З дитинства мене вирощували як принцесу з кришталевого замку. Все найкраще — для мене. Найкращі школи, курси, репетитори, поїздки за кордон. Мама повторювала: «Ти гідна найкращого, не смій задовольнятися дріб’язком». А тато лише зітхав і кивав — єдина донька. Але коли справа дійшла до особистого щастя, все пішло зовсім не так, як мріялося.

Мого «принца» я зустріла не відразу. Було багато розчарувань, легковажних романів, пустих обіцянок. Та коли з’явився Олег, мені здалося, що саме так має виглядати справжнє кохання. Він був ввічливим, турботливим, уважним до дрібниць. Приносив квіти без приводу, читав вголос поезію, торкався моїх пальців, немов святині. Подруги заздрили, захоплювалися. Всі — крім Даринки.

— Ти впевнена, що він любить тебе, а не батькові рахунки? — сумніваючись, запитувала вона.

Я сміялася. Я вірила Олегу, як собі. Кохала — до тремтіння, до мурашок, до сліз. Ми одружилися скромно, без розкошів. Батьки подарували нам квартиру в новобудові на двадцятому поверсі. Вид звідти був захоплюючий. А Олег, завдяки батькові, швидко став заступником директора в нашій сімейній компанії. Та треба віддати належне — працював він сумлінно. Батько навіть казав, що з часом передасть йому справу.

Ми були ідеальною парою. Так здавалося всім. Через кілька років почали говорити про дітей. Батьки мріяли про онуків. Ми з Олегом вирішили — час. Але вагітність не наставала. Місяці очікувань, розчарувань, сліз. Обстеження показали — проблема в мені. Я пройшла лікування, гормональну терапію, силкувалася вірити в краще. Потім спробували ЕКЗ. Кілька невдалих спроб остаточно підкосили мене. Я стала злою, втомленою, замкненою. Але Олег був поруч. Чи мені так лише здавалося.

Наближався мій тридцятий день народження. Батьки наполягали на святі — з музикою, гостями, теплим застіллям. Хотіли повернути мені посмішку. Я намагалася підтримувати веселий настрій, хоча всередині було пусто. Серед вечора задзвонив телефон. Я вийшла до іншої кімнати, щоб відповісти. У вітальні стояв гул, а в трубці — жіночий голос. Чужий. Холодний. Впевнений.

— Пробачте, що турбую, — почала вона. — Я знаю, що вам важко, але ви — жінка, і мене зрозумієте. У нас з Олегом давні стосунки. І я чекаю від нього дитину. Він розповідав, що у вас із цим проблеми. Будь ласка, відпустіть його. Йому потрібен син. Моїй дитині потрібен батько.

Я слухала і не дихала. У голові дзвеніло. Кімната розпливалася. Хотілося втекти, закричати, сховатися, зникнути. Я зрозуміла, де він був усі ті вечори, коли казав, що їде до друга, до матері, на зустрічі. Зрозуміла, чому віддалився, став грубішим, мовчазнішим.

Я витерла обличчя, глибоко вдихнула і повернулася до столу. Посміхалася. Сміх застряв у горлі, очі палали, але я витримала. Ми провели гостей. Залишилися лише батьки. Тоді я сказала:

— Тату, мамо… Олег мені зраджує. І та жінка чекає від нього дитину.

У кімнаті стало тихо, як у гробниці. Батько підвівся, повільно підійшов до чоловіка і глухо промовив:

— Вважай, що ти мені більше не син. Геть із мого дому.

Мати забрала мене додому. Хотіла залишитися, але я попросила піти. Мені треба було побути самій. Вночі Олег повернувся. Стояв у коридорі, немоб побитий собака. Благав пробачення. Говорив, що не кохає її. Що це випадковість. Що, можливо, вона його приворожила. Я мовчала. Дозволила залишитися на ніч. Не тому, що шкодувала — тому що була спустошена настільки, що не знайшла сил вигнати.

Вранці він знову благав. Просив, щоб я поговорила з батьком. Сказала, що все гаразд. Я дивилася на нього і бачила чужу людину. Кохання зникло. Разом із вірою.

Він пішов. За його словами, та жінка мала народжувати. Я не знала, правда це чи маніпуляція. Але знала інше — дитини, яку я так чекала, у мене все ще не було. А в нього — буде. Не від мене.

Я стою перед вибором: відпустити чи боротися? Але за що боротися, якщо він зрадив? Життя без нього лякає. Але жити з ним — вже неможливо.