— Олесю, я повернувся! Улянка вдома? — Владислав Григорович поставив сумку в коридорі, — Олесю, борщ є? Підігрій мені, часнику почисти, і хліба наріж побільше, домашнього хочеться!

Олеся трохи скривилася, добре, чоловік її не бачив, але подумалося — ех, село! І пішла гріти борщ.

— Ти мені про Улянку нашу не відповіла, — Владислав Григорович уже переодягнувся в домашні штанці й майку.

«Скільки вже казала — одягни шорти або джинси, для дому спеціально купила. Начебто нормально заробляє, з пристойними людьми спілкується, а вдома як чоловʼяга сільський. У ресторані йому несмачно, на прийомі — нудно. І не старий начебто, але лоску немає, модні речі носити не вміє. Чоловʼяга і є!» — дивлячись на чоловіка, подумала Олеся, щоправда, без роздратування та злості.

Дарма сподівалася, що він зміниться, та може й гаразд?

Сама ж Олеся дивилася йому прямо в очі й говорила воркувальним голосом:

— Та знову Уляночка до подруги поїхала, дня на три начебто, — і чоловікові чарівно посміхнулася, підставивши щічку для поцілунку,

— Владику! А ти руки мив? Іди вимий, ти ж з дороги, а може, ввечері до Коваленків сходимо? Вони знову кликали, — і Олеся удавано надула губки. Чоловіка вона любила, але їй так і хотілося його під себе переробити.

Владислав Григорович, дивлячись на дружину, посміхнувся — та-а-ак, ось що значить одружитися з жінкою набагато молодшою за себе. Начебто ж усе добре, але…

Матері його донечки Уляночки не стало коли та тільки-но зʼявилася на світ, вони тоді в селі жили. Спочатку бабці з донькою йому допомагали, а потім він Олесю зустрів.

Випадково.

У простому сарафанчику на березі їхньої річки — вони з Уляною поїхали купатися, а тут ВОНА з подругою.

Владислав із донькою в м’ячик грали, м’яч покотився в бік дівчат, Уляночка до них підбігла.

Олеся їй кинула м’яч і розсміялася: — Тримай!

Уляна їй назад, потім подружці її теж, так і кидали, поки до них Владислав Григорович не підійшов:

— Ну що, дівчата, весело у вас, можна з вами? Приймете?

Усі троє давай реготати, в Олесі в очах смішинки, а що ж, Владислав Григорович чоловік видний, спортивний, та й молодий. І всього-то йому під сорок тоді було. А Олесі — двадцять три.

Вони спочатку з Уляночкою дуже добре ладнали, дівчата ж, знайшли спільну мову.

А вже як Олеся з ним, з Владиславом, ладила! Ой-йой-йой! І чоловʼягою він їй тоді не здавався.

Він уже й забув майже, як це буває, а тут таке, загалом по любові вони одружилися, і досі все в них добре, особливо вночі.

Та тільки дітей поки немає, а вже дев’ять років як одружені.

Донька Улянка зовсім стала доросла, скоро дев’ятнадцять, але ось у них з Олесею щось розбрати пішли.

Та й яка вона мачуха, Олеся? Сама ж материнства не пізнала — жалів він Олесю.

Звісно, не мати, але по-своєму вона Уляну любить. А всі її думки Владислав по очах бачить. Знає, що й чоловʼягою сільським його вважає, багато що він помічає.

Але є те, що не зіграти. Олеся в скрутну хвилину весь свій пафос забуває.

Улянка якось хворіла сильно, так Олеся від неї ночами не відходила.

А так так, Олеся пофорсити любить, повипендрюватися. Чоловік же в неї три роки як начальником став, Владислав і сам не чекав, що його призначать. Тож, виходила нібито за солдата, а тепер генеральська дружина, ну це образно.

— Ти мене, Олесю, Владиком не клич, не думай, що звикну, не дочекаєшся, — Владислав Григорович смачно відкусив пів зубчика часнику, підчепив виделкою скибочку сала, і зачерпнув дерев’яною ложкою гарячий бордовий борщ зі сметаною.

