— Мамо Орисько, ти як тут? Ми ось із Данилком проходили повз, ідемо з крамниці, вирішили зайти, дещо й тобі купили, — обіймала Олеся свою нерідну матір.

Вони так вирішили вдвох, що Орися та Олеся вважатимуть себе мамою та донькою.

Орисі вже під сімдесят, якщо точніше, шістдесят шість років. Життя її було не надто щасливим, багато проблем та негараздів довелося пережити.

Але тринадцять років тому Господь винагородив її, “прибилася” до неї Олеся. Просто одного разу постукала до неї в дім, Орися відчинила. Перед нею стояла молода жінка, брудна й у синцях. Орися хутко запросила її до хати.

— Заходь, мила, заходь, — жінка озиралася на всі боки. — Не бійся, я сама живу, так вже сталося. — Що з тобою, мила, — з хвилюванням над нею вона тряслася жінка, допомагаючи зняти старе пальтечко.

Надворі стояла осінь, хоч і був лише її початок, але сира вона цьогоріч видалася й пронизлива.

— Як твоє ім’я? — запитала вона, — я – Орися Степанівна, можна тіткою Орисею називати, так навіть краще.

— Олеся, — тихо промовила молода жінка й схлипнула, а потім і заплакала.

— Поплач, мила, поплач, легше стане, — примовляла Орися, погладжуючи її по волоссю.

Вона дістала коробку з ліками, обробила їй на щоці рану, шкіра була трохи здерта, потім привела її до ладу. Напоїла гарячим чаєм, щоправда, від їжі вона поки відмовилася.

Розпитувати не стала, вичікувала, розуміла, сама розкаже. Минуло трохи часу, відігрілася Олеся.

— Дякую, тітко Орисе, дякую. Я дуже змерзла, не знаю, скільки пройшла пішки, але йшла весь день. Це яке село, темно вже, я нічого не зрозуміла. Просто падала від втоми, от і постукала до вас.

— Це Семенівка, село наше велике, а ти звідки?

— Ми з чоловіком жили в районному центрі, та ми й одружені близько двох років. Коли зустрічалися, начебто все було нормально, а стали разом жити, ось тоді й проявився його характер.

Жорстокий і неможливо з ним було вжитися, часто піднімав на мене руку. Я хотіла вже дитинку мати, а він сказав, що йому ніхто не потрібен. Дітей він не любив.

Але так сталося, що я дізналася, що малятко вже ношу під серцем, і ось повідомила йому. А він замахнувся мене, потім ще, я бачила його звірячий погляд і злякалася за себе і за дитину.

Схопила пальто з вішалки і шапку, добре хоч чоботи встигла взути, він, мабуть, не думав, що я втечу з дому. А йти мені нікуди, я сама з дитячого будинку. Я боюся його, ось і йшла.

Де по дорозі, а де біля лісу, боялася, щоб він не наздогнав. Потім побачила ґрунтову дорогу і звернула, потрапила сюди.

— Так, доню, ну й натерпілася ти. Ну нічого, в образу тебе не дам, аби з дитинкою було все нормально. А якщо хочеш, залишайся в мене назавжди, я сама живу… так вже вийшло, — важко зітхнула Орися.

З тих пір і прижилася Олеся в неї, а потім на світ зʼявився син, Данилко. Орися допомагала з дитиною. Вважала його за онука, а Олесю за доньку.

Олеся теж ставилася до неї, як до матері, одного разу вони домовилися.

— Тітко Орисе, а можна я тебе буду звати мамою, адже Данилко називає тебе бабусею.

— Звичайно, доню, я ж тебе називаю донькою, і навіть уже вважаю, що ви мої рідні.

— Ага, мамо Орисе, і я так вважаю, чужа, але своя, рідна.

Так і жили разом.

Олеся влаштувалася на роботу, розносила пошту, хоч і мала освіту технологині, але куди тут у селі. Данилко підростав, Орися за ним наглядала.

— Орисе, а твоя Олеська молодець, поважна, прижилася тут у нас, і Данилко теж вихований, — говорили їй односельчанки в крамниці. — От адже пощастило тобі. Рідна ж дочка тебе покинула, а ось подивись, Господь тобі дав Олеську… Напевно, не дуже ти грішна перед Богом.

— Та я теж дякую Господу за те, що направив до мене Олесю того вечора. Ми з нею, як два самотні метелики в ночі, притягнулися і дуже прив’язалися одна до одної. Я — одна, і вона теж.

А вдвох ми самотності не відчуваємо, вірніше, втрьох. Данилко нам сумувати не дає.

У цьому селі жив Максим, він і запримітив Олесю, дуже вона йому подобалася своєю скромністю та ввічливістю.

А те, що в неї син, це для нього не проблема, він дітей усіх любить.

Поки немає своїх, якось не пощастило йому, розійшовся зі своєю Оксаною, не хотіла народжувати, поїхала вона до себе в село, там тепер веде розгульне життя.

А він після неї довго не міг одружитися. Не лежала душа ні до кого, а тут раптом з’явилася Олеся. Довго придивлявся, все-таки не місцева, прийшла. Хто знає, що в неї на думці.

Але зробив пропозицію Максим їй. Олеся, звичайно, спочатку сумнівалася, але Орися порадила:

— Виходь за Максима, гарний чоловік, не розпещений, а те, що не пощастило з дружиною, так і тобі теж. Ось і будете жити в любові та злагоді. Данилка любитиме, як свого.

— Мамо Орисе, а ти знову будеш сама?

— Ой, ну що ти, Олесю, Максим же через два будинки від нас живе, от і будемо з тобою в сусідах. Не переживай, і не відмовляй йому.

