Оленка співала від щастя, ще б пак! У неї тепер була своя квартира, власна оселя, без злої господині, що вимикала світло об одинадцятій, стояла над душею і вимикала газ під киплячою каструлею.

Без заборон користуватися феном і вирівнювачем для волосся, щоб “не намотало” – якась чудернацька примха, яка й досі не вкладалася в голові.

Приймати ванну було годі й думати, лише душ, раз на день, обирай коли – вранці чи ввечері – все одно Людмила Аркадіївна стоятиме біля дверей і стукатиме, щоб тихіше робила воду.

Рік жила вона під гнітом цієї Людмили, яка раптом уявила себе наставницею Оленки. Тож щойно виповнилося вісімнадцять, Оленка випросилася у батьків жити в гуртожитку.

І це було ще те випробування! Клопи й таргани – дрібниці, вкрадена сковорідка зі смаженою картоплею, поки відвернулася – теж. А от сусідки, що приводили хлопців, – це вже було щось! Терпіла рік, потім пішла на квартиру, після того як тато приїхав і побачив той безлад, що коївся в гуртожитку.

Звісно, їй і дня не дозволили там залишатися, і ще п’ять років Оленка жила на квартирі, у бабусі Дарини. Добра бабця, з чудасії трохи, але добра.

А потім Оленка, закінчивши навчання, пішла працювати, жила так само у бабусі Дарини, збирала на початковий внесок. У неї була мрія — купити власну квартиру, хоч зовсім крихітну, але свою.

У той час, коли інші дівчата бігали на побачення і витрачали зароблене на гарні обновки та модні сумочки, Оленка працювала і відкладала гроші, копієчка до копієчки.

Навіть бабуся Дарина казала, щоб відпочила дівчина, не рвала жили, але Оленка вперто йшла до своєї мрії, мов крихітна річка до моря.

Одного разу приїхали батьки, і тато, хвилюючись, сказав, що вони вирішили допомогти Оленці. Вони з мамою, і ще бабуся Леля.

Бабуся Леля — це далека родичка тата. У неї ніколи не було сім’ї, вона працювала вчителем у школі, викладала до вісімдесяти п’яти років.

Характер у бабусі був суворий, пересварилася вона з усіма родичами. Єдина людина, до якої вона трохи прислухалася, це Оленчин тато. А Оленчину маму вона просто любила, мама теж працювала вчителем, її лагідна вдача була протилежністю суворості Лелі.

Одного разу бабуся попросила тата Олени, коли вони вчергове з мамою приїхали з продуктами, щоб він допоміг їй влаштуватися до будинку для літніх людей.

Нічого не сказав тато тоді. Поїхали, подивилися з мамою, куди пропонує оформити її бабуся, і, не змовляючись, приготували Оленчину кімнату для проживання старенької.

Все одно дочка в іншому місті живе, а тут і бабуся буде під наглядом, і їм спокійніше.

Бабуся Леля, незважаючи на поважний вік, голову мала ясну, тому й сказала племіннику, щоб не мучився совістю: все добре, вона чудово знає, що характер має найжахливіший, що може зіпсувати те добре враження про неї, яке склалося за роки дружби.

Але тато з мамою веліли не вигадувати, так і їм буде спокійніше, мовляв, через користь свою дбають: кіт у них і папуга Кеша.

Коли кудись їдуть, доводиться по знайомих прилаштовувати. А так бабуся Леля буде стежити за ними, а вони зі спокійною душею можуть їздити.

До того ж, їм не треба витрачатися на продукти, на бензин, усі разом будуть харчуватися, їздити нікуди не треба, коли, наприклад, тато на риболовлю поїде, мамі не нудно буде.

Подумала бабуся Леля ще трохи і погодилася. Радісно їй було, що все-таки не одна вона на білому світі.

Пожила кілька років з люблячими людьми, надихалася любов’ю і пішла тихо, залишивши все майно на користь племінника, Оленчиного тата.

Оленці особисто передала намисто, що від прабабусі дісталося і дбайливо зберігалося – навіть у важкі часи не продала його бабуся Леля.

Оленка з радістю та любов’ю прийняла намисто, часто милувалася ним, згадуючи добру бабусю, яка подарувала їй не лише прикрасу, а й частинку своєї душі.

Тато запропонував продати бабусину квартиру і купити Оленці в тому місті, де вона оселилася, раз їй там так подобається.

Так у Оленки з’явилася своя, двокімнатна квартирка. Жінка, яка там жила, казала, що залишає хорошу енергетику. Оленка з радістю взялася робити там ремонт. Тато з мамою часто проводили час у дочки, допомагали їй з ремонтом.

