— Ой, гляди, донечко, — мати присіла поруч, — як би потім не пошкодувати. Петрик же він непростий хлопець. Знаєш, як у народі кажуть: «Не той багатий, хто грошей назбирав, а той, хто з землею дружити не розучився»

В Марини раптово не стало чоловіка. Жінка лежала, нічого не хотіла. Розбурхала її сусідка. – Марино, ти ж вагітна! – сказала вона. – Заради Грицька народи цю дитину! Вставай, живи заради малюка. Це все, що тобі залишилося від чоловіка… Марина послухалася. Вона встала, прибрала, приготувала їжу. Помалу ожила, навіть на роботу вийшла, але її відправили в декрет. Сиділа вдома, чекала терміну, щоб народжувати. Якось Марина вирішила розібрати речі чоловіка. А залишилося їх зовсім мало, тільки одна скриня з замком. – Дізнаюся, що він там ховав, – вирішила Марина. Замок не піддавався. Вона ледь відкрила. Жінка очікувала чого завгодно, але не такого, що вона побачила

Марійка сиділа на ґанку й фарбувала нігті в яскраво-червоний. Із сінника пахло свіжоскошеною травою, з хліва мукала корова, а вона уявляла себе в модному столичному офісі з кавоваркою та скляними стінами.

— Ти б хоч грядки прополола, — зітхнула мати.

— Не дай Боже, батько побачить…

— Мамо, я юристкою буду, а не колгоспницею, — закотила очі дочка. — Он, Петрик нехай поле, йому не звикати.

— Дурна ти, Марійко, — мати похитала головою. — Петрик хоч трактор водить як Бог, а ти…

По вулиці загурчало — новенький «Джон Дір» повертався з поля. Петрик за кермом, засмаглий, у білій майці, навіть не глянув у їхній бік. А раніше завжди голову звертав, як повз проїжджав.

— От і правильно, — буркнула Марійка, дмухаючи на нігті.

— Нічого витріщатися.

— Ой, гляди, донечко, — мати присіла поруч, — як би потім не пошкодувати. Петрик же він непростий хлопець. Знаєш, як у народі кажуть: «Не той багатий, хто грошей назбирав, а той, хто з землею дружити не розучився».

— Ой, мамо, починається, — Марійка поморщилася.

— Яка земля? Двадцять перше століття надворі! Он Світланка, подруга моя міська, на юриста вивчилася — тепер в офісі сидить, зарплата як у татка мого. А роботи — тільки за комп’ютером клацати.

Мати хотіла щось відповісти, але тут на подвір’я заїхала голованівська автівка.

Батько вийшов похмурий, кинув:

— Марійко, марш на город. Не для того я тебе в приватну школу возив, щоб ти тут манікюри наводила.

— Тату, але я ж…

— Ніяких «але»! Хочеш у місто — доведи, що роботи не боїшся. А то дивись, — він усміхнувся, — юрист знайшовся. Знаєш, скільки їх там, у місті? Як собак бездомних.

— Зате не як у нас — коровам хвости крутити, — огризнулася Марійка, але встала. І тут же охнула — свіжий лак розмазався об перила.

— От тобі й маєш, — задоволено хмикнув батько. — А Петрик, між іншим, другий трактор отримує. Такими темпами скоро свою фермерську справу відкриє…

— Дуже треба, твій Петрик, — Марійка сердито здирала залишки лаку. — Увечері всі справи перероблю, а зараз до Вірки піду, вона з міста повернулася, сукню нову привезла…

— До якої Вірки? — батько нахмурився. — До Степанової, чи що? Та, що на першому курсі вилетіла?

— Ну і що, що вилетіла, — Марійка підняла підборіддя. — Зате тепер у торговому центрі працює, на касі. І зарплата пристойна, і руки чисті!

Батько крякнув, хотів щось сказати, але тут на подвір’я влетів сусідський хлопчисько:

— Дядьку Михайле! Там це… У нижньому полі трактор загруз. Із зерном. А Петрик один не справляється!

— От дідько… — батько кинувся до машини. — Марійко, а ну швидко в чоботи і за мною. Нічого тут прохолоджуватися.

— Я не поїду! — вона тупнула ногою. — У мене джинси нові!

