– Я знайшов причину моїх проблем, це ти, – заявив чоловік. – Ти тягнеш мене на дно, заважаєш розвиватися, без тебе я полетів би, як птах.

Кожне слово встромлялося в душу Софії, як гострий ніж. Чоловік говорив ще й ще, вона його не чула, в голові билася одна думка: “Але ж я віддала цьому чоловікові все своє життя”.

Скільки Софія пам’ятала чоловіка, Роман завжди горів планами і проектами. Коли вони тільки познайомилися, він мріяв відкрити автомайстерню, склав бізнес-план, знайшов приміщення, але заявку на кредит не схвалили, і ідея поступово зів’яла.

Потім чоловік збирався стати тренером, заснувати комп’ютерну фірму, зайнятися фермерськими продуктами, піти в айтішники…

– Фантазер якийсь, – несхвально відгукнулася про Романа мама Софії.

Вона тільки знизала плечима:

– У кожного свої недоліки, цей не найсерйозніший. Рома не вживає, не ображає, по жінках не ходить.

Однак після кількох років шлюбу вона почала думати, що мама не така вже й неправа. Життя Романа йшло за однією схемою: він спалахував ідеєю, розвивав бурхливу діяльність, потім натрапляв на перешкоду, починав нудьгувати і заспокоювався до наступного спалаху активності.

Поки він горів черговим проектом і зливав на нього всі гроші, Софія тягла сім’ю на собі, а в період затишшя вислуховувала скарги на загальне нерозуміння.

В один із періодів ідейної лихоманки Софія попросила чоловіка:

– Може, поки твоя справа не вистрілила, влаштуєшся на роботу? Мені зміни скоротили, стала отримувати менше.

Чоловік глянув на неї здивовано й ображено.

– Не можна досягти величі, якщо займатися справою упівсили, треба віддавати всього себе!

– Але мені потрібно до зубного, та й машину треба ремонтувати…

Роман прикро перебив дружину:

– Усе це проза життя, тимчасова незручність. Ось почекай, відкрию фірму, почну отримувати багато грошей, і вставляй собі зуби хоч у три ряди, я все оплачу.

– Коли це ще буде?! – вигукнула Софія.

– Скоро, максимум півроку, – оптимістично заявив Роман.

Через три тижні він забув про свою чергову ідею, а гроші на стоматолога Софія позичила в матері.

Але був у тимчасовому безробітті чоловіка і плюси, саме вони мотивували Софію змінити роботу, і на новому місці кар’єра несподівано пішла в гору, