— Лікарю, до вас можна?

У двері заглянуло зморщене обличчя з хитрими очима.

— Так, так, заходьте.

Лікар Павло Антонович кивнув, не відриваючись від паперів. І в кабінет тут же шмигнула сухенька бабуся.

— Із самого ранку до Вас сиджу. І все йдуть і йдуть до Вас, як сарана. Без талончиків всі хочуть поперек черги залізти. Ух, так і стукнула б!

— На що скаржитесь?

— Сусід у мене, перфоратор купив. Щодня і свердлить, і свердлить, як заведений! І спеціально, негідник, вибирає час, коли я вдома. Напевно, з вікна дивиться, що до під’їзду заходжу. Свердлить своєю пекельною машиною, дістане до печінок і вимкне. Тільки я заспокоюся, тільки чаю собі наллю, як він знову! Свердлить і перестане, свердлить і перестане. І дочка в нього така сама: ходить вся з себе королівна, та ще й нафарбується, спідницю вище колін напне. Тьху! І вітається без поваги.

— Стійте, — Павло Антонович перебив стареньку.

— Навіщо Ви це мені розповідаєте?

— То ви самі сказали: на що скаржитесь? Ось я й скаржусь. А ще сусідка: стерво ще та. Ходить, усміхається, здоров’ям цікавиться. Я так думаю, чекає, коли я на той світ відійду. Ось дулю їй!

— Зачекайте. Я Вас про здоров’я питав. Які у Вас скарги?

— На здоров’я? Ой, рідний, суцільні скарги. Раніше як: вранці встала, сніданок приготувала, на роботу побігла, відпрацювала, у магазин зайшла, сумки додому притягла, вечерю зробила, з дітьми уроки вивчила, телевізор подивилася, прання поставила і ще сили залишалися подругам подзвонити.

А зараз? Поки встала, поки млинців насмажила, вже перепочити хочеться. А тут по магазинах треба і квартиру прибрати, з’їздити по знижці щось купити. У будинок культури сходити теж треба: ми там із подружками у хорі співаємо.

Ох, і співаємо як! Душевно, на десяток голосів костюми собі пошили. До речі, на гастролі нещодавно їздили. Знову ж таки за дідом треба стежити. Бабок навколо багато, а що як якась зазіхне? Ось за день так набігаюся – увечері вже нічого не хочеться. Чи то здоров’я вже.

Павло Антонович глибоко зітхнув, затримав подих і голосно видихнув.

– Що у Вас болить?

– Як добре, що Ви спитали. Ось усі кажуть, що Ви дуже душевний лікар. У мене подружки до Вас ходили, то Вас рекомендували. Душа в мене болить, мій рідний. Душа, аж надривається. Що з країною буде? Як ви думаєте?

– Стоп!

Павло Антонович виставив долоню, змушуючи стареньку замовкнути.

– Де Ваша медична картка?

– Ох, намучилася я з цією карткою. Ваші дівчата, що сидять у реєстратурі, тричі її губили. Я, головне, така підходжу, питаю, а вони розводять рукам. Так одразу неприємно стало. Так я розповіла їм, хто вони! І хто родичі в них і звідки руки ростуть, вони одразу забігали. Через три хвилини картку знайшли, уявляєте?

Не витримавши, Павло Антонович змахнув рукою, збираючись щосили стукнути по столу. Але в останню мить одумався: а що як бабусю серце підведе? І тільки легенько ляснув долонею об дерево.

– Навіщо. Ви. Прийшли. До мене?

– То я ж це, в басейн із подружками зібралася. А там довідку треба, що можу ходити за станом здоров’я. Ось прийшла направлення на аналізи взяти. Здам все, а потім Ви мені випишете довідку.

– Не треба.

– Як?

– Аналізи не треба. Я й так бачу. Зараз видам довідку.

Швидко, доки бабку знову не прорвало, Павло Антонович заповнив бланк, поставив печатку і розписався.

– Ось. Ходіть у басейн, плавайте на своє задоволення.

– Дякую, лікарю. А можна я до Вас цими днями зайду: щось тиск у мене підозру викликає. Начебто поміряю, а серце все одно не на місці. А що як він підніметься? Чи впаде?

– Ні! — голос Павла Антоновича зірвався у фальцет.

– Я у відпустку йду! Запишіться до іншого терапевта!

— Ну гаразд. Дякую за довідку, побіжу я.

Вже вийшовши з лікарні, бабуся витягла телефон і набрала номер.

– Ало, Галю? Ну що, я подивилася на вашого Пашу. Нормальний чоловік терплячий. Ввічливий. Скажи дочці, хай спокійно йде за нього, добрий чоловік буде.

У трубці вдячно забелькотіли.

– Гаразд, гаразд. Не забудь на весілля покликати. А зараз вибач, піду записуватись у басейн — не пропадати ж довідці.

Ставте вподобайки та залишайте коментарі!