— А ну марш у машину! — гаркнув батько так, що навіть мати здригнулася. — Хочеш юристкою бути? Ось і подивишся, як справжні справи вирішуються!

Коли під’їхали до поля, Марійка охнула.

Величезний трактор із причепом зав’яз у розкислій після дощу землі по самі осі. Петрик, перемазаний грязюкою, возився біля коліс.

— Що тут? — крикнув батько, вистрибуючи з робочої автівки.

— Об’їзну дорогу розмило, — Петрик випростався, мигцем глянув на Марійку. — Думав, тут проскочу. Не розрахував.

— А зерно-то хоч не підмокло?

— Начебто ні. Але якщо до вечора не витягнемо…

Марійка стояла біля машини, переминаючись у гумових чоботах.

Джинси вже забризкало брудом, вітер тріпав волосся. «І чого вони всі з цим зерном носяться? Подумаєш, важливість…»

— Гей, голованівська дочко! — окликнув Петрик. — Не боїшся забруднитися? Іди сюди, підсобиш.

— Дуже треба, — фиркнула вона, але батько підштовхнув у спину:

— Іди!.Подивимося, на що годишся окрім нігтів фарбованих…

Через годину Марійка вже не пам’ятала ні про джинси, ні про манікюр.

Вони тягали дошки, підкладали під колеса, Петрик заводив трактор, але той тільки глибше заривався в багнюку. Від напруги обличчя тракториста стало зовсім червоним.

— Може, другий трактор підігнати? — запропонував батько.

— Немає часу, — Петрик похитав головою. — Дощ збирається, бачите? Якщо поллє — тут до ранку простоїмо.

Марійка, дивлячись на їхню метушню, раптом згадала:

— А якщо там, — вона махнула рукою в бік лісу, — є старі колоди? Ми їх бачили, коли по гриби ходили. Їх можна підкласти…

Петрик із батьком переглянулися.

— А й справді, — батько ляснув себе по лобі. — Точно, там після вирубки залишилися. Добротні, дубові…

— Веди! — Петрик рішуче хитнув головою. — Тільки швидше, хмара он яка насувається…

Вони вчотирьох — батько, Петрик, Марійка і механік дядько Василь, що приспів, — ледве дотягли дві здоровенні колоди. Поклали перед колесами.

— А тепер найголовніше, — Петрик витер піт. — Марійко, ти в кабіну залізай.

— Навіщо це? — вона позадкувала.

— А за тим, що вага потрібна додаткова. На заднє сидіння сядеш.

Батько хмикнув:

— Давай-давай, не бійся. Петрик — найкращий тракторист у районі.

У кабіні пахло соляркою і чомусь яблуками.

Марійка скоса глянула — на приладовій панелі справді лежало червонобоке яблуко.

— Тримайся міцніше, — Петрик завів мотор. — Зараз трусоне.

Трактор заревів, Марійка вчепилася в сидіння. Колеса провернулися раз, другий… І раптом машина рвонула вперед, вискакуючи з грязьового полону.

— Ур-р-ра! — закричала вона, забувши про все на світі.

— А ти молодець, — Петрик глянув через плече. — З колодами — це ти здорово придумала.

І від його погляду чомусь стало жарко, хоча в кабіні працював вентилятор…

До вечора вони все-таки промокли — поки зерно перевантажували та техніку заганяли. Марійка й не помітила, як втягнулася в роботу. Навіть не пискнула, коли останній мішок допомагала перетягувати.

— Ну що, юристко, — підморгнув батько, — а казала — не панська це справа?

— Та годі тобі, тату, — вона зніяковіло одягнула брудну футболку. — Просто… ну, треба було допомогти.

— Перевдягайся і до нас на вечерю, — раптом сказав Петрик. — Мати борщ учора варила — пальчики оближеш. І пирижків напекла.

— Чого це я піду? — спалахнула Марійка, але батько вже підштовхнув до дому:

— Іди говорю. Тітка Галина, може, й характером сувора, а борщ у неї й справді знатний.

Вдома, розглядаючи себе в дзеркалі, Марійка охнула: волосся розтріпане, на щоці смужка бруду, джинси вбиті…

А в міському офісі зараз дівчата на підборах, з укладками…

Але чомусь уперше за довгий час ця думка не викликала звичної туги за міським життям.