Так і вийшла заміж Олеся за Максима. До сина ставився тепло, а потім ще й донечка зʼявилася у родині. Орися живе сама, але вони їй у всьому допомагають, Максим теж до неї тепло ставиться і вважає своєю тещею.

Вона радіє, що в старості не залишиться самотньою. А адже було раніше по-іншому…

***

Колись давно вийшла заміж Орися в сусіднє село за Андрія, як вона думала, по любові. Подарувала чоловікові доньку Зоряну. Спочатку начебто нормально жили зі свекрухою в домі.

Свекруха прийняла невістку, не було ніяких проблем і недомовок. Орися завжди прислухалася до неї, так її навчила мати, що свекруху потрібно поважати.

Але Андрій став часто приходити з роботи напідпитку, а потім і зовсім затримувався допізна.

— Де тебе носить, — сварила його мати.

— Дружина з донькою не сплять, чекають, а ти… такий-сякий.

Але він посилався на те, що багато роботи, а потім не міг відмовити чоловікам посидіти й випити.

Але в селі довго не приховаєш нічого, і донесли матері Андрія та Орисі, що зраджує він дружині з Іриною, всім відомою в селі особою.

Вдома був скандал, він начебто обіцяв, що такого більше не буде. Але одне діло обіцяти…

Орися хотіла розлучитися й поїхати до матері в село, але свекруха вмовляла:

— Не поспішай, Орисе, не поспішай. Піти від нього завжди встигнеш, але може Зоряна підросте, оговтається він, потерпи. Батько його такий самий був, та Бог прибрав його рано, втонув на риболовлі, випив зайвого.

Але далі нічого доброго не було.

Довелося піти до матері з донькою в сусіднє село. Батька вже не було, рано помер, щоправда, і мати хворіла. Важко хворіла, ледве ходила по хаті.

Вона навіть десь і зраділа, що Орися повернулася додому. Допомога буде. Важко було Орисі, працювала, зарплата була невелика, незабаром пішла з життя мати. Залишилися з донькою удвох.

Час ішов.

Зоряні вже вісімнадцять років, вийшла заміж за місцевого хлопця. Жили окремо, але не склалося в них. Прожили всього близько трьох років, щоправда, дітей не було, розійшлася Зоряна з чоловіком.

Поки Зоряна жила з чоловіком, посватався до Орисі Богдан, їй у той час було тридцять вісім років, симпатична. Донька із зятем порадили їй вийти за нього.

Богдан був непоганим чоловіком, не вживав, працьовитий. Але потім донька з чоловіком розлучилася і повернулася додому.

Богдан з Орисею прожили сім років.

Одного разу поклали її в лікарню в райцентр, прихворіла, щось із серцем.

— Мамо, не хвилюйся, спокійно лікуйся, я тут догляну за твоїм чоловіком. Все буде добре, — обіцяла Зоряна.

І доглянула. Орися лежала в лікарні десять днів, потім виписали. Приїхала додому, а в домі все змінилося. Богдан невдоволено зустрів її:

— Чого так рано виписали? Не встигла лягти в лікарню, вже вдома, значить не хвора.

Зоряна теж косо поглядала на матір, грубіянила, скандалила (розповідь спеціально для сайту – рідне слово) через кожну дрібницю. Спочатку не доходило до Орисі, доки сама на власні очі не переконалася, як її чоловік Богдан і донька міцно обіймалися та цілувалися на веранді.

Все стало на свої місця. Дуже було їй погано. Вона навіть не могла таке подумати, а не те що побачити на власні очі. Та ще й сусідка сказала:

— Орисе, приглянь за своїми, мені здається, у них сталося кохання.

Трохи оговтавшись, вирішила все розставити по місцях і коли ввечері зібралися на вечерю, вона сказала:

— Доню, як ти могла? Ну гаразд, Богдан чоловік, йому, можливо, і все одно, а ти – моя донька, припустилася такого.

— А що тут такого? Тебе не було вдома, ну я замінила тебе, — нахабно заявила Зоряна, дивлячись в очі матері й посміхаючись.

Богдан теж повівся нахабно і ні в чому не виправдовувався.

— Значить так, сьогодні переночуєте, а завтра йдіть на всі чотири сторони, — сказала рішуче Орися.

— І куди ж ми підемо, це теж мій дім, — заявила донька.

— А куди хочете, у тебе є чоловік тепер Богдан, от нехай і думає. Це ваші проблеми.

Наступного дня Богдан із Зоряною зібрали дещо з речей і пішли. А куди, Орися навіть не цікавилася.

Через рік з’явився Богдан і попросився назад.

— Пробач мене, Орисе, пробач. Прийми назад. Вигнав я твою доньку з дому, чоловіків почала приводити, і сама йти.

— Назад не прийму, навіть і не проси, — відповіла Орися і зачинила перед ним двері.

Зоряна так і не приїздила до матері. Одного разу сусідка зустріла її в райцентрі.

— Зоряно, ти чого до матері на очі не показуєшся, сама вона.

— А навіщо мені вона? Мені й без неї добре живеться, міняю чоловіків, вони мене годують і напувають, а деякі й одягають. А з матері, що взяти з жебрачки. Нехай живе і про мене забуде. Немає в мене матері. Так і передай їй там у селі.

— Зоряно, і Бога навіть не боїшся, не пробачить він тобі, що відреклася від своєї матері, — тільки й промовила сусідка, а та реготала їй в обличчя.

Передала вона Орисі, але та й не очікувала нічого доброго від своєї доньки.

— Бог їй суддя, — тільки й відповіла, витираючи сльози.

А потім до неї прийшла Олеся, і вона ожила.

Знову щастям наповнився дім. Ну а тепер у неї є донька і внук, і зять, так і живе поруч зі своїми.

Хоч і чужі, але вже свої, рідні! І так в житті буває!