Лара завжди жила з мамою та бабусею. Тато в неї, звісно, ​​був, але дівчинка його ніколи не бачила.

– Тато? – Усміхнулася на питання шестирічної онуки бабуся. – Є. Тільки де – ніхто не знає. Нагородив тебе безглуздим ім’ям і зник. Ось уже майже п’ять років шукаємо, щоб хоч якусь копійку з нього взяти, а знайти не можемо.

Чому її ім’я безглузде, дівчинка не розуміла. На подвір’ї подружки іноді називали її так, як мама та бабуся – Ларою, а іноді Ларисою. Друге їй подобалося більше.

У садок вона не ходила. “Навіщо гроші платити, коли у нас бабуся вдома”, – пояснювала мама. Тому вперше Лара дізналася, що насправді її звуть Лаура лише тоді, коли почали оформлювати документи до школи.

Нове ім’я було незвичним і якимось чужим, і дівчинка, знайомлячись з однокласниками, як і раніше, називала себе Ларою.

Але довго ховатися їй не вдалося, бо незабаром хлопчаки зримували «Лаурепа» з «дурепа» і постійно дражнили дівчинку. Особливо намагалися в цьому три приятелі – Вовка, Льошка та Ігор.

– Скажи дякую татку, – відповіла їй бабуся, коли Лара прийшла зі школи в сльозах і поскаржилася на однокласників. – Сама розбирайся, нам з матір’ю по дрібниці до школи бігати ніколи.

Лара поскаржилася вчительці, та лаяла хлопців, але вони не припиняли ображати Лару, тільки додали ще одне слово – «ябеда».

Побачивши, що за дівчинку ніхто не заступається, троє друзів розійшлися не на жарт: то стілець водою обіллють, то крейдою вимажуть, то зошити сховають, то вміст кошика для сміття в портфель висиплють.

Після цього випадку мама таки зателефонувала вчительці, але та відповіла, що частково дівчинка сама винна у своїх проблемах – у неї немає досвіду спілкування з однолітками – «адже вона не відвідувала дитячий садок і не вміє вибудовувати стосунки».

З усього цього мати зробила один висновок:

– Ти повинна справлятися сама, не вмієш за себе постояти – терпи! – Сказала вона дочці.

Лара терпіла довго – цілих два роки, але коли ця трійця зовсім розперезалася, дівчинка в їдальні вилила за комір склянку компоту найшкідливішому з них – Володимиру.

– Ти що – дурепа? – Вигукнув той.

– Так. Ти ж сам мене так називаєш, – відповіла Лара.

Розбір польотів відбувався у кабінеті завуча.

– Лауро, чому ти так вчинила? – Запитала її вчителька.

– Бо вони мене весь час кривдять!

– Ти б могла мені сказати.

– А я казала! Ви їх один раз посварили, і все. А вони знову розпочали.

– Так, домовмося, – сказала завуч, якій не хотілося витрачати час на розбирання дитячих сварок, – хлопчики не ображатимуть тебе, і ти теж не чіпатимеш їх.

– Якщо вони мене чіпати не будуть, то і я не буду, а якщо зворушать, то я наступного разу гарячий чай на них виллю, або Вові обличчя пошкрябаю. І мені за це нічого не буде – я в Інтернеті прочитала.

Мати Вовки написала скаргу, скандал тривав ще тиждень, потім все затихло.

Більше Лару ніхто не обзивав. Щоправда, і друзів у неї в класі не побільшало.

Навчалася дівчинка непогано: незадовільних балів у неї не було, найвищих – теж небагато, але середні – зовсім не погані результати.

Лара могла б вчитися й краще, але вона не мала часу на те, щоб читати книги, залишатися на додаткові заняття, відвідувати гуртки. Їй треба було працювати.

Мати, відпрацювавши зміну на швейній фабриці, увечері йшла мити під’їзди. Лару вона почала брати із собою, коли дівчинці виповнилося вісім.

– Поки я тут мию, ти в сусідньому під’їзді підмети, потім плінтуса протри, – давала вона їй завдання. – І швидше давай, нам ще чотири під’їзди сьогодні прибрати треба.

