Поліна була миловидною, привабливою, молодою жінкою. І все в неї було в сім’ї. Чоловік Михайло, який любить і обожнює свою Полю.

Доньки: Галя (7 років), Маша (5 років), Оля (3 роки). Словом, звичайнісінька родина. Зі своїми прикростями та радощами.

Поліна займалася вихованням дітей, чоловік (Михайло) – забезпеченням всього сімейства. А ще Поліна мала нагоду приділяти увагу собі, як жінці.

Салони краси, басейн, походи бутіками за обновками. Михайло міг собі дозволити побалувати дружину. Він дуже любив Поліну. І не втомлювався доводити це вчинками.

…Якось улітку вся родина відпочивала в Одесі. Море, сонце, екскурсії… Відпочинок вийшов незабутнім! І коли треба було вже їхати, Галя на вокзалі побачила бабусю, яка продає квіти в горщиках. Почала канючити:

– Давайте купимо ось цю маленьку пальмочку!

Ну що робити, коли маля просить? Купили. Михайло тоді ще сказав:

– Нехай ця пальма завжди росте у нас удома і буде символом нашої міцної родини!

…Приїхавши з відпочинку, насамперед пересадили пальму в гарний горщик. І поставили на кухні.

Квітка займала трохи місця. Дівчатка по черзі поливали пальму. Уважно стежили за її зростанням.

Здавалося, ніщо не віщувало сімейних прикрощів, що переходять у непоправне лихо. А біда чатувала біля воріт…

…Поліну запросили на одну родинну урочистість. Найкраща подруга захистила дисертацію. Поліна спочатку відмовилася йти. Діти, турботи, втома…

Проте, Михайло наполіг:

– Полюшка, піди, відпочинь. Я впораюся з нашою малечею.

І Поля, причепурившись, як могла, вирушила до подруги.

За святковим столом сиділи переважно колеги подруги. Поліну посадили біля хлопця. Він представився Андрієм і галантно поцілував руку Поліні.

Подруга примружилася і пожурила Андрія пальцем, мовляв, не лізь у чуже, і продовжила:

– От, друзі, знайомтеся – моя заміжня подружка. Вона ж – багатодітна мама. Прошу шанувати. Але ж обережно! Чоловік у неї ревнивий!

Всі гості посміялися жартом і повернулися до трапези, застукавши виделками-ножами, задзвенівши келихами-чарками. А хлопець, що сидів поруч із Поліною, почав активно залицятися до неї.

То ліктем ненароком торкнеться, то в тарілку підкладе “найсмачнішого”, то в келих піділлє “найсолодшого”… Поліна захмеліла.

Давно їй не було так легко, так спокійно та весело.

“Молодець Мишко, що вмовив мене сюди прийти!”

– Розімліла Поліна.

Молодий хлопець, украй втративши всяку сором’язливість, запропонував Поле втекти з цього свята і влаштувати своє. Поліна, не довго думаючи, погодилася.

Хміль вже заволодів її розумом. Це був перший крок Поліни до прірви душі.

Гості розшумілися, розбрелися великою квартирою. Ніхто й не помітив як двоє пішли по англійські.

Цього чарівного вечора були квіти з клумби, купання у фонтані, прогулянка безлюдними вуличками міста. А ще – розмови нескінченні ні про що, сміх нестримний, поцілунки безневинні…

Під ранок Поліна повернулася додому іншою людиною. Мишко чекав дружину всю ніч. Очей не заплющив.

-Стомилася, Полюшка? Чайку? – позіхаючи спитав Михайло.

Поля, нічого не відповівши, поплелася до спальні. Впала на ліжко.

“Ось і все,” – прошепотіла і заснула.

– Мамо, вставай! Скільки можна спати? Тато давно пішов на роботу! Ми хочемо їсти! – Дівчата сміялися і крутилися на ліжку біля Поліни.

Погодувавши дітей, Поліна всіх одягла та відправила погуляти у дворі. Галі наказала доглядати молодших сестер.

– Мамо, а чому ти сумна і нас вранці не поцілувала?

– Здивувалася середня Маша, коли всі повернулися з прогулянки.

-Не став дурних питань!