До Петрикового дому вона йшла як на страту. Переодяглася в сарафан, волосся заплела — начебто просто, а серце колотилося. «От ще, — смикнула себе, — подумаєш, тракторист…»

Тітка Галина зустріла на порозі, оглянула уважно:

— А я думала, не прийдеш. Горда надто.

— Я не горда, — буркнула Марійка. — Просто…

— Знаю-знаю, у місто зібралася. Усі ви тепер у місто рветеся. А користі від цього?

За столом Петрик сидів притихлий, незвичайний якийсь — чистий, у сорочці. Борщ і справді виявився чудовий. Марійка навіть добавки попросила, забувши про свою вічну дієту.

— От це правильно, — задоволено кивнула тітка Галина. — А то нині дівки всі худі якісь, тільки й знають, що по телефонах своїх клацати. А у нас в селі казали:

«Не та господиня, що гарно говорить, а та, що борщ варить та хліб пече».

— Мамо, — поморщився Петрик, — ну чого ти знову…

А Марійці раптом не образливо стало. Навпаки, тепло якось на душі. Затишно.

Після вечері Петрик зголосився провести. Йшли мовчки повз палісадники, де доцвітав бузок. Десь далеко гуркотіло — видно, гроза ще не пішла зовсім.

— Знаєш, — раптом сказав він, — я ж теж у місто збирався. Після школи. До автомеханічного вступати хотів.

Марійка навіть зупинилася:

— Правда? А чого ж не поїхав?

— Та ось… — він усміхнувся.

— Батько захворів тоді сильно. Хтось повинен був техніку взяти. А потім… Потім зрозумів, що моє це. Земля, трактор, свіже повітря. Не зміг би я в місті — у заторах, в офісі…

— А я ось зможу, — сказала вона, але якось невпевнено.

— Правда? — він зупинився, подивився прямо в очі. — А по-моєму, ти сьогодні інше показала. Як очі горіли, коли трактор витягли! Я ж бачив.

Марійка хотіла огризнутися, але раптово зрозуміла — правий він. Давно вона себе такою живою не відчувала.

— Гаразд, — буркнула примирливо, — може, й не все так однозначно…

— Знаєш що? — раптом пожвавішав Петрик. — Приходь завтра на світанку. Покажу тобі дещо.

— Це що ще за побачення на світанку? — фиркнула Марійка, але щоки зрадницьки спалахнули.

— Прийдеш — дізнаєшся, — він підморгнув і закрокував геть, насвистуючи.

Усю ніч вона крутилася, то вирішуючи нікуди не йти, то поглядаючи на годинник.

А о четвертій ранку вже стояла біля дзеркала, прикидаючи, що одягти.

«Зовсім здуріла», — сварила себе, але руки самі потяглися до улюбленого сарафана.

Петрик чекав біля околиці, притулившись до трактора.

— Залазь, — скомандував замість привітання. — Тільки тихо, все село розбудиш.

— Куди це? — вона з побоюванням подивилася на кабіну.

— На верхнє поле. Там таке… — він зам’явся. — Загалом, сама побачиш.

Трактор неспішно повз угору, сонце тільки-но піднімалося з-за лісу. І раптом…

…І раптом Марійка ахнула.

З висоти верхнього поля все село було як на долоні, а над ним піднімався туман — рожевий у променях сходячого сонця.

Церква на пагорбі немов пливла в цій мареві, дахи будинків (розповідь спеціально для сайту – рідне слово) блищали росою, а далі, до самого обрію, розкинулися поля — золоті, зелені, кожне зі своїм відтінком.

— Красиво? — тихо запитав Петрик.

Вона тільки кивнула, боячись сполохати момент.

— Я сюди часто приїжджаю вранці, — продовжував він. — Дивлюся і думаю: ось воно, справжнє. Не в цих твоїх офісах скляних…

— Петре, — вона повернулася до нього. — А правда, що ти своє фермерське господарство хочеш відкрити?

— Правда, — він посерйознішав. — Уже і бізнес-план склав, і техніку придивився. Тільки…

— Що?

— Та ось, юриста доброго не вистачає, — він глянув лукаво. — Документи оформляти, договори складати…

У Марійки перехопило подих.