Яке навчання після такої роботи? Але Лара не скаржилася, вона знала, що якщо вони з мамою не працюватимуть вечорами, то грошей не вистачить ні на зимові черевики для мами, ні на нову форму для неї самої.

В атестаті Лари за дев’ятий клас трійок не було. Вчителі вмовляли маму залишити дочку у школі:

– Дівчинка цілком впорається із програмою старших класів, а потім і до університету зможе вступити.

Але мама вважала, що Лара повинна працювати:

– Це ще сім років! Ні. Досить на моїй шиї сидіти, – сказала вона дочці.

Але бабуся її зупинила:

– У п’ятнадцять років Лару нікуди не візьмуть. І потім без спеціальності – куди вона піде? Тільки в підлогу мити?

– Ти не вчилася – ось і миєш все життя підлоги. Вдень – на фабриці, увечері у під’їздах. Чи багато заробила? Нехай Ларка до коледжу йде – три роки, й спеціальність у руках.

– Це мені ще три роки її тягти? – обурилася мати.

– А хай вона йде на швачку. І працювати зможе, і вдома все, що треба, підшиє, і на замовлення зможе шити – от і гроші, – пояснила бабуся.

Цього вечора і вирішилася доля Лари – вона вступила до коледжу та почала навчатися на технолога-конструктора швейних виробів.

Вчитися їй подобалося. Виявилося, що те, за що її часто сварили у школі – поля зошита, змальовані принцесами у різних сукнях, у коледжі віталося. І її вміння малювати також.

Найбільшою складністю для Лари було випросити у матері дозвіл витратити частину зароблених грошей на купівлю тканини для практичних робіт.

Вечорами вона, так само як і мати, мила під’їзди. Тільки тепер дівчина працювала самостійно й зарплату отримувала на свою картку. При цьому мати вимагала всі гроші одразу переказувати їй.

– Мамо, це ж для навчання потрібно! І потім: якщо я пошию спідницю чи сарафан, не треба буде в крамниці купувати. Тканина дешевша, ніж готова річ, – говорила Лара.

– А якщо ти тканину зіпсуєш? – Запитувала мати.

– Не зіпсую. У нас викладач кожну форму, кожну сходинку перевіряє.

І тільки коли Лара пошила собі блузку, спідницю та шорти, мати припинила сперечатися, але продовжувала все перевіряти та забирати заробіток дочки до копійки.

Тільки на третьому курсі Лара припинила мити підлогу. Натомість мама забезпечила її роботою вдома за фахом.

Здебільшого це був ремонт одягу, пошиття простеньких штор чи наволочок, та всього того, що приносили сусіди та знайомі.

Тож вечори Лара тепер проводила, схилившись над старенькою бабусиною «Чайкою».

Ні про які прогулянки, нічні клуби та інші розваги – розмови не було. Натомість тепер Ларі вдавалося частину заробітку залишати собі.

Навчання добігало кінця.

– Ми тебе сімнадцять років годували, одягали, навчали! Тепер твоя черга працюватиме на нас, – сказала бабуся. – Ось зараз коледж закінчиш, мати тебе на швейну фабрику влаштує.

– Бабуся, я не хочу на фабрику. Там мене посадять на якийсь один процес, і я місяцями одні й ті самі ґудзики пришиватиму.

– Для цього й у коледжі вчитися не треба було. Я хочу вступити до університету – далі на конструктора навчатись.

– Ще чого вигадала! Це ж аж п’ять років! Вистачить навчання, працюватимеш!

Лара засмутилася – вона точно знала, що бабусине слово в сім’ї – закон.

Але показ моделей, сконструйованих та пошитих студентами коледжу, подарували їй надію.

– Сьогодні у нас на показі є представник Будинку моди – Павлова Євгенія Василівна. Вона обере того, хто представлятиме наш коледж на обласному етапі конкурсу «Найкращий за фахом», – оголосила директорка, представляючи журі.

Ларі пощастило. Євгенія Василівна обрала її та її моделі.

В обласному конкурсі дівчина не перемогла, але їй запропонували роботу. Вона зраділа та погодилася. Але коли приїхала додому, мати та бабуся в один голос заявили, що її не відпустять.

