А якщо разом з хлібом потроху прикушувати цукерку «Корівка», намагаючись це робити так, щоб солодкий шматочок перемішувався з хлібом рівномірно – то ніяких тістечок не треба! Іноді бабуся, якщо не їхала до міста на базар, смажила яєчню – повну сковорідку, на салі, з помідорами. Це теж було дуже смачно, і величезна сковорода з’їдалася вщент.
Бабуся Мотря, мамина мама, кілька разів міняла місце проживання. І не просто переїжджала, а будувала новий дім. Кожного разу вона купувала невеличку хатинку, майже розвалюху, і зводила на її місці нову оселю.
Я якось порахувала – бабуся за своє життя збудувала аж п’ять хат!
Перша була у Запоріжжі. Туди вона переїхала, бо чоловік її, дід, загинув у тяжкі роки, залишивши по собі світлу пам’ять.
Вдвох із донькою Галею, без чоловічої підтримки (донька ще не була заміжня). Звісно, скільки могли, допомагали і мій тато, і зять – чоловік другої дочки. Але це – коли вони приїжджали влітку у відпустку, наче рідкісні гості.
Одного разу влітку у бабусі зібралися ми – четверо бабусиних онуків: я, мій молодший брат Демко, тітки Маріїн Ігорчик, тітки Галинина Наталочка.
Нам з Ігорем по 12 років, Демкові з Наталочкою по шість – малі ще зовсім.
Тоді вона жила в тій же області в селі і починала будувати черговий дім, а поки всі тулилися у маленькій старій хатинці: кухонька, кімната і зовсім малесенька комірчина. Справжня «хата з піччю», як у народних казках.
Цілими днями бабуся була зайнята, мов бджілка.
Ми з Ігорчиком, звісно, допомагали їй на городі – полити, зібрати огірки-помідори-перець. А весь інший час були надані самі собі, як вільні птахи. Головне для бабусі, яка виростила без чоловіка трьох дітей, було – щоб ми були ситі, нагодовані досита.
А у дворі для цього було роздолля!
Хочеш – зірвеш, проходячи повз, огірок чи помідор, навіть не заморочуючись миттям, тут же його хрумкаєш.
У кращому випадку об поділ чи об штани обітреш.
Абрикоси-жерделі, груші, вишні, ранні яблука – все годилося нашим зростаючим організмам, наче ліки. Єдине, за чим бабуся пильно стежила – порічки. Чорні, червоні, білі…
Бабуся називала їх «порічки» — незвично для наших з братом вух, бо ми звикли до смородини. І бачили ми раніше здебільшого чорні, а білі й червоні зустрічалися, мабуть, тільки на картинках.
Яка ж вона була гарна, особливо червона!
У підсвічених сонцем напівпрозорих ягідках проглядалися малесенькі зернятка, більш вигадливо вирізані, ніж у чорної, листя лаково блищало на світлі.
Все це здавалося вже не просто ягодами на кущі, а справжнім витвором мистецтва, створеним самою природою. І яка ж вона виявилася кислющою!
Демко й чорні порічки не любив, йому б солодше щось. А я неабияк любила той смак.
Стояла біля куща і потихеньку об’їдала його: зривала гроно, піднімала проти сонця, милувалася яскравим світінням ягід, і тільки потім акуратно, губами, збирала ягоди.
І дуже здивувалася, коли бабуся підійшла і з невдоволеним виглядом оголосила:
— Та порічки ще не дозріли, залиш їх, нехай будуть. Ідіть краще, шовковицю он їжте.
Через пару днів, коли я мамі (батьки гостювали поруч у місті, у татової сестри Марії) розповідала, що бабуся не любить, коли я порічки їм, вона пояснила, що порічки призначені для продажу.
І справді, на ранок бабуся їх усі зібрала і відвезла на базар. Тоді мені не зрозуміти ніяк було: у бабусі ціла плантація цієї порічки!
Однієї червоної кущів, напевно, з десяток. Що за біда, якщо я з’їм пару пригорщей?