Оленка пропонувала все нові й нові варіанти, тато терпляче втілював усі її ідеї в життя. У підсумку квартира перетворилася, мама вирішила вдома теж усе переробити, Оленка пообіцяла придумати дизайн.

Так Оленка облаштувалася у своїй квартирі, вона звикла до чужого спочатку міста, полюбила його.

На роботі Оленка познайомилася з Катрусею, дівчата подружилися. Катерина часто приходила в гості до Оленки.

Одного разу Оленка розповіла, як вона, коли була ще маленькою, тікала на дах їхнього семиповерхового будинку разом із сусідкою і подружкою Євгенією, і там засмагали.

— Прикольно! — каже Катерина. — А чому б нам…

Дівчата переглянулися і розсміялися.

— Головне, щоб нас там не зачинили, а то ми з Женею одного разу до вечора просиділи. У нас двірник був, дядько Михайло, він глухуватий був.

Задумалося йому зачинити вхід, ми кричали, кричали, а він не чув і повісив замок. Сяк-так дочекалися тата з роботи, він раніше прийшов, ніби відчув, і відчинив нас. Ох і натерпілися ми тоді!

— Сильно дісталося? — співчутливо запитала Катерина.

— Ні, — безтурботно відповіла Оленка. — Тато мене балував у дитинстві, мама строга була, так він мене прикривав від мами, вона про багато моїх витівок не знає.

— Везе, а мені діставалося в дитинстві, я теж шкодила. Слухай, а може, краще з двірником поговорити, взяти ключ і спокійно засмагати?

— Давай спробуємо.

Двірник спочатку пручався, мовляв, не дозволено, дізнаються — його покарають.

Потім про техніку безпеки: ось якщо дівчата з даху раптом впадуть.

— Ми дорослі люди, — обурюються дівчата, — просто позасмагаємо і спустимося тихенько, ніхто й не дізнається.

— Ну добре, — погодився двірник, — тільки без витівок, а то…

І дівчата провалялися половину вихідного на даху, насолоджуючись сонцем і свободою. Вони ще кілька разів брали ключі у дядька Степана — так звали доброго двірника.

Одного разу дівчатам здалося, що скрипнули двері, що ведуть на дах.

Прислухалися, та начебто ні.

Зібравшись додому, вони тихенько обігнули виступ і побачили літню жінку, охайно одягнену, зачесану. Вона сиділа, притулившись до труби, і неквапливо їла бутерброд.

— А ви хто? — в один голос запитали дівчата.

— Я? — пані впоралася з ніяковістю, прожувала бутерброд. — Я… Я Ірина Борисівна.

Оленці здалося, що вона знає цю жінку.

— Ви… Ви ж колишня власниця квартири? — запитала Оленка, округливши очі.

— Так, це ж ви, та мила дівчинка, яка купила мою квартиру, — сказала Ірина Борисівна і почервоніла. — Розумієте, дівчата…

І літня жінка заплакала, гірко й нестримно. Вона розповіла дивовижну історію.

— Я Миколку сама виховувала. Чоловік пішов, звичайна історія, покохав іншу.

Миколка був хворобливим хлопчиком, заміж я більше не (розповідь спеціально для сайту – рідне слово) вийшла, все для мого хлопчика робила. Він вчився добре: університет, потім магістратура…

Працював, керівництво його цінувало, він рухався кар’єрними сходами, але ось з дівчатами якось не щастило.

П’ять років тому Миколка став затримуватися на роботі. А потім познайомив її з Анжелою. Анжела виявилася дівчиною простою, одразу включилася в роботу: мила, прала, готувала, дуже добре доглядала за Миколкою.

Ірина Борисівна зрозуміла, що може тепер пожити спокійно, для себе. Микола купив давно вже велику квартиру, але жив з мамою, так було зручно. Тепер молоді переїхали у своє житло, а Ірина Борисівна почала тихенько жити своїм життям.

Ідилія тривала недовго. Анжела подарувала Михайлика, бабуся душі не чула в онуку. Наступного року – Іванка, на третій рік – Сонечку.

Коли зʼявилася Сонечка, молоді запропонували мамі продати квартиру, мовляв, все одно у них живе, допомагає, що вона стоятиме порожньою.

Ось так Ірина Борисівна опинилася в маленькому пеклі, як вона сама сказала.

Анжела зібралася виходити на роботу, а дітей… вирішили залишати на Ірину Борисівну.