Чи то від цього погляду, чи то від того, як вправно він усе придумав.

— А може… — почала вона й осіклася.

— Що «може»? — Петрик присунувся ближче.

— Може, і правда, не обов’язково в місто їхати, щоб юристом стати? — випалила вона на одному диханні.

— Зараз же дистанційне навчання є…

Він мовчав, тільки усміхався якось по-особливому.

А потім дістав з кишені яблуко — таке ж червонобоке, як учора в кабіні.

— Знаєш, що бабця моя каже? «Де народився, там і згодився». Ти ж теж тутешня, Марійко. Як не крути, а коріння твоє тут.

— Ой, знову ти за своє! — вона жартівливо штовхнула його в плече. — Прямо як мій батько…

— А голова — чоловік розумний, — Петрик раптом став серйозним. — Знаєш, що він мені вчора сказав? «Не ганяйся, — каже, — за Марійкою. Сама прийде, якщо судилося».

— Це він тобі прямо так і сказав? — Марійка навіть підвелася від обурення. — А мене запитати не треба?

— А що тебе питати? — Петрик незворушно простягнув їй яблуко. — Ти ж у місто зібралася. До скляних стін своїх.

Вона взяла яблуко, покрутила в руках. Сонце вже піднялося вище, туман розсіювався. Десь унизу замукали корови — виганяли на пасовище.

— Знаєш що, — раптом рішуче сказала Марійка. — Давай свій бізнес-план показуй. Подивимося, що там юристові правити доведеться.

— Прямо зараз? — він не приховував радості.

— А чого тягнути? — вона надкусила яблуко. — Тільки… це не означає, що я згодна. Поки тільки подивлюся.

— Звісно-звісно, — закивав Петрик, але очі видавали — ні на секунду не повірив.

І правильно зробив.

Додому вона повернулася, коли сонце вже щосили палило. Мати поралася біля плити, батько читав газету.

— Де пропадала? — запитав, не піднімаючи очей.

— Та так… — Марійка зам’ялася. — Тату, а правда, що для фермерського господарства багато паперової тяганини?

Газета повільно опустилася. Батько переглянувся з матір’ю, та сховала посмішку.

— Ну, припустимо, — протягнув він. — А що?

— Та ось, думаю… — вона набрала повітря. — Може, мені на юридичний заочно вступити? А практику тут проходитиму. У нас же в районі стільки фермерів…

— У Петрика, чи що? — хмикнув батько.

— І в Петрика теж, — вона підняла підборіддя. — А що? Він розумний. І взагалі…

— Гаразд-гаразд, — батько підняв руки. — Справа молода. Тільки врахуй — раз вирішила залишитися, тримайся до кінця. Це тобі не в місті, тут характер потрібен.

— Впораюся, — сказала вона твердо. — Я ж твоя дочка.

Серпень видався спекотним.

Марійка металася між подачею документів до вишів та допомогою Петрикові з оформленням землі під майбутнє господарство.

— Ось тут, дивись, — тицяла вона пальцем у ноутбук. — У статуті треба все чітко прописати. А то податкова причепиться…

— Ти коли результати дізнаєшся? — перебивав він, непомітно присуваючись ближче.

— Сьогодні повинні списки вивісити на сайті, — у неї тікало серце від цієї близькості. — Тільки не відволікай!

У день оголошення результатів у Марійки вдома зібралися всі: батько, мати, тітка Галина і, звичайно, Петрик.

Він переминався з ноги на ногу, тримав у руках букет польових квітів.

Марійка раз у раз оновлювала сторінку приймальної комісії.

Коли вона нарешті закричала «Пройшла!», Петрик підхопив її і закружляв.

— А тепер, — сказав серйозно, поставивши на землю, — давай договір складати. Про спільне ведення господарства.

— Це який ще договір? — вона примружилася.

— Ну як який? — він усміхнувся. — Шлюбний!

— Петре! — вона почервоніла. — Я ж тільки вступила…

— От і добре, — подав голос батько. — До наступного літа якраз все встигнемо підготувати. І весілля, і контракти ваші фермерські…

Марійка хотіла заперечити, але подивилася на щасливе обличчя Петрика і промовчала.

Зрештою, найважливіші договори пізнаються у справі.

А справа у них намічалася велика.