– Розлютилася Поліна.

З цієї хвилини почалися поневіряння її самої та її сім’ї. Поліну начебто підмінили.

У душі безроздільно оселився вчорашній малознайомий чоловік. Він зайняв там усі потаємні куточки, витіснивши, геть все, дітей та чоловіка.
Поліна перестала існувати у своїй сім’ї.

Ні, тіло її було присутнє, але всі помисли були про нього.

…Час невблаганно минав. Нічого не змінювалося у свідомості Поліни. Та й сама Поля не розуміла, що з нею відбувається, але впоратися з невідомою силою не могла. Ця сильна сила скувала всю її волю. Туманна пелена облягла душу.

Поліна спочатку потай, потім ні на кого не озираючись, зустрічалася зі своїм коханим протягом двох років. Андрій був молодший за неї на шість років.

Вільний від шлюбних зв’язків, молодик запропонував Поліні вийти за нього заміж. Жінка, схвильована нестримною пристрастю, дала згоду.

Тільки просила трохи зачекати. Ні діти, ні чоловік на заваді не стануть…

Хоча Поліна просила чоловіка замкнути її на всі замки в будинку, щоб вона не змогла втекти до предмета пристрасті. Чоловік, розуміючи всю неминучість ситуації, сумно посміхався і відпускав дружину.

Не прив’язувати ж її на очах у дітей…

Сподівався, “перебіситься”.

У ці важкі для Михайла часи йому здавалося, що він сидить на вокзалі та стереже чужу валізу. Маленькі доньки зі своїми “великими” проблемами почали все частіше звертатися до тата.

Мама завжди кудись поспішала, їжа стала несмачною, і вона зовсім перестала їх цілувати та обіймати…

Тим часом в Поліни з’явився син. Попросила дочок обрати ім’я малюку. Ті дружно відмовились.

Поліна назвала сина Дімою. Хто рідний батько хлопчика, самій собі сказати було важко…

Чоловік був щасливий появі нового члена сім’ї. Михайло вирішив, що нарешті з дружиною все налагодилося. І всі її фантазії зникли. Якось він сказав дружині:

– Полюшка, що б не трапилося, я тебе кохатиму. Моє кохання ніколи не зникне! Якщо доля нас розлучить, я буду благати її повернути тебе!

Доньки одразу новоявленого братика зненавиділи. Тому що мама обіймала і жадібно цілувала в зморщений лобик цього плаксивого хлопчика.

Поліна уважно розглядала немовля, коли він спав. Вона намагалася зрозуміти, чий синок? Чоловіка чи Андрія? Але знаходила подібність лише із собою.

Такий самий носик, чорні брівки, ямочка на підборідді. Поліна, як нікого і ніколи, усім серцем полюбила малюка.

Андрій квапив Полю з рішенням. І навіть сердився, коли Поліна просила почекати ще трохи. Вона стояла між двома дорогами.

І все сумнівалася – яку ж обрати, якою піти, не спотикаючись? На одній чаші терезів була рідна сім’я, на іншій – улюблений Андрій. Кохання сім’ї чи пристрасть до чоловіка обрати?

…За пів року Поліна, загорнувши сина Діму в ковдру, пішла з ним із родини. Це був другий крок до неминучої прірви.

Чоловік був на роботі, доньки – у школі. Чому б саме в цей час не втекти? Інакше як дивитися в очі рідним?

…Поліна та Андрій незабаром одружилися. Стали жити сім’єю, утрьох. Андрій прийняв сина.

Але в душі він був певен, що син не його, а Михайла. Звинувачував себе за те, що довго не міг “видерти” Поліну з її рідного гніздечка.

Зараз би не мучився у здогадах, чий син. А синок був маленькою копією Поліни. І цей факт заспокоював та утихомирював Андрія.

Поліні довелося влаштуватися працювати. Андрій був не проти. Сам він працював над дисертацією в інституті. Доводилося заощаджувати на всьому.

…Через три роки спільного життя у Поліни та Андрія з’явився син Микита. Молодій мамі довелося на якийсь час піти з роботи. Поліна поринула в материнство, як у перший.

