– Навіщо їм обом на старість цей цирк? Яка любов може бути у їхньому віці? – перешіптувалися сусіди, коли бачили вже далеко немолоду пару.

Іван і Олена справді зійшлися на пенсії, та не всім було відомо, що зналися вони ще з юності.

Їхню молодість пам’ятала стара гойдалка під каштаном біля школи. Саме там вони вперше поцілувались.

Іван і Олена. Дві душі, що здавалися нероздільними. Вони росли в одному селі, сиділи за однією партою, ділили пиріжки на великій перерві, мріяли про спільне майбутнє.

– Я тебе ніколи не покину, – казав Іван, тримаючи її за руку.

– А я тебе завжди любитиму, – відповідала вона.

Але після школи доля почала писати свої рядки. Іван поїхав вчитися до Львова, а Олену батько не пустив – мовляв, дівчині вистачить і медучилища в райцентрі. Відстань, листи, рідкісні зустрічі… А потім Іван написав, що зустрів іншу.

– Не можу тобі нічого обіцяти, Олено… Пробач.

Вона плакала цілу ніч. А потім вийшла заміж за сусідського Петра. Добрий, тихий, роботящий. Любив її, хоч і знав, що серце її не зовсім з ним.

Минали роки. Іван працював інженером, мав двох дітей. Олена – медсестра, виховала доньку. Їхні дороги не перетинались. Лише іноді, коли вона йшла через річку, де колись вони ловили рибу, серце стискалося: «А що, якби ми тоді не розійшлися?..»

Коли Іванові виповнилось 58, не стало його дружини. Тиха, мовчазна Марія. Він залишився сам у великій квартирі. Діти – далеко. Одного дня, розгрібаючи старі фото, він натрапив на пожовклу світлину: Олена, в гарній сукні, сміється. Фото зроблене на випускному. Серце защеміло.

А Олена на той час вже кілька років доглядала Петра, який важко хворів. Коли він відійшов у засвіти, вона залишилася в хаті сама. Вишивала, поливала квіти, пекла пиріжки – але було в її очах щось недомовлене.

Одного дня вона почула:

– Олено? Це ти?

Вона обернулась. Перед нею стояв Іван. Постарілий, з посивілим волоссям, але з тими ж очима, в яких колись потопала.

– Іване… – тільки й змогла сказати.

Вони сіли на лавці біля її дому. Говорили довго. Про життя, дітей, втрати, печалі. А потім він сказав:

– Я все життя думав про тебе. І знаєш… Більше нікого не любив так, як тебе.

Вона не відповідала. Тільки сльоза покотилася щокою.

– Я не прошу нічого. Але дозволь іноді заходити… поспілкуватися, попити чаю.

– Можеш хоч щодня, – тихо сказала вона.

З того часу він став приходити часто. Вони разом пили чай з медом, ходили до церкви, копали картоплю. Іноді він залишався ночувати – бо вже був вітер, дощ або просто… тиша була вдома нестерпна. Сусіди спочатку шепотілися: «Ого, старе кохання знову ожило!» Але з часом усі звикли.

– А що? Людям добре, – знизували плечима.

Одного вечора Іван приніс її улюблені ромашки.

– Це тобі. За всі ті роки, коли я мав прийти, але не прийшов.

– Ти прийшов тоді, коли треба, – відповіла вона і поклала йому руку на плече.

На 60-річчя Олени вони сиділи разом за накритим столом. Діти, внуки, сміх, пісні. А одна з гостей, молода сусідка, прошепотіла:

– Така гарна пара… Якби ж усі так уміли берегти одне одного.

Але ніхто не знав, скільки сліз було в їхньому минулому. І як важко іноді знайти дорогу назад.

Одного вечора Іван запитав:

– А якби ми тоді не розійшлися?

– Ми б, напевно, теж сварилися. Але знаєш, – усміхнулась вона, – тоді ми були надто молоді. Тепер ми навчилися цінувати.

– А я радий, що хоч на старість – але з тобою. Бо тільки біля тебе я знову захотів жити.

І прожили вони разом ще майже 20 років. Вони тримали одне одного за руку до останнього подиху.

Коли Івана не стало, Олена неабияк сумувала, вона відчувала, що наче одна частинка її душі вже пішла. Але вона залишилася, щоб молитися.

Час не стирає справжнє почуття. І навіть якщо дороги розходяться, іноді вони знову сходяться – тоді, коли вже не треба доводити нічого, тільки бути поруч і дякувати за другий шанс. Бо не всі мають його. Але ті, хто мають – знають, що справжня любов живе не в роках, а в серці.

Джерело