Мама, давай з нами. Я радісно подивилася на дітей і чоловіка, що бігали поруч:– Тільки пиріг дістану з духовки.Я зайшла на кухню, і натрапила на фотографії. Спогади нахлинули немов лавина…

Я вчилася в загальноосвітній школі серед звичайних школярів. Тільки я була сиротою.– Ей, Ритка, де такий костюмчик відкопала? – однокласниці часто сміялися наді мною.Я трималася, при них ніколи сліз не показувала. Але потім прибігала до себе і плакала годинами.– Маргарита, що знову дівчатка ображали?

– Лариса Іванівна, вихователька, була завжди добра до мене.Чому, вони з мене сміються? Що зі мною не так?Вона гладила мене по голові:– Люди різні. Не міряй усіх по собі. У тебе серце добре – всіх жалієш, всім допомагаєш. З домашнім завданням до тебе всі біжать. І в школі є ті, хто до тебе тягнеться. А до них ні.

Навчися не звертати на них увагу. Сміються, пожартуй над собою. Правда завжди переможе.Так я і росла в постійній боротьбі з навколишнім світом. Я довго сподівалася, що Лариса забере мене до себе, але цього не сталося. Хоча, я чесно була вдячна їй за те, що вона в якійсь мірі замінила мені матір.

Після я вступила до педагогічного інституту на дошкільну освіту – хотіла працювати з дітьми.Відучилася з відзнакою, повернулася в рідне місто, отримала від держави житло. Влаштувалася працювати в свій дитячий будинок вихователем.Одного разу до нас приїхали новенькі – два хлопчики – семи і восьми років.

Біляві блакитноокі янголята, вони виглядали абсолютно домашніми дітьми.– Марія Олександрівна, звідки поповнення? – поцікавилася я у завідуючої.– Це якась жахлива історія. Батьки поїхали відпочивати, і під час рафтингу по річці їх рафт перекинувся. На даний момент вважаються зниклими без вести. Родичів не виявилося.

Хлопці до нас прям з дитячого табору потрапили…– Бідолахи…Я розчулювалася кожен раз, коли приходило поповнення. Провівши дитинство тут, я не бажала такого жодному з дітей на світлі.Максимко і Андрійко були в моїй групі. Я проводила з ними п’ять днів на тиждень: грала, читала казки і займалася творчістю. Максимко, старший, красиво малював, умів читати і любив це робити.

Щотижня я купувала йому нову книжку і бачила його рідкісну усмішку на обличчі. Він розумів, що маму і тата, швидше за все більше не побачить.Вони полетіли на небо?Я подивилася на нього і сумно посміхнулася.

– Сподіваюся, вони в кращому зі світів, з ангелятами поруч.– Моя мама любила мене розповідати історію про Їжачка, який заблукав у тумані. Знаєш?Від його погляду у мене кожен раз стискалося серце.– Я її не дуже добре пам’ятаю, але ми можемо разом її почитати. Давай принесу в понеділок?– Було б добре. Ти добра.Він обняв мене і пішов до брата.Андрійко переживав все трохи серйозніше, ніж брат. Йому явно не вистачало сім’ї.

Він не дозволяв до себе торкатися: обіймати і погладити себе не давав. Нічні вихователі розповідали, що ночами він часто плакав уві сні, кликав маму і тата, щось вигукував. Максимко біг до його ліжка і лягав поруч, заспокоюючи і обіймаючи.Через три місяці прийшло рішення суду.

Пошуки були припинені, і справа була закрита. У хлопців залишилася в спадок квартира, машина і невелика сума в банку. На жаль, не залишилося близьких.– Тобі треба повідомити їм про це …Кілька днів я набиралася сил, щоб повідомити хлопчикам. Вирішила розповісти спершу Максимові.

Я залишила його після обіду в їдальні, коли там нікого не залишилося.– Максим, я хочу з тобою поговорити.– Їх не знайшли?Його блакитні очі в чергове проникли мені в саме серце.Я кивнула і простягла руки до нього. Хлопчик похилився вперед і уткнувся в мене. Я відчула, як по обличчю покотилися сльози.

– Не плач. Адже вони на небі. У них все буде добре.Я сильніше притиснула його до себе – він подорослішав дуже швидко.З Андрійком все пройшло набагато складніше, але Максим мені сильно допоміг. Він був поруч з братом і втішав його.Час минав, і хлопці підростали, я все більше до них прив’язувалася.

