– Ти взагалі чула, що я сказав? Га? Досить вештатися! Ти мені дружина, чи хто? Як не прийду, а тебе вдома нема! – гаркнув Антон.

Марина легенько здригнулася, але не обернулася. Вона повільно розстебнула куртку і зітхнувши, повісила її на гачок.

За вікном уже темніло. На плиті стояв ледве теплий борщ, що вона встигла зварити перед поверненням чоловіка. Навіть без картоплі, як він любить.

Тільки її переваги він чомусь враховувати не хотів.

– Я просто хочу побачитись з Олею, – спокійно сказала Марина. – У неї в неділю мама потрапила до лікарні. Хочу поговорити із нею. Їй потрібна моя підтримка.

Антон пирхнув і махнув рукою так, наче його це взагалі не стосувалося.

– Підтримаєш її телефоном. Ти ж і так проводиш там весь свій час. Чи ти просто хочеш втекти з дому?

“Так”, – подумала вона. Хочу. Дуже хочу! І від цієї простої думки всередині все скрутилося. Наринув жах і… чомусь провина. Виходить, вона недостатньо гарна, як дружина?

Антон трохи заспокоївся, але не охолонув. Він пішов на кухню, машинально відчинив дверцята холодильника, оглянув полиці та зачинив. Напевно, не знайшов, до чого б причепитися.

– А може, ти хочеш розлучитися? Ти тільки скажи, і ми прикриємо цю лавочку. Будеш одна сидіти й гулятимеш, скільки хочеш. Як твої подружки, нічні метелики!

“Як же все докотилося до цього?” – подумала вона і запустила руку собі у волосся.

…Колись вони наввипередки чистили мандарини на цій кухні, щоб пригостити один одного. А тепер у них нескінченні суперечки у вихідні, бо кожна зустріч з подругою сприймається, як зрада батьківщині.

І це не єдина проблема…

…Вони познайомилися три роки тому. У листопаді. Сльота, постійні дощі, сіре небо… Їй хотілося зустріти хоч когось, щоб було з ким дивитися серіали й не збожеволіти від осінньої хандри.

Антон здавався тоді просто порятунком: веселий, самостійний, без маминої спідниці. Вони їли біляші біля метро, ​​потім гуляли парком і сміялися, фотографуючись на тлі опалого листя.

– Мені не потрібна дружина-домогосподарка, – сказав він одного разу. – Мені потрібен партнер у житті, який буде поруч, а не десь позаду.

За рік він зробив пропозицію. Скромну, але теплу. Може, і без феєрверків, зате його погляд був сповнений ніжності. Марині здалося, що вона знайшла свою другу половинку.

Але в якийсь момент все почало змінюватися. Повільно, з паузами, непомітно. Настільки непомітно, що Марина прокинулася тільки зараз.

Зазвичай жінки отримують претензії за те, що після весілля починають «бабіти»: набирають вагу, припиняють фарбуватись, вже не так часто відвідують салон краси. У Марини все було з точністю, до навпаки: розслабився чоловік, а не вона.

Спочатку він став трохи втомлюватися після роботи й припинив пропонувати допомогу. Потім почав забувати купити хліб дорогою додому. Потім став серйозно ображатись, коли вона просила його винести сміття.

А потім сказав:

– Та ти навіть вести господарство не вмієш! Навіщо взагалі одружилася?

Марина все частіше ловила себе на відчутті, ніби вона незаміжня, а служить по контракту. Безстроковому. І розірвати його можна лише ціною скандалів, звинувачень та тонни нервів.

Колись він гладив її по голові й шепотів, що ніколи не дозволить їй почуватися самотньою. Ось тільки зараз, збігаючи від нього до спальні, вона почувала себе саме так.

Переломний момент настав несподівано. Марина навіть не підозрювала, що все зміниться наступної суботи.

– Слухай, Марино, може, заведемо дитину?

Фраза пролунала поміж справою, поки вона різала салат. Він навіть не подивився на неї, просто ляпнув, мовляв, час і честь знати, годинник цокає. Начебто йшлося про покупку пральної машини.

Марина завмерла з половинкою огірка в руці. Долоні спітніли буквально за секунду. Щелепи мимоволі стиснулися.

– Що? – перепитала вона, сподіваючись, що не дочула.