Любить він їсти дерев’яною, вона не гаряча. Еххх, смачно Олеся готує.

— Мати мене Славком кликала, Славком і клич, ім’я гарне. Дід мій теж був Владислав Григорович, а тато — Григорій. Ось подаруєш мені сина, теж Григорієм назвемо.

Зараз такі імена в моді, тож, не квапся, Олесю, все в нас вийде. Тільки не змушуй мене родинами дружити з керівництвом. Я в цій команді чин не найвищий, для мене це стеля, не їх я поля ягода. І не буду ніколи.

Олеся рукою щоку підперла, слухає.

Е-е-ех, свого б їй дитя, перемкнула б думки, жінкою, матір’ю б стала. Владислав Григорович доїв борщ, Олеся йому шматок відвареного м’яса виклала на тарілку і скибочки смаженої картоплі.

Чекала, наготувала, Владислав спробував:

— Олесю, ну одразу відчуваю, що я вдома! А Уляна з чого це раптом у подруги? Не порозумілися, чи що, знову? Ех, дівчата, батько у відрядженні, так одразу розбрат!

Він відклав ложку, обійняв дружину, і з Олесі тут же вся надумана пиха й злетіла.

«Ну навіть якщо трохи й чоловʼяга сільський, і що? Та хай вони так і думають, їм би такого чоловіка знайти! Заздрять, ось і теревенять казна-що», — вирішила Олеся.

Старі знайомі досі в шоці, що Олеся вийшла за простого тоді ще роботягу, та ще й з дитиною. Ось і капають їй періодично на мізки, що вони не пара.

***
Уляна жила в подруги Алінки на дачі.

Вдома з Олесею стало просто неможливо, вона стала нервова якась, а адже ще недавно вони були як подруги. Увімкнула “матінку”, молода занадто, Уляна не могла її в цій ролі сприймати.

Погода була чудова, вирішили піти на кар’єр скупатися. Там пісочок, майже як на курорті. Наплавалися, сіли біля води позасмагати.

Алінка щось про свого хлопця розповідала, а Уляна кивала їй ліниво, на природі її розморило після купання. І спостерігала за дівчинкою, що з м’ячиком купалася.

Навіть згадала, як вони з Олесею в такий же чудовий день познайомилися.

Щоправда, Уляна була старшою, ніж ця дівчинка.

Дівчинка кидала м’ячик на воду і сміялася, за нею спостерігав хлопець з берега. Потім до хлопця підійшли знайомі, він відволікся. А дівчинка лягла на м’яч, обхопивши руками, і крикнула:

— Дивись, я пливу!

Попливла, але м’яч з-під неї вислизнув, а вона злякалася, хоча там і неглибоко.

Уляна підскочила, допомогла їй піднятися і вийти з води, але вона плакала.

— Василинко, ти чого? — хлопець схопив її на руки, — Я ж тут, на секунду відвернувся!

— Та-а-атусю, я пливла і впала, — схлипувала дівчинка, — А мій м’ячик поплив, — від образи вона знову розплакалася.

Уляні стало її і шкода, і смішно, така мила! Вона зайшла у воду, наздогнала м’яч, вийшла і повернула його дівчинці:

— Тримай, і більше не губи, і не плавай сама, тільки з татом і з мамою, зрозуміла?

Малеча кивнула, сльози миттю висохли: — Так! — вона дивилася на Уляну так, немов вона фея.

— Дякую, — хлопець взяв дівчинку на руки, — Ну що, тримайся міцніше, пішли додому! — і пішов, а дівчинка помахала вільною ручкою Уляні.

— Це Артем зі своєю донькою (розповідь спеціально для сайту – рідне слово) Василинкою, гарненька, так? Він один її виховує, уявляєш? Недалеко від нас живуть, його дівчина в пологовому будинку від дитини відмовилася і поїхала. Артем забрав і виховує її разом із матір’ю своєю, — пояснила Аліна.

— Втекла? Від своєї доньки? — не повірила Уляна, — А народжувала навіщо?

— Та хто ж її знає, вони зустрічалися, Артем їй заміж пропонував, не любила його, напевно, хіба таких зрозумієш? — махнула рукою Аліна.

