, бо вони самі її купили! Продали стару, накопичили. Ніхто нічого не просили. А ти тільки посвідчення водія отримала, а вже «Опель» за мільйон тобі подавай.

– А чому, на твою думку, я тільки зараз права отримала?! – спалахнула Тамара. – Тому, що тебе виховувала, все до копійки на тебе витрачала, тобі на перший внесок відкладала! А тепер, коли нарешті з’явилася нагода, мені дають від воріт поворот!

Марина обернулася до Сергія. Той допомагав дочці взутися і виглядав стомленим і збентеженим. Він, як завжди, не втручався. Сподівався, що вони самі розберуться. Але по підтиснених губах було ясно: йому все це вже набридло.

– Мамо, та ти сама мені колись казала, що боїшся сідати за кермо! Послухай, ми ж не нелюди. Але ми не маємо платинової картки, – обурення в голосі Марини змінилося втомою.

– Ми й так тобі допомагаємо. Платимо за комуналку, даємо на ліки, на подарунки, на те, на це…

Тамара схопилася за серце так театрально, наче саме зараз згадала, що має гіпертонію.

– Ой, зрозуміло, все з вами. Тобто, тепер ти дорікатимеш мені кожною гривнею?

Марина шумно видихнула, наче випускаючи пару. У неї пересохло в роті, долоні спітніли. Це була не перша розмова про машину, але сьогодні – особливо жорстка.

Все змішалося: недосипання, постійні лікарняні дочки, робота, неоплачені квитанції у поштовій скриньці.

І тут Тамара раптом видала те, що остаточно добило дочку:

– А якщо я з Лізою сидітиму? Коли вона хворіє. Ти зможеш працювати без лікарняних, більше заробляти. Ми тоді потягнемо кредит.

Марина аж зависла на кілька секунд.

– Стривай. Виходить, ти з онукою готова сидіти тільки за машину? Просто так тобі здоров’я не дозволяло, як я пам’ятаю. А побачивши «Опеля», у тебе тиск опускається, чи що?

– Не утрируй, – буркнула мати. – Я просто шукаю компроміс. Щоб усім було добре.

– Компроміс – це коли обидві сторони йдуть на поступки. А ти просто торгуєшся та умови ставиш.

Тамара різко розвернулася і попрямувала до дверей.

– Гаразд. Все з вами ясно. Живіть без мене. І не дзвоніть потім, коли знову потрібна буде бабуся. Самі розумійтеся.

Марина не побігла за матір’ю. Просто сіла біля вікна і заплющила очі, намагаючись переварити те, що сталося.

Сергій підійшов ближче і поклав їй руку на плече.

– Ти правильно сказала, – тихо промовив він. – Шкода, звичайно, що так склалося.

У квартирі настала дивна тиша. Навіть Ліза припинила примхливо пхикати. Вона лише стривожено дивилася на двері.

– А бабуся зовсім пішла? Ми тепер не підемо до неї?

Марина не знала. У її серці скипали втома, злість і дитяча образа. Вони стільки разів допомагали матері просто так, бо треба. А та тепер відмовлялася бути бабусею, допоки їй не куплять машину!

Минуло два місяці з тієї сварки. Зсередини в сім’ї все начебто налагодилося. Точніше, залишалося стабільним.

Ліза ходила в сад, Марина працювала за графіком, Сергій брав підробітки, і майже не з’являвся вдома.

Ніхто не говорив про Тамару вголос, але вона все одно незримо була присутня: у м’яких іграшках, які вона колись приносила Лізі, у в’язаних шкарпетках, у рецепті їхнього сімейного пирога.

І Ліза сумувала. Спершу – тихо, розгублено, з очікуванням. Потім – із запитаннями.

– Мамо, а бабуся що, поїхала?

– Ні, вона просто… зайнята.

– Вона ж завжди дзвонила мені, коли я кашляла. А тепер – ні. Вона забула про мене?