– Марія Олександрівна, я хочу їх усиновити.– Рита, твоя кандидатура не підійде: незаміжня, з невеликою зарплатою і скромною житлоплощею.– Але я їх люблю, та й хлопці мені відповідають тим же.– Я тобі не повідомила ще, але знайшлася сімейна пара готова їх усиновити.

Я різко підхопилася:– Не віддавайте їх, будь ласка. Я придумаю що-небудь!– Це не залежить від мене. Вони вже збирають документи.Я вибігла з кабінету, розуміючи, що не зможу їм допомогти. Я була в розпачі. Погано розмірковуючи, я набрала Денису. Денис – мій сусід по під’їзду.

Часто допомагав мені по господарству: прибити, прикрутити, полагодити. Жив один і ніколи не відмовляв.Через три місяці прийшло рішення суду. Пошуки були припинені, і справа була закрита. У хлопців залишилася в спадок квартира, машина і невелика сума в банку. На жаль, не залишилося близьких.– Тобі треба повідомити їм про це …

Кілька днів я набиралася сил, щоб повідомити хлопчикам. Вирішила розповісти спершу Максимові. Я залишила його після обіду в їдальні, коли там нікого не залишилося.– Максим, я хочу з тобою поговорити.

– Їх не знайшли?Його блакитні очі в чергове проникли мені в саме серце.Я кивнула і простягла руки до нього. Хлопчик похилився вперед і уткнувся в мене. Я відчула, як по обличчю покотилися сльози.– Не плач. Адже вони на небі. У них все буде добре.

Я сильніше притиснула його до себе – він подорослішав дуже швидко.З Андрійком все пройшло набагато складніше, але Максим мені сильно допоміг. Він був поруч з братом і втішав його.Час минав, і хлопці підростали, я все більше до них прив’язувалася.– Марія Олександрівна, я хочу їх усиновити.

– Рита, твоя кандидатура не підійде: незаміжня, з невеликою зарплатою і скромною житлоплощею.– Але я їх люблю, та й хлопці мені відповідають тим же.– Я тобі не повідомила ще, але знайшлася сімейна пара готова їх усиновити.Я різко підхопилася:– Не віддавайте їх, будь ласка. Я придумаю що-небудь!

– Це не залежить від мене. Вони вже збирають документи.Я вибігла з кабінету, розуміючи, що не зможу їм допомогти. Я була в розпачі. Погано розмірковуючи, я набрала Денису. Денис – мій сусід по під’їзду. Часто допомагав мені по господарству: прибити, прикрутити, полагодити. Жив один і ніколи не відмовляв.

Маргарита, привіт. Знову зламався кран?– Одружись зі мною.Хвилинна пауза.– Все в порядку?

– Ні, все погано, – відповіла я і заплакала.– Ти де?– На роботі.– Я зараз тебе заберу, нікуди не йди.

Через п’ятнадцять хвилин він під’їхав, запхав мене в машину і відвіз додому. Всю дорогу я ридала. Він мовчав.У кімнаті він посадив мене в крісло і приніс стакан.

– Пий.Я не питаючи, що там, випила і миттєво прийшла в себе.– А тепер я тебе слухаю.Я цілу годину йому розповідала про братів і їх родичів, про наші відносини і про претендентів в опікуни.

– Одружись зі мною. І тоді у мене буде шанс їх усиновити. Потім розлучимося.Молодий чоловік явно перебував у шоці.– Звучить жахливо, але …

Не жахливо, відчайдушно. Я подумаю.Його відповідь вселила в мене надію.Коли ми розписалися, я подумала про те, як два альтруїста могли опинитися сусідами по під’їзду. Ми подали документи на усиновлення і … отримали спершу право на опіку.

Я була безмежно щаслива, коли забирала хлопчиків. Ми переїхали до Дениса – його квартира була більша за мою. Опіка нас регулярно перевіряла. І спільне життя склалося так, що я звикла до Дениса, а він до мене. Ми стали справжніми чоловіком і дружиною.

Потім ми купили будинок – продали квартиру, і трохи підкопили. Зараз це було наше сімейне гніздечко, готове в будь-який момент прийняти в свої стіни ще дітей.– Ритуля, чого тут завмерла? Все в порядку?Денис стурбовано підійшов до мене і погладив живіт.

– Може, дівчинка наша бешкетує? Тай так…