– Дитину. Нам по тридцять із гаком. Ну, скільки вже можна тягнути? Усі нормальні сім’ї народжують, доки молоді.

Усередині щось забилося в паніці, наче птах у клітці. Наче він запропонував їй із зав’язаними очима стрибнути в ополонку. Марина сама не могла зрозуміти, що вона відчуває, а найголовніше – чому.

Адже вона завжди хотіла дітей. Із самого дитинства. Уявляла, як заплітатиме кіски, якщо буде дівчинка, читатиме казки на ніч, збиратиме рюкзак у перший клас. Навіть імена наперед обирала.

Але зараз образ дитини став асоціюватися не з радістю, а з пасткою.

– Я… – почала вона, але зупинилася.

Сказати було нічого. Навіть самій собі.

Антон нарешті глянув на неї. В його очах не було ні нетерпіння, ні ніжності, тільки мовчазне очікування.

– Ти ж хотіла! Я пам’ятаю, – сказав він і примружився. – Чи вже передумала? Чи, може, ти хочеш, але не від мене?

Його тон став крижаним. Слова вдарили прямо по оголених нервах. Марина схопилася. Вона просто не могла сидіти на місці. Потрібно було рухатись.

– Ти зараз серйозно? Говориш про дитину… у такому тоні?

Антон хмикнув і знизав плечима. Було видно, що його це зачепило, але не як чоловіка, що любить, а як власника, у якого раптом зривається проєкт.

– А ти думала, що будуть пелюстки троянд та ігристе? Це життя, Марино, а не мелодрама. Скажи прямо: ти не хочеш від мене дитину? Просто скажи. І все стане зрозумілим.

Марина знову сіла. Руки тремтіли. Вона дивилася на стіл і відчувала, як усередині все перевертається.

Десь глибоко в грудях щось немов уперлося в стінку і шепотіло: «Не треба! Не зараз! Не тут! Взагалі, не з ним».

– Я не знаю, – майже прошепотіла вона. – Я справді не знаю, Антоне. Мені останнім часом так погано, а ти мені про дитину.

– Тобто, не хочеш. Все зрозуміло, – у його голосі з’явилися сталеві нотки. – У тебе є хтось інший на прикметі?

Вона різко підвела голову. В очах потемніло від злості.

– Ти з розуму вижив? Який «хтось»? Ти що взагалі не в собі? Я хоч колись давала тобі привід?

– А як пояснити те, що ти так ставишся до мене? – гаркнув він. – Живемо, як сусіди! А тепер ще й дитину не хочеш! Що думати?

– Може, почнеш думати не лише про себе? – Вона теж зірвалася. – Ти з чоловіка перетворився на… на тирана! Я себе жінкою не відчуваю поряд з тобою, Антоне. Яка дитина? Я ледве дихаю під твоїм наглядом!

Вони кричали один на одного хвилин десять. Били кулаками по столу, жбурляли посуд, вона навіть кинула в нього той самий огірок. Потім він грюкнув дверима спальні. Вона – ляснула вхідними.

Марина вийшла в під’їзд, ще не знаючи, куди йти. Головне – не додому. Не туди, де стіни ніби тиснуть на скроні.

Вона вирішила написати подрузі.

– Можна я в тебе переночую? Не питай чому, просто дай відповідь.

– Звісно. Чекаю. Сподіваюся, у тебе все гаразд, – одразу відповіла Оля.

Марина викликала таксі. Поки вона їхала, телефон вібрував кожні кілька хвилин.

– Ти психована! Я просто хотів поговорити.

Вона не відповіла.

– Гаразд, йди! Я подам на розлучення, якщо тобі набридло бути зі мною.

Марина лише тяжко зітхнула.

– Ти реально пішла? До кого?

Вона відімкнула вібрацію і засунула телефон у сумку.

Пізно ввечері, лежачи на дивані вже в Олі, Марина плакала. Не від образи, а від страху. Вона боялася залишитися з цією людиною назавжди.

Колись хотіла, тепер боялася. Їй було дуже важко прийняти, що той, у кого вона закохалася, зник. Залишилися оболонка, спільні фотографії та звичка.

Її Антон пішов того дня, коли їм видали свідоцтво про шлюб. Чи не пішов? Може, він завжди був такий?

