Бабуся Мотря, мамина мама, кілька разів міняла місце проживання. І не просто переїжджала, а будувала новий дім. Кожного разу вона купувала невеличку хатинку, майже розвалюху, і зводила на її місці нову оселю.

Я якось порахувала – бабуся за своє життя збудувала аж п’ять хат!

Перша була у Запоріжжі. Туди вона переїхала, бо чоловік її, дід, загинув у тяжкі роки, залишивши по собі світлу пам’ять.

Вдвох із донькою Галею, без чоловічої підтримки (донька ще не була заміжня). Звісно, скільки могли, допомагали і мій тато, і зять – чоловік другої дочки. Але це – коли вони приїжджали влітку у відпустку, наче рідкісні гості.

Одного разу влітку у бабусі зібралися ми – четверо бабусиних онуків: я, мій молодший брат Демко, тітки Маріїн Ігорчик, тітки Галинина Наталочка.

Нам з Ігорем по 12 років, Демкові з Наталочкою по шість – малі ще зовсім.

Тоді вона жила в тій же області в селі і починала будувати черговий дім, а поки всі тулилися у маленькій старій хатинці: кухонька, кімната і зовсім малесенька комірчина. Справжня «хата з піччю», як у народних казках.

Цілими днями бабуся була зайнята, мов бджілка.

Ми з Ігорчиком, звісно, допомагали їй на городі – полити, зібрати огірки-помідори-перець. А весь інший час були надані самі собі, як вільні птахи. Головне для бабусі, яка виростила без чоловіка трьох дітей, було – щоб ми були ситі, нагодовані досита.

А у дворі для цього було роздолля!

Хочеш – зірвеш, проходячи повз, огірок чи помідор, навіть не заморочуючись миттям, тут же його хрумкаєш.

У кращому випадку об поділ чи об штани обітреш.

Абрикоси-жерделі, груші, вишні, ранні яблука – все годилося нашим зростаючим організмам, наче ліки. Єдине, за чим бабуся пильно стежила – порічки. Чорні, червоні, білі…

Бабуся називала їх «порічки» — незвично для наших з братом вух, бо ми звикли до смородини. І бачили ми раніше здебільшого чорні, а білі й червоні зустрічалися, мабуть, тільки на картинках.

Яка ж вона була гарна, особливо червона!

У підсвічених сонцем напівпрозорих ягідках проглядалися малесенькі зернятка, більш вигадливо вирізані, ніж у чорної, листя лаково блищало на світлі.

Все це здавалося вже не просто ягодами на кущі, а справжнім витвором мистецтва, створеним самою природою. І яка ж вона виявилася кислющою!

Демко й чорні порічки не любив, йому б солодше щось. А я неабияк любила той смак.

Стояла біля куща і потихеньку об’їдала його: зривала гроно, піднімала проти сонця, милувалася яскравим світінням ягід, і тільки потім акуратно, губами, збирала ягоди.

І дуже здивувалася, коли бабуся підійшла і з невдоволеним виглядом оголосила:

— Та порічки ще не дозріли, залиш їх, нехай будуть. Ідіть краще, шовковицю он їжте.

Через пару днів, коли я мамі (батьки гостювали поруч у місті, у татової сестри Марії) розповідала, що бабуся не любить, коли я порічки їм, вона пояснила, що порічки призначені для продажу.

І справді, на ранок бабуся їх усі зібрала і відвезла на базар. Тоді мені не зрозуміти ніяк було: у бабусі ціла плантація цієї порічки!

Однієї червоної кущів, напевно, з десяток. Що за біда, якщо я з’їм пару пригорщей?

Про себе думала, вголос не висловлювалася. Раз не можна, значить, не можна.

Тільки потім зрозуміла, з роками.

Бабуся, яка виростила одна трьох дітей (освіти у неї не було, значить, працювала тільки на низькооплачуваних роботах), звикла лічити кожну копійку.

І якщо цю копійку можна виручити за продаж ягід, значить – треба виручити.

А поїсти можна багато чого іншого, що безкоштовно зростає.

Шовковиця так шовковиця.

Ще й краще, вона солодка, мов мед. У бабусиному дворі росло величезне дерево, його гілки розкинулися, немов обійми. Нагорі – найбільші та найстигліші.

Ми з Ігорем і Демком забиралися на самісінький верх, наче мавпочки, а Наталочка боялася на дерево залазити, стояла внизу і нила, щоб ми їй набрали в бідончик ягід. Ігорчик обурювався, мовляв, знизу теж повно, їж там, а мені Наталочку шкода було.

Брала бідончик молочний і набирала їй найбільших і найстигліших.

Шовковиця тоді й за ягоду то не вважалася, так, гусям опалі пощипати, та дітям з гілок поласувати.

Тому я чимало була здивована, коли кілька років тому на нашому ринку побачила, що її продають. Стаканчиками, і ціна анітрохи не менша за інші ягоди.

Крім об’їдання усіляких ягід-огірків-помідорів-фруктових дерев, їжа була такою:

Сніданок: глибока тарілка, повна круто зварених яєць, друга тарілка з домашнім сиром, нарізане великими скибами найніжніше солоне сало, трилітрова банка ранкового молока (молоко і сир брали у сусідки, що тримала корову, даючи молоко «з-під корови»), білий хліб.

Хліб там, до речі, був найсмачніший: з хрусткою підсмаженою скоринкою, м’який, але пружний, можна було їсти його просто так – все одно смачно!

А якщо разом з хлібом потроху прикушувати цукерку «Корівка», намагаючись це робити так, щоб солодкий шматочок перемішувався з хлібом рівномірно – то ніяких тістечок не треба!

Іноді бабуся, якщо не їхала до міста на базар, смажила яєчню – повну сковорідку, на салі, з помідорами. Це теж було дуже смачно, і величезна сковорода з’їдалася вщент.

Обід: та ж тарілка з крутими яйцями, миска з огірками і помідорами, миска з відвареною картоплею, посипаною кропом, тарілки з салом, з малосольними огірочками, з нарізаним відвареним м’ясом або курятиною, і – борщ.

Справжній, український, бордовий, такий густий, що «ложка стоїть»!

З’їси тарілочку – і більше не влізе вже нічого. І обов’язково – узвар – компот з того, що поспіло в даний момент: вишні, абрикоси, порічки, груші, яблука…

Узвару бабуся наварювала звечора велику п’ятилітрову каструлю, і ми за день її випивали, наче воду. Єдине, що вона в узвар не клала – шовковицю.

Вважала, що вона своїм смаком все зіпсує.

Вечеря: все те ж саме, що в обід, тільки без борщу.

Одного разу бабусі щось довго не було, і я вирішила приготувати макарони з сиром. Макаронів у домі не знайшлося, довелося йти до крамниці.

Купила і макарони, і сир, зварила, сир натерла на тертці (яку ледь знайшла в далекому кутку кухонного столу).

Макарони виявилися сірими, зовсім незвичними, та й не особливо смачними. Ну, ми то, діти, їх поїли залюбки, хоча і без особливого ентузіазму, та й бабуся з тіткою.

Але потім вони довго дивувалися, навіщо я це вигадала, коли стільки смачного було довкола.

Ця розповідь – це не просто історія про літо в селі, це справжня ода українській гостинності, працьовитості та мудрості наших бабусь.

Вона нагадує нам про ті часи, коли їжа була простішою, але смачнішою, а кожен овоч і фрукт мав свій особливий аромат.

Які спогади викликає у вас ця історія?

Чи є у вашій родині подібні розповіді про бабусь, які були справжніми берегинями роду?