Поліна поринула в материнство, як уперше. Андрій дедалі більше дратувався, бо коштів на існування катастрофічно не вистачало.

Сім’ї довелося переїхати в скромнішу орендовану квартиру. Дисертацію довелося на якийсь час відкласти. Жодні наукові відкриття не відвідували голову Андрія.

Поліна та Андрій почали часто сваритися через дрібниці. А ночами Поліна плакала в подушку, розповідаючи самій собі яка ж вона (Поліна) дурепа!

“Господи, у мене все було! А тепер? Іграшку дешеву не можу купити сину! І кохання чоловіка зовсім не відчуваю! Ідіотка!” – голосила Поля.

Їй хотілося, як колись давно, взяти в оберемок тепер уже двох синів і бігти, бігти не озираючись.

Настав ранок…

Вчорашні проблеми переливались у сьогоднішні та починався біг замкнутим колом. Останньою точкою у відносинах стала пропозиція Андрія:

– Поля, нам буде легше вижити, якщо ти віддаси Дімку на виховання його рідному батькові. Адже, Діма – син Михайла.

У Поліни від несподіваного одкровення підкосилися ноги. Вона присіла на стілець і гірко заплакала, закриваючи обличчя халатиком. Слів виправдання у Поліни не було. Андрій байдуже додав:

-Ну ти подумай про це…

Наступного дня Поліна все нажите з другим чоловіком добро зібрала в одну сумку, окинула поглядом житло, яке стало ненависним і зачинила за собою двері. Двоє синів, узявшись за руки, йшли за нею. Ось так відразу Поля пішла в нікуди.

…Наступні десять років жінка з синами проживала у своєї мами, яка з пристрастю і невпинно читала моралі доньці та пропонувала негайно піти та впасти в ноги першому чоловікові.

Поліна мовчки кивала головою і закривалася у виділеній їй крихітній кімнатці.

Коли сини підросли, Поліна переїхала з ними до селища. Там залишився будиночок після смерті рідного дідуся. Влаштувалася до селищної ради секретарем.

Зарплата невелика, але Поля завела живе господарство (кури, кози, кролики). Воно разом із городом допомагало вижити. Сини теж не лінувалися. Мати шкодували та поважали.

Одного разу старший син спантеличив Поліну.

– Мамо, ось наша бабуся говорила, що у нас з Микиткою є три рідні сестри. Це правда?

– Ох, синку! Це правда. Моя гірка правда! – важко зітхнула Поліна.

– Може, ти нас познайомиш із ними? – не вгавав Діма.

– Чи захочуть вони, синку… Давно це сталося… – відмовлялася жінка.

– І все ж таки, мамо… – наполягав син.

Поліна, подумавши над пропозицією сина кілька днів, наважилася відвідати дочок та Михайла.

Набрала дві сумки гостинців, одягла свою найкращу сукню і вирушила в дорогу. Синам сказала:

– Дізнаюся обстановку, потім і вас візьму з собою.

…І ось Поліна біля знайомих дверей. Долоні спітніли від страху, ноги не тримають. Довго не наважувалася подзвонити у двері. Перехрестилася та натиснула на дзвінок.

Двері відчинила Галя. Старша дочка. Поліна впізнала її миловидну посмішку. Цією прикметою вона й відрізнялася від своїх сестер у дитинстві.

– Добрий день, …Галюня! – ледь вимовила Поля.

– Ми знайомі з Вами? – не впізнала Галя своєї матері.

– Дочко! Я… твоя… мама, – так і стояла у дверях Поліна.

– Проходьте, жінка. Не говорити ж про це на сходах. Зараз розберемося, – Галя неласкаво запросила увійти несподівану гостю.

– Галя! Хто там? – почувся немолодий чоловічий голос звідкись із глибини квартири.

– Татко! Це твоя колишня дружина, мабуть, “скучила” за нами, – уїдливо сказала Галя.

– Проходьте на кухню. Зараз чайку поп’ємо, … мамо …

Як тільки Поліна зробила крок на кухню, в очі відразу кинулась величезна пальма. Та сама…

Вона росла в діжці та займала багато місця. Рослина була доглянута. Видно було, що пальму у цьому будинку люблять.