Вранці Антон знову перетворився, наче по клацанню пальця. Немов уночі хтось повернув того самого уважного веселуна, який пригощав Марину пиріжками та кавою. Він писав їй повідомлення кожні пів години.

– Я не мав рації. Наговорив дурниць. Я не хотів тебе образити. Де ти? Я приїду по тебе. Все буде гаразд, – переконував він.

За кілька годин – фотографія. Він на тлі квіткової крамниці з оберемком троянд. Букет величезний, чи не на весь його зріст.

– Це тобі, – писав він. – Тільки скажи, куди привезти.

Він навіть зателефонував її батькам. Ті, трохи приголомшені, передзвонили Марині. Мама спочатку делікатно запитала:

– Мариночко, все гаразд? Антон сказав, ви посварилися.

Марина в цей момент сиділа на кухні в Олі, в м’ятому халаті, з кухлем міцної кави та опухлими після вчорашніх сліз очима. Подруга поряд різала крабові палички для салату.

– Мамо, – спокійно сказала Марина. – Все добре. Я просто… думаю поки що. Потім розповім, ти не хвилюйся.

Вона починала злитися. Антон їй робить нерви? Але навіщо залучати батьків?

Після дзвінка Марина довго сиділа мовчки. Вона ні з ким не ділилася своїми думками. Навіть Олі розповіла вчора зовсім побіжно, без подробиць.

Напевно, краще поділити цю ношу.

– Я не знаю, що робити. Антон зовсім змінився… – нарешті сказала вона. – Відразу після весілля. Наче його підмінили. Я спочатку думала, це я винна. Що я стала іншою, що дивлюся на нього інакше. Але ж ні.

Марина у подробицях описала Олі, в чому справа. Розповіла про домашній побут, який тепер тягне поодинці.

Про ізоляцію від подруг. Про бажання Антона завести дітей. Оля слухала її з таким обличчям, ніби Марина щойно довела, що Земля – пласка.

– Він не розпускає рук, але після нього вся душа в синцях, – поскаржилася Марина зітхнувши. – Боїшся крок зробити, бо раптом не так, раптом не туди, раптом не в тому темпі. І ось він говорить мені про дитину, а я почуваюся так, ніби мені дають довічний термін.

– Я б теж боялася, – тихо відповіла Оля. – Ця дитина стала б твоїм ланцюгом.

Минув тиждень. Марина не повернулася. Точніше повернулася, але тільки за речами. Вона приїхала не одна.

З нею була Оля та навіть батьки, яким довелося зірватися з іншого міста. У Марини клацнув інстинкт самозбереження. Вона боялася залишатися з цією людиною наодинці.

Коли Антон відчинив двері, обличчя в нього було просто ангельським. Святий мученик, якого образила занепала наречена. Він хотів щось сказати, але Марина перервала його жестом.

– Я просто забрати речі. Все!

Він стежив за тим, як вона збирає сумку, і намагався вставити щось на кшталт:

– Марино, ну ти ж розумієш… Ми обидва розлютилися… Просто нам треба поговорити…

Але це вже звучало, як відлуння минулого життя. Марина не реагувала. Вона навіть не стала забирати подарунки від Антона та спільні фотографії. Не хотіла залишати жодних надій та лазівок до відступу.

Вона нарешті зачинила сумку та встала.

Він дивився. З надією, майже жалібно. Вона лише кивнула на прощання. Напевно, не стільки Антону, скільки старій версії себе, яка колись була сліпа та наївна.

– Невже ти так просто кинеш? – промимрив він наостанок.

– Я не кидаю. Я йду, – відповіла вона.

– Це різні речі.

…Через день Марина вийшла з будівлі РАЦСу. Під пахвою – тека з документами. Поруч йшла мама із задумливим виразом обличчя. В її очах плескалася та сама втомлена мудрість, яка приходить зі зморшками та сивиною.

– Ти знаєш, – сказала мама, дивлячись уперед.

– До твого тата я теж думала, що якщо чоловік контролює кожен твій крок, то це просто тому, що він кохає. Тому, що дбає. А потім я зрозуміла…

Марина посміхнулася і не дала домовити.

– Бо любить, так, – підхопила вона.

– Себе! І почуття влади!

Мати кивнула. Потім вони просто пішли далі. У словах уже не було потреби. Все було зрозуміло і без них…

А ви що скажете з цього приводу? Це кохання? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки.а