Про себе думала, вголос не висловлювалася. Раз не можна, значить, не можна.
Тільки потім зрозуміла, з роками.
Бабуся, яка виростила одна трьох дітей (освіти у неї не було, значить, працювала тільки на низькооплачуваних роботах), звикла лічити кожну копійку.
І якщо цю копійку можна виручити за продаж ягід, значить – треба виручити.
А поїсти можна багато чого іншого, що безкоштовно зростає.
Шовковиця так шовковиця.
Ще й краще, вона солодка, мов мед. У бабусиному дворі росло величезне дерево, його гілки розкинулися, немов обійми. Нагорі – найбільші та найстигліші.
Ми з Ігорем і Демком забиралися на самісінький верх, наче мавпочки, а Наталочка боялася на дерево залазити, стояла внизу і нила, щоб ми їй набрали в бідончик ягід. Ігорчик обурювався, мовляв, знизу теж повно, їж там, а мені Наталочку шкода було.
Брала бідончик молочний і набирала їй найбільших і найстигліших.
Шовковиця тоді й за ягоду то не вважалася, так, гусям опалі пощипати, та дітям з гілок поласувати.
Тому я чимало була здивована, коли кілька років тому на нашому ринку побачила, що її продають. Стаканчиками, і ціна анітрохи не менша за інші ягоди.
Крім об’їдання усіляких ягід-огірків-помідорів-фруктових дерев, їжа була такою:
Сніданок: глибока тарілка, повна круто зварених яєць, друга тарілка з домашнім сиром, нарізане великими скибами найніжніше солоне сало, трилітрова банка ранкового молока (молоко і сир брали у сусідки, що тримала корову, даючи молоко «з-під корови»), білий хліб.
Хліб там, до речі, був найсмачніший: з хрусткою підсмаженою скоринкою, м’який, але пружний, можна було їсти його просто так – все одно смачно!
А якщо разом з хлібом потроху прикушувати цукерку «Корівка», намагаючись це робити так, щоб солодкий шматочок перемішувався з хлібом рівномірно – то ніяких тістечок не треба!
Іноді бабуся, якщо не їхала до міста на базар, смажила яєчню – повну сковорідку, на салі, з помідорами. Це теж було дуже смачно, і величезна сковорода з’їдалася вщент.
Обід: та ж тарілка з крутими яйцями, миска з огірками і помідорами, миска з відвареною картоплею, посипаною кропом, тарілки з салом, з малосольними огірочками, з нарізаним відвареним м’ясом або курятиною, і – борщ.
Справжній, український, бордовий, такий густий, що «ложка стоїть»!
З’їси тарілочку – і більше не влізе вже нічого. І обов’язково – узвар – компот з того, що поспіло в даний момент: вишні, абрикоси, порічки, груші, яблука…
Узвару бабуся наварювала звечора велику п’ятилітрову каструлю, і ми за день її випивали, наче воду. Єдине, що вона в узвар не клала – шовковицю.
Вважала, що вона своїм смаком все зіпсує.
Вечеря: все те ж саме, що в обід, тільки без борщу.
Одного разу бабусі щось довго не було, і я вирішила приготувати макарони з сиром. Макаронів у домі не знайшлося, довелося йти до крамниці.
Купила і макарони, і сир, зварила, сир натерла на тертці (яку ледь знайшла в далекому кутку кухонного столу).
Макарони виявилися сірими, зовсім незвичними, та й не особливо смачними. Ну, ми то, діти, їх поїли залюбки, хоча і без особливого ентузіазму, та й бабуся з тіткою.
Але потім вони довго дивувалися, навіщо я це вигадала, коли стільки смачного було довкола.
Ця розповідь – це не просто історія про літо в селі, це справжня ода українській гостинності, працьовитості та мудрості наших бабусь.
Вона нагадує нам про ті часи, коли їжа була простішою, але смачнішою, а кожен овоч і фрукт мав свій особливий аромат.
Які спогади викликає у вас ця історія?
Чи є у вашій родині подібні розповіді про бабусь, які були справжніми берегинями роду?