Сльози виступили на очах. Поліні згадалася й Одеса, і вокзал, і бабуся з маленькою пальмою.

– Тато! Приєднуйся! – крикнула Галя.

Поліна почула, як хтось невпевнено зашаркав, стукаючи паличкою об підлогу. І, нарешті, у дверях з’явився Михайло.

– Привіт, Мишко! Ось, приїхала… – стала ніяково пояснюватись Поліна.

– Тато зовсім сліпий, – уточнила дочка.

– Поля? З якого дива? – захвилювався Михайло.

– Ну, всього відразу не розповіси. Та й не про мене йдеться. Як ви живете? – напружилася Поліна.

– Ми? Живемо, як бачиш, мамо. На тебе чекати перестали давно. Маша та Оля не знають слова “мама”. Не пам’ятають вони про тебе. Років двадцять, мабуть, минуло? Заміжні мої сестрички. Чого ти прийшла? Допомога потрібна? Свої гостинці забери. Не потребуємо їх! – зло вимовляла Галя.

– Дочко, ти легше з мамою! – попросив Михайло.

– Полегше? Тато, а де ця жінка була, коли Олька маленька хворіла; коли ми чекали на маму, не відходячи від вікна годинами; коли вечорами у своїх ліжечках ми не плакали, а вили тому, що ти, татусю, тихенько, крадучись, плакав від самоти в сусідній кімнаті! Що аж ти осліп! – розривалося від болю та образи серце Галі.

– Вибачте мені, заради Бога! – ридала вже й Поліна.

– Вибачити? Мамо, я заміж не змогла вийти, бо за татом потрібен нескінченний догляд! Кажу не в закид татку! Він нас виростив! Трьох! Ми до землі йому вклоняємось! Вічне йому дякую! А ти хвостом десь усе життя крутила! Я тебе ненавиджу!

Вона вибігла з кухні. Поліна сиділа, опустивши голову. Сльози капали на її схрещені долоні.

– Так, Полюшка. Отака історія, чи розумієш… Галя в мене вибухова дівка. Але відхідлива. Покричить, потім вибачення просить, – намагався розрядити обстановку Михайло.

– Галя має рацію. Я не ображаюся. Мишко, я ось що подумала. Заберу тебе до себе. У мене повітря, простір. Є де розгулятися. Півдня ходитимеш – ні на що не натрапиш. Навколо поля! Сини мої виросли, скоро свої гнізда почнуть вити. Чого нам з тобою ділити та згадувати? Погоджуйся, Мишко, – щиро вмовляла Поліна колишнього чоловіка.

– Полюшка! Хто ж старе дерево пересаджує? Але я подумаю, – повеселішав Михайло.

– Ось моя адреса. Не зволікай, Мишко. Приїжджай! Пам’ятаєш, ти в молодості обіцяв дочекатися мене? Чи твоє кохання закінчилося? – Почала кокетливо грати Поліна.

– Ні, не закінчилося. Моє кохання дуже довго на тебе чекало, – сумно зітхнув Михайло.

Колишнє подружжя взялося за руки. Поліна стала навколішки перед Михайлом:

– Пробач! Я як та рибка, яка плаває у воді та не помічає цієї води. Але якщо рибку витягнути з неї, почне бити хвостом і задихатися. Я теж не цінувала повітря, яким дихала.

У цей момент увійшла Галя. Було видно, що вона взяла себе в руки.

– Галя! Ти мене відпустиш пожити до… мами? – Запитав у дочки Михайло.

– Тату, це ваша з …мамою справа. Я знаю – ти її кохав і продовжуєш кохати. Впевнена, що зараз ти дуже щасливий! Як вирішиш, так і буде, – вже спокійно підбила підсумок Галя.

…Напередодні Нового року до будинку Поліни під’їхав невеликий автобус. З нього стали виходити сини, доньки, зяті, невістки, онуки.

На ганку, обнявшись, стояли господарі – Михайло та Поліна. Вони зустрічали найдорожчих гостей.

Сміх, сльози печалі, сльози радості, покаяння, сповідь, великодушне прощення… Все було цієї зимової ночі в рідній родині…

Ставте вподобайки та залишайте ваші думки у коментарях!