Наступного дня вже на підході до кар’єру Уляну ледь не збила з ніг Василинка:

— Ур-р-р-а, ти прийшла, будеш зі мною купатися?

Аліна насмішкувато похитала головою, а коли побачила Артема, що ніс їм лимонад і морозиво, присвиснула:

— Ну ось ми й припливли, здається, хтось комусь сподобався!

Коли Уляна їхала, Артем попросив її номер телефону, а Василинка плакала і не хотіла її відпускати.

Вдома Олеся та батько були якимись загадковими, Олеся кликала тепер батька Славком, так, як його бабуся називала.

І взагалі щось змінилося, а через місяць Олеся зніяковіло повідомила Уляні: — Уявляєш, у тебе скоро буде брат або сестричка! А потім запитала якось запобігливо: — Улю, а ти мого малюка любитимеш?

Уляні раптом стало шкода свою молоду мачуху, немов та була молодшою за неї і не вміла сказати про те, що хоче, щоб у них була дружна родина.

І Уляна поривчасто обійняла Олесю, згадавши, як та жаліла її, і годувала, і втішала, і, схоже, розуміла й боялася, що не буде вона Улі матір’ю, не зможе.

— А мені хлопець подобається, — раптом проговорилася їй Уляна, сама навіть не знає, і як вона так проговорилася! — Він мені дзвонить щодня, а в нього донька є, ти уявляєш, Олесю?

І Олеся раптом обійняла Уляну, і глянула на неї не як зазвичай жартівливо, а інакше, майже по-материнськи:

— Та вже, звичайно, уявляю, Улю, але це… це дуже непросто, ти зрозумій, краще не починати зустрічатися, якщо відчуваєш, що це тобі не під силу!

— Я не знаю, але мені Артем дуже подобається. Він такий сильний, мужній, мене до нього тягне! Він надійний, розумієш? А Василинка, вона плакала, коли (розповідь спеціально для сайту – рідне слово) я їхала. Я ж така сама була, Олесю! — намагалася пояснити Уляна, а Олеся кивала їй, а сама думала, як же все це їй зрозуміло…

— Та які ж ви мачухи, га? З глузду з вами зійдеш, одна ще матір’ю не стала, а тепер і ти, Уляно! — бушував Владислав Григорович. Потім повернувся до Артема, примружився:

— Ну дивись мені, хлопче!

І чоловіки потиснули один одному руки, причому Владислав Григорович дивився на Артема суворо, немов попереджав, Артем же — зухвало!

Маленький Григорій обожнює сидіти на руках у старшої сестри. Уляна колихає братика:

— Дивись, оо-о-т наша мама йде! Наша мама, — Уляна приміряє це слово на смак, вона його ніколи не говорила раніше, і їй подобається, — Ма-ма! Іди до нас швидше, ми тебе чекаємо!

Олеся дивиться на падчерку питально й одночасно милується і Уляною, і синочком.

«Так, мама, а чому ні?»

Вона стала це відчувати, і це відчуття заповнило її з народженням Грицька. І тепер їй стало здаватися, що й Уля її донька. Звісно, її, а як же, ну а чия ще? Адже це вона, Олеся, була з нею завжди. Звісно, її.

— Мама прийшла, бачиш, Грицьку? — Уляна передала малюка Олесі, і не втрималася, приобійняла її, шепнула: — Дякую тобі…

Це Василинка вже кличе Уляну мамою, їй легше, вона маленька.

А Уляна поки не готова, але вона щаслива, що в неї є батько, і Олеся, і Василинка. І звичайно Артем, він трохи схожий на батька, Олеся сміється:

— Пішли наших чоловіків годувати, вони з роботи прийшли.

І для Уляни в її житті тепер усе правильно, усе склалося, як їй було треба. Коли відчуваєш, що це твоє, рідне, можна сміливо йти з рідними по духу рука об руку.

І так і повинно бути, коли в домі панує любов.

Нехай у ваших родинах також панує тільки любов! Адже вона сильніша за всі негаразди!