– Роботу тобі запропонували! Але зарплата невелика – сама сказала. А жити де будеш? Винаймати? А на що житимеш?

– На нас розраховуєш? – Запитала мати. – Не лови журавля у небі! Іди на фабрику – там на шматок хліба завжди заробиш.

Але Лара потихеньку зібрала найнеобхідніші речі й, витягнувши зі схованки гроші, які вона збирала весь останній рік, поїхала. На кухонному столі вона залишила записку: «Мамо, бабусю, вибачте мені, але я таки спробую».

Відповіддю на цю записку стало повідомлення від мами: “Бачити тебе більше не хочу”.

Минуло десять років. Лара приїхала до рідного міста. Ось їхній будинок – такі ж обшарпані стіни, лише в деяких місцях видно брудно-жовту фарбу. А колись стіни будинку були жовті, як сонечко, а двері під’їздів – зелені.

Натомість у дворі з’явився різнобарвний дитячий майданчик. Своїми яскравими фарбами вона ще більше наголошувала на «убитості» навколишнього простору: вищерблений асфальт, обдерті стіни сусідніх будинків, зламані крамнички біля під’їздів.

Мати відчинила двері не одразу – видно, нікого не чекала. Вона постаріла, але очі дивилися на Лару так само нищівно та зневажливо, як і раніше, коли дочка робила щось не так. Лара звернула увагу на руки матері – почервонілі, з розпухлими суглобами.

– Навіщо з’явилася? Я сказала, що не хочу тебе бачити. Виїхала, кинула нас, от і живи сама, як знаєш. Легкого життя шукала? Знайшла? От і живи. А ми й без тебе обійдемося!

– Гаразд, ти мене бачити не хочеш, а з бабусею я можу побачитися? – Запитала Лара.

– Ти б ще за двадцять років бабусю спитала. Покійна вона, ще минулого року. Так що йди звідси, на тебе тут ніхто не чекав.

Мати зачинила двері. Лара вийшла з під’їзду і зіткнулася з сусідкою.

– Ларко! Ну, ти красуня! Що, мама не пустила? Як живеш?

– Нормально живу, тітко Ніно. Як усі. Працюю.

– Та гаразд, чого знітилася! Мені Христина показувала рекламу твого ательє. “Лаура”! Краса! А нашу фабрику зачинили.

– Мати твоя тепер у торговому центрі підлоги миє, ну і під’їзди, як і раніше. Ти б їй грошей надсилала – вона скаржилася на ревматизм. Важко їй.

– Тітонько Ніно, я кілька разів переказувала, вона не бере – назад відправляє, а коли дзвоню – скидає, – відповіла Лара.

– Горда! Образилася вона на тебе. А ти ще раз прийшла.

Повертаючись додому, Лара згадувала слова матері про легке життя. Знала б вона, яким «легким» було життя доньки.

А Лара могла б розповісти їй. Про те, як перші дві ночі після приїзду до міста ночувала на вокзалі. Про те, як знімала маленьку кімнатку в гуртожитку.

Про те, як зароблених грошей ледве вистачало на життя, про ті часи, коли її вечеря складалася з пари відварених картоплин та чаю без цукру. Про те, як важко було одночасно працювати та заочно навчатися в університеті.

Так, робота у неї була улюблена, але розраховувати на більш-менш пристойне життя вона стала лише через два роки.

Це зараз у неї своє ательє. А мешкає вона в однокімнатній іпотечній квартирі, бо всі гроші вкладає у бізнес.

Але Лара ні про що не шкодує. Їй навіть уявити страшно, що було б, якби тоді, у дев’ятнадцять років, вона послухала матір і бабусю і залишилася вдома: робота на фабриці, і знову миття підлоги, щоб заробити на шматок хліба.

Наступного дня вона переказала матері двадцять тисяч. Переказ не повернувся. Тепер третього числа кожного місяця Лара переказувала матері гроші. Але не дзвонила. Мати теж мовчала.

Ну що ж, – це її доросле, виважене рішення! Як складеться подальше їх спілкування, залежить тільки від неї. Як кажуть, силою – не будеш милою…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.