– І знову те саме, знову він пішов… – зітхнула Галина, закриваючи за Миколою двері.

Це був уже, здається, восьмий раз. І кожного разу вона казала собі: «Це – востаннє». Але щоразу її серце не витримувало.

Вони одружилися ще зовсім молодими. Їй – дев’ятнадцять, йому – двадцять один. Весілля було просте: трохи музики, трохи родичів, щастя — на повні груди. А потім почалось сімейне життя. Робота, діти, господарка. І спокій, який Миколі завжди здавався буденною сірістю.

– Я не можу жити, як в клітці! – сказав він одного вечора й пішов. Просто з торбою, без пояснень.

Галина мовчки плакала, потім витерла сльози, бо діти малі – треба годувати.

Через два місяці він повернувся. Тонув у вині, ночував де попало. А тоді згадав про дім. Вона не питала, де був. Тільки мовила:

– Їсти будеш?

І так було не раз. То заводив якусь молодичку, то починав нове життя в місті, то кидав усе і їхав на заробітки. А тоді знову приходив. І Галина, яка собі клялася, що цього разу вже точно не прийме, м’якла і без зайвих картань ставила обід на стіл.

– Ти – м’якосерда, – казала її сестра Марія.

– Як так можна себе не цінувати? Він знову піде.

– Знаю. Але поки тут – хай буде. Хтозна, скільки ще того життя.

Минали роки. Діти виросли. Донька вийшла заміж, син виїхав за кордон. Галина залишилась удома сама. Квітник під вікнами, кіт на порозі. А одного осіннього вечора – і Микола з торбою.

– Галю… – голос у нього став глухіший, очі – старші.

– Чи пустиш?

Вона подивилася на нього довго. Зморшки на обличчі, руки трусяться, погляд – не впевнений.

– А куди тобі ще йти? Підпирай мою старість, бо я й сама вже хилюся.

І з того вечора вони більше не розходились. Микола вже не шукав пригод, не збирався у нове життя. Вони разом копали город, разом варили варення і разом молилися перед сном. Було все — мовчання, спогади, часом сльози. Але вже не було розлук.

Якось Галина тихенько спитала:

– Чому ти завжди вертався?

Микола витер руки об рушник, сів поруч.

– Бо тільки тут я відчував, що мене чекають. Там – усе чуже. А ти… Ти завжди була моїм домом, навіть коли я був дурний.

Вона не відповіла. Тільки взяла його руку. Стара, мозоляста, колись сильна, а тепер тремтлива.

– А ти знаєш, – мовила вона після паузи, – я завжди відчувала, коли ти вернешся. Як отой лелека до гнізда. Бо де ще ти подінешся з моєї душі?

Коли Галини не стало, на її похорон з’їхалися діти, онуки, знайомі. Усі дивувались, як то він, такий непостійний, дожив з нею до останніх днів.

– Діду Миколо, а як ви її так любили, чого ж ішли? – спитав старший онук тихо, коли сиділи вже на лавці біля хати.

Микола довго мовчав. Потім відповів:

– Бо був дурний. Бо думав, що щастя – десь там. А воно було тут. Вона тримала мене, як коріння тримає дерево. Я падав, ламався, але вона мене не кидала. І знаєш… – він зітхнув, – тільки з роками розумієш, хто тебе насправді любив.

Він дожив ще три роки. Щодня підходив до її могили, сідав на лавку і казав:

– Привіт, Галю. Сьогодні погода нічого. Оце посапав бур’яни, та й згадав, як ти завжди казала: “Сапай, сапай, бо колись руки не слухатимуться…” А ще сьогодні внук приїде. Привезе тобі квіти. Ті, що ти любила.

І вже не було в його серці тривоги. Бо він знав – той, хто знайшов своє місце, більше не тікає. А той, кого по-справжньому любили, завжди має куди повертатись.

У житті буває, що хтось шукає щастя далеко, губиться, зникає, але повертається туди, де на нього чекали. Бо не завжди ті, хто іде, не люблять. Просто не всі з першого разу розуміють, де їхній дім. І добре, коли є хтось, хто вміє чекати.

Джерело