На заході літнього дня, коли місто огортала задушлива спека, у позашляховику, що повільно повз по проспекту, їхали двоє молодих людей – Тимур і Влад.

Сонце хилилося до горизонту, фарбуючи небо багряними та золотими мазками, але хлопців це мало цікавило. Вони були захоплені пошуками чергової екстравагантної розваги для завтрашньої вечірки.

– Може, наймемо вуличних танцюристів чи фокусника? – ліниво запропонував Влад, дивлячись у вікно.

– Вже було, – відмахнувся Тимур.

– Потрібно щось разюче. Щось, про що всі потім говоритимуть.

Минулими вихідними вони притягли на вечірку справжню мавпу із контактного зоопарку. Іншого разу – влаштували фаєршоу. І ось тепер, у пошуку нового шоку, вони кружляли містом без особливої ​​мети.

Неподалік підземного переходу їх погляд привернув літній чоловік. Він стояв, спираючись на ціпок, біля ніг – старий фетровий капелюх з копійками.

Одягнений він був у поношений плащ та пошарпані черевики. Обличчя було обвітрене, але спокійне, з очима, в яких жила втома і мудрість.

– Глянь, Владе! – хмикнув Тимур.

– А ось і наш новий атракціон.

Він викинув недопалок із вікна. Той, підлетівши, потрапив точно в капелюх старого. Той спокійно витяг його, кинув на землю і глянув на джип.

– Гей, діду! – гукнув Влад.

– Підійди!

Старий повільно розвернувся, мабуть, не бажаючи зв’язуватися, але все ж наблизився. Аж надто наполегливо махали йому рукою.

– Слухай, діду, завтра приходь до нас на вечірку! Покажеш клас, станцюєш у своєму образі… – сміявся мажор над безхатьком.

– Ми й нагодуємо, і заплатимо. Чесно! – усміхнувся Тимур.

– Дякую, панове, але, бачте, я не артист. Та й не до вподоби мені такі забави, – відповів старий і попрямував геть, не чекаючи заперечень.

Хлопці були спантеличені, але Тимур хмикнув:

– Гаразд, сам не захоче – Іван вмовить.

Іван був їх охоронцем – небагатослівний, м’язистий, з холодним поглядом. У минулому – ув’язнений, а тепер вірний слуга родини Влада.

Вранці Іван уже був у тому районі. Купив у бабусі на розі всі пиріжки та булочки, засунув їй велику купюру, не взявши здачу. Потім підійшов до старого, що стояв біля сходів.

– Ну що, давай знайомитися? – гаркнув він, схопивши старого за комір.

– Павло Антонович я, – прохрипів той, похитнувшись.

– А дах у тебе хто, Павле Антоновичу?

– Під Богом ходжу, синку.

Іван засміявся, стиснув пальці на плечі старого:

– Ми всі під Богом, але тут свої порядки. Не викаблучуйся.

Помітивши, як старий ковтає слину, дивлячись на пакет із їжею, Іван пом’якшав. Присіли на лаву в затінку каштана. Охоронець простяг пакет.

– Їж. Потім поговоримо.

Павло їв мовчки, а потім, не зводячи очей, заговорив:

– У минулому я викладав українську та зарубіжну літературу в університеті. Був завідувачем кафедри, кандидатом наук. Студенти мене шанували. Я жив книжками, читав лекції із душею.

Знаєш, Іване, я ніколи не страждав шкідливими звичками. Дружини моєї не стало рано, син єдиний. Виріс у мене на очах, все для нього намагався.

Навчання сплатив, машину подарував на випускний… А потім він одружився. Невістка – горда, вимоглива. Вона мене одразу не злюбила. Казала, що я заважаю їм жити.

Старий витер куточком рукава губи та продовжив:

– Я не хотів сварок. Сам запропонував переписати частку у квартирі на сина. А вони за місяць виставили мене. Сказали, що тепер будинок їх, а мені краще пожити окремо.

– З того часу я поневіряюся. Сплю у підвалі біля старого технікуму, харчуюсь з того, що вдається випросити.

– Працювати вже не беруть – вік, здоров’я не те. Мені, колишньому професору, довелося стати біля переходу з простягнутою рукою.

Він замовк, і в його голосі не було скарги, тільки втома.

Іван замислився. А потім, ніби ухваливши рішення, сказав:

– Поїхали. Не бійся. Не примушу співати та танцювати. Просто поїхали.

Вечірка вже йшла повним ходом. Гості насолоджувалися напоями, сміялися, біля басейну хтось запустив дрон. Коли джип повернувся, Тимур та Влад вискочили на ґанок:

– Ну що, діду, скачеш?

– Закричав Влад.

Але Іван підійшов до мікрофона, заговоривши голосно:

– Друзі! Сьогодні у нас особливий гість. Прошу тиші. У нього історія. Краще за всяке шоу.

Він передав мікрофон Павлові. Той постояв, потім почав:

– Я не читатиму моралі. Просто розповім притчу.

– Якось молодий принц отримав у подарунок від мудреця обручку. На внутрішній стороні було вигравіювано: “І це пройде”.

– Принц не зрозумів сенсу подарунка, але мудрець сказав: «Носи цю каблучку. У моменти щастя дивись на напис, щоб не запишатися. У моменти біди, щоб не опустити руки».

– Минув час. Принц став королем, переміг у навалі, влаштував бенкет на весь палац. У розпал веселощів він глянув на каблучку і раптом відчув дивний смуток – бо все це пройде.

– А потім, коли він зазнав поразки й був вигнаний, він знову глянув на напис і знайшов у ньому втіху. Адже це пройде. Ось і нам варто пам’ятати: ніщо не вічне. Ні біда, ні слава. Все пройде. Головне – не втрачати людяності.

Він мовчки повернув мікрофон. У залі повисла тиша. Ніхто не засміявся. Хтось навіть розплющив очі.

Іван вийшов слідом за старим. Вечірка тривала, але здавалася вже чужою.

Пізніше Іван допоміг Павлу Антоновичу викупити частину квартири сина. Той знову знайшов дах над головою.

А Іван – нове життя. По знайомству професора, його влаштували в охорону солідної компанії, де до нього ставилися з повагою.

Він часто згадував той вечір. І ті слова.

Так, все в житті минає. І це – теж мине.

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.