Інколи життя підкидає такі драми, що й у снах не примарить. Мій чоловік, Тарас, повернувся з перекривленим обличчям, кинув ключі на полицю й мовчки зайнявся взуттям. Це було на нього зовсім не схоже — адже він тільки-но був у доньки, де зазвичай сяє від щастя. Навіть не встигла запитати, як пройшла зустріч — він сам почав, наче вибухнувши зсередини:

— Настю, ти ж і уявити не можеш! Я прийшов за Софійкою в садочок раніше, хотів сюрприз зробити. Заходжу, а її за руку веде якийсь чоловік! У мені аж кров застигла. Думав — викрадач! Підбіг, почав з’ясовувати, а це… це кавалер Марічки!

Мене звали Анастасія, і я давно знала: його колишня дружина, Марічка, була його незагоєною раною. Ми живемо разом майже шість років, маємо сина Данилка. Але Марічка весь цей час лишалася між нами — як тінь. Тарас до останнього не міг вибрати: то йшов до неї на нічліг, коли в неї була температура, то дарував їй квіти на День народногоження «від Софійки», але підписував від себе. А скільки разів ми сварилися через те, що він був занадто втягнутим у її життя…

І ось тепер — вона виходить заміж. Нарешті. Йому мало б бути байдуже. А замість цього він лютий, б’ється в люті й саможертою.

— Ти уявляєш, він мені заявив, що у них все серйозно! Весілля, каже, скоро. Той Олег — теж розлучений, у нього син, і він, бач, вирішив, що Марічка буде гарною дружиною й матір’ю для його хлопця.

— Ну, а що? Може, і буде. Ти не радий? — тихо запитала я, хоча ледве стримувала задоволену усмішку.

— Радий? Ти серйозно? А якщо він виявиться таким самим, як усі? Ожениться, а потім знайде іншу? А Софійка це бачитиме? Їй це потрібно? Вона ж ще дитина! — метушився Тарас.

Мені в голову закрала ідея: а може, Олег — набагато надійніший за Тараса? Спокійний, дорослий, турботливий. Я заглянула на сторінку Марічки у соцмережах — фото з Олегом. Усмішки, сім’я, діти, шашлики на дачі. Перейшла на його профіль — все відкрите, прозоре: фото з сином, з роботи, з подорожей. Жодних дівчат у облягаючому, жодних двозначних статусів. Звичайний, порядний чоловік.

Я сказала Тарасові, що погано себе почуваю, ляжу раніше. Насправді я поклала Данилка й сіла у спальні, залишивши двері трішки відчиненими. Бо знала: він дзвінТарас дійсно взяв телефон, і я почула, як він, ледве стримуючи голос, шепоче: “Марічко, я не можу… не можу прийняти, що ти його…”.