Колись я вважала, що всі ці історії про «добрих свекрух» — це казки або вигадки для телешоу. Бо моя реальність була іншою. Мене звати Наталка, і моя свекруха, пані Галина, була тією людиною, яку я щиро боялась.

Не в сенсі «жахів», а в сенсі — тиску, постійної критики та відчуття, що я завжди не така.Ми з чоловіком, Олексієм, одружилися після двох років стосунків. Він — добра, спокійна і розсудлива людина.

Але от його мама… з першої ж зустрічі я зрозуміла, що вона буде непростим викликом.Вона майже відразу дала мені зрозуміти, що не бачить у мені гідної пари для сина. «Не вмієш готувати борщ — як ти будеш годувати родину?» або «Ти не вишивала рушника до весілля? Ну, тепер зрозуміло, чому ти така нервова».

Це були не просто слова — це була система знецінення.Після весілля ми оселилися окремо, але свекруха телефонувала щодня. Вона перевіряла, що ми їли, як я прибрала, чому не поїхали до них у гості, чому я не дзвоню першою. Я намагалась бути ввічливою. Олексій теж спочатку казав: «Не переймайся, вона така зі всіма». Але мені було боляче. Особливо, коли з’явилася дитина.

У нас народилася донечка, Марічка. Я була виснажена, недоспана, розгублена. А свекруха почала приїжджати без попередження, забирати дитину з рук, «наводити лад» у нашій квартирі. Одного разу вона сказала: «Нічого дивного, що дитина така плаксива — з такою матір’ю».

Я розплакалась і зачинилася у ванній. Це була точка кипіння.Ми з чоловіком серйозно поговорили. Він вперше побачив, що мені не просто незручно — мені погано. Він поговорив із мамою. І вона… образилася. Не приїжджала, не телефонувала три тижні. І знаєте, що? Я видихнула.

Але тоді не знала, що це ще не кінець історії.Через місяць Галина потрапила до лікарні. Інфаркт. Ми з чоловіком поїхали до неї, і я побачила її вперше без того броньованого панцира. Вона була бліда, втомлена, мовчазна. Я тримала її за руку, поки лікарі щось говорили. А вона дивилась на мене… і вперше не з осудом.

Після виписки вона переїхала до нас на кілька тижнів. Спочатку я нервувала, але розуміла: тепер ситуація інша. Я навчилася говорити спокійно, без страху, без захисту. І якось увечері, коли ми залишилися удвох на кухні, вона раптом сказала:

— Ти хороша мама. Я… просто боялася, що тебе не вистачить для мого сина.Я оторопіла. Але ми говорили. Вперше — по-справжньому. Вона розповіла, що втратила чоловіка, коли Олексію було дев’ять. І з того часу сама «тягнула все». Була сувора, бо боялася, що доброта — це слабкість. А я виявилась надто схожою на неї в молодості. І це лякало.