Але тут раптом виявилося, що Ірина Борисівна відчула нездужання. Вона ослабла з високим тиском. Лікарі, обстеживши дорослу жінку, призначили їй лікування і порадили тишу та спокій.

Але де її взяти, ту тишу, якщо вдома троє неслухняних шибеників?

Анжела воліла сама займатися вихованням дітей, бабуся повинна була тільки готувати дітям, годувати їх, переодягати, якщо вони забруднилися.

Читати казки, ходити гуляти, підтримувати порядок у квартирі, готувати до приходу сина і невістки з роботи.

Виховувати дітей, карати їх або чомусь вчити бабусі не дозволялося.

Нагодувавши господарів, прибравши і помивши посуд, уклавши дітей і почитавши їм казку – всі бабусі читають казки – Ірина Борисівна могла розраховувати на вільний час.

— Ну що тобі, мамо, — бубонів Миколка, — рух – це життя, — коли Ірина Борисівна поскаржилася на втому і сказала, що вона вже не в тому віці, щоб цілий день стежити за трьома дітьми, готувати, прибирати. — Мамочко, — каже Миколка, — адже ти все це так добре робиш!

Я їм їжу, приготовлену твоїми дбайливими руками. Діти під наглядом улюбленої бабусі, ми можемо побільше заробити грошей.

Мамочко, це ж прекрасно, ми живемо однією сім’єю, хіба хтось може похвалитися цим?

— А на початку літа діти поїхали відпочити до моря, залишивши (розповідь спеціально для сайту – рідне слово) мене з онуками, я думала, що не доживу. Ні, ні, вони мої онуки, і я їх люблю, але я так втомилася.

Ось і придумала, кажу Миколці, що їду на вихідні до подруги на дачу. А сама гуляю по місту, ходжу в музеї на виставки.

— А де ж ви спите? Ночуєте де? — запитують дівчата.

Жінка посміхається.

— А я не сплю, літо ж. Я сиджу біля річки, на лавочці. А сьогодні прийшла до мого, тепер уже не мого дому, піднялася на поверх, знаєте, дивлюся — відчинено.

Миколка маленький любив ховатися від мене там, на даху. У мене майнула шалена думка залишитися там на ніч.

— Що за жах! — обурюються дівчата.

Сяк-так Оленка з Катрусею змусили Ірину Борисівну піти до Оленки в гості.

— Ого, Оленко, ви так все переробили! Яка краса! Ах, як я шкодую, що послухала тоді Миколку й Анжелу. Ой, ви не подумайте…

— А знаєте що! Ви приходьте до мене, — каже Оленка.

— Ні, ви що, мені незручно.

— Все зручно!

— Зачекайте, — каже Катерина, — а ви продали квартиру, і куди гроші пішли? Вибачте вже.

— Катруся — хороший юрист, — каже Оленка, — ви не соромтеся її і не сердьтеся.

— Звісно, віддала дітям, — каже Ірина Борисівна. — Миколка сказав, що покладе половину мені під відсотки, а свою половину собі.

— Ви можете купити однокімнатну квартиру за цю суму, — замислено каже Катерина.

— А ми допоможемо зробити ремонт! — натхненно додає Оленка.

— Але… як же… я…

— А ви довірте це мені, не переживайте.

Вже через місяць Ірина Борисівна в’їжджала в нову квартиру, у своєму старому будинку. Що вже сказала Катерина, коли прийшла до Миколи на роботу, ніхто не знає. Але він довго м’явся, висловлював мамі, що раз їй так важко, то потрібно було сказати їм…

Все ж рідні люди.

Анжела взагалі фиркнула і відмовилася спілкуватися зі свекрухою, але згодом змушена була примиритися. Дітей влаштували в садочок, куди вони з задоволенням ходили.

А Ірина Борисівна з Оленкою ходили в гості одна до одної, іноді в музеї та на виставки, насолоджуючись спілкуванням і новими враженнями.

— Ні, — каже Катерина, — я коли постарію, у своєму житлі буду жити, ні на які вмовляння не піду, ну його, від гріха подалі. Чи зможу я ночами не спати, сидячи на лавці і по дахах вештатися?

— Це точно, — погоджується Оленка.

Такі моменти у житті показують як важливо мати власний простір та особисті кордони, навіть у найближчих стосунках.

А взаєморозуміння та підтримка можуть змінити життя на краще, а самовідданість матері та бабусі не завжди має бути безмежною.

Як ви думаєте, чи завжди діти розуміють потреби своїх літніх батьків, і як можна знайти баланс між турботою та повагою до їхнього особистого простору?