Марина намагалася посміхатися, згладжувати, говорити щось про справи, про те, що у бабусі зламався телефон. Але її голосу не вистачало впевненості, а в серці Лізи потихеньку розпускалася тривога.

Ситуація різко розпалилася в один із вечорів. Ліза сиділа на дивані з планшетом, Марина мила посуд. Звичайний день: Сергій затримується на роботі, на плиті варився суп, у поштовій скриньці знову з’явилися квитанції із заборгованостями.

– Я хочу зателефонувати до бабусі. Можна? – раптом тихо спитала донька, з’явившись у дверному отворі.

Марина зітхнула. Вона знала, чим це скінчиться, але кивнула. Нехай. Може, бабуся нарешті відповість. Може, побачить номер онуки та відтає.

Гудки звучали в слухавці до останнього, потім увімкнувся автовідповідач із проханням залишити повідомлення. Ліза набрала ще раз. І ще. Після четвертого разу, коли знову ніхто не взяв слухавку, вона розплакалася.

Не примхливо, не істерично, а тихо. Так плачуть діти, які не розуміють, у чому завинили, та що тепер робити.

Марина підійшла до дочки, присіла поряд з нею та обійняла. Вже пошкодувала про цю витівку.

– Зайчик, ну… бабуся, мабуть, просто не почула. Може, вона спить.

– Вона не спить, – сказала Ліза, схлипнувши. – Вона мене більше не любить. Тому що ми їй не купили машину. Бабуся образилася…

У Марини потемніло в очах. Наче хтось шкрябнув її по серцю. Вона обійняла дочку міцніше, ніби сама намагалася втриматись за неї. Бурмотіла щось про те, що бабуся кохає, просто… Просто що? Вона не могла знайти слів.

Усередині все затерпло. Так не можна. Можна злитися на дочку, на зятя, на будь-кого. Але тягнути у цю брудну гру дитину? Помститися шестирічній малечі за те, що тобі не купили «Опель»? Це дно!

Пізніше, коли Ліза заснула, Марина тихо сиділа на кухні з келихом дешевого червоного. До неї в гості прийшла сусідка Ірина. Вона часто заходила вечорами, щоб перевірити, чи не засмоктало Маринку в побут.

– Ти чого, як у воду опущена? – спитала вона, нарізуючи фрукти.

– Та мама знову… Точніше, все ще. Ліза плакала сьогодні. Намагалася до неї додзвонитися, а та навіть слухавку не взяла.

Ірина зітхнула: сама була не в ладах із матір’ю.

– Знаєш… іноді до людей похилого віку приходить не мудрість, а дитинство. І почуття, що їм усі щось винні.

Марина промовчала, тільки кивнула головою.

– Але глянь на це з іншого боку. Їй самотньо, – продовжила Ірина. – Вона ж весь час одна. Ні чоловіка, ні подруг. Ти була її сенсом життя.

– Потім Ліза. А тепер вона одна. З телевізором та думками про те, що її «зрадили». Може, зробиш перший крок? Просто спробуєш.

– Я розумію. Але я не пробачу. Не одразу. Може взагалі не зможу. Гаразд би зі мною, але з онукою так… Ліза зробила перший крок. І що?

– Ти не зобов’язана, звісно. Просто… не чекай, що вона прийде першою. Вона в тебе надто горда.

Здавалося, коли сусідка пішла, все було, як і раніше. Тільки всередині Марини проросло щось нове: мішанина з гніву, жалості та розуміння.

Однак вона все ще не хотіла йти до матері на уклін і не збиралася виправдовуватись за невідповідність її очікуванням.

Минув ще місяць. Субота видалася холодною, але безхмарною. Ліза, як завжди, після садка рвалася на майданчик. Марина піддалася: у неї сьогодні вихідний, можна трохи видихнути.

Вони зайшли на подвір’я, де майже нікого не було, лише пара школярів біля турніка, та самотній дід на лавці з газетою.

Ліза побігла до гірки, а Марина, примружившись на сонці, сіла на край лави. Хотілося тиші, але мозок продовжував прокручувати стару плівку дитячим голоском: А бабуся нас любить? А ми тепер не підемо до неї? А якщо вона захворіла?

Ці питання все частіше звучали в голові Марини, хоча дитина в останні дні вже ні про що не питала.

Позаду почувся квапливий стукіт підборів і знайомий голос.

– Ні, не треба мені цю акцію втюхувати. У мене телефон кнопковий, я інтернетом не користуюся.

У Марини стислося серце.

Тамара йшла вздовж під’їздів у своїй улюбленій шкіряній куртці з хутром. У ній жінка виходила і в театр, і в аптеку.

Обличчя суворе, незадоволене. Губи, нафарбовані сливовою помадою, нервово стиснуті. Якоїсь миті Тамара сповільнила крок. Мабуть, помітила онучку.

Ліза, яка в цей момент висіла на канатних сходах, різко обернулася. Побачила. Завмерла на секунду. Потім зістрибнула вниз, зірвалася з місця і побігла, аж схлипуючи від радості.

– Бабуся!

Тамара не одразу відповіла. Вона розгубилася, очі трохи розширились. Але коли онука обійняла її за талію обома руками, чіпляючись, бабуся здалася. Тамара сунула телефон у кишеню та притиснула дівчинку до себе.

Марина повільно, але рішуче підвелася і підійшла. Серце шалено калатало об ребра, наче намагаючись пробити собі шлях назовні.

– Доброго дня, мамо.

– Привіт, – відповіла Тамара, як і раніше, не відпускаючи Лізу, але й не посміхаючись. – Вона підросла. І волосся довше стало.

– Так, росте. Як і деякі образи.

Тамара зітхнула і подивилася на онучку, хоч явно продовжувала розмовляти з дочкою.

– Я думала, ти гніваєшся.

– Я гніваюсь. А ось онука, як бачиш, ні. Чому ти не дзвонила їй?

Марина сказала б жорсткіше, але стрималася при дочці.

– Я не хотіла нав’язуватись. Якщо вже не потрібна вам…

– Мамо, – Марина терпляче зітхнула. – Ми тебе не кидаємо. Але ж ми люди, а не банкомати. Ми твоя родина. Хочеш бути з нами – будь, але без умов.

Тамара кивнула головою. Зморшка на її чолі трохи розгладилася.

– Я скучила. За нею. За тобою. Навіть, за Сергієм.

– Знаю, — посміхнулася Марина. – Ми теж скучили. Навіть, якщо не одразу це зрозуміли.

Вони стояли мовчки. Ліза якийсь час обіймала бабусю, а потім знову втекла на гірку. Іноді онука поглядала на Тамару так, наче боялася, що та знову зникне.

Минуло кілька тижнів. Бабуся більше не говорила про машину. Просто приходила до Лізи пограти, посидіти, послухати про її улюблені мультфільми.

Один із таких сімейних вечорів Марина готувала вечерю, а Ліза з бабусею ліпили вареники, про запас.

Борошно летіло в різні боки, руки в обох були білими до ліктя. Тамара бурчала, що тісто виходить, як пластилін, а не як у неї в молодості, але посміхалася.

Сергій зайшов на кухню і посміхнувся, спершись на одвірок.

– Ну, треба ж. Прям мир, дружба, жуйка. А ви до нас на «Опелі», чи на своїх двох, Тамаро Львівно?

Тамара навіть не підвела очей.

– Ще раз заїкнешся про «Опель» – тісто розкочуватимеш сам. Своїм пузом.

Усі, включаючи Лізу, засміялися. Було очевидно, що ніхто нічого не забув, але машина стала пройденим етапом. Усі були готові жити далі. Головне – разом…

А ви що скажете про забаганки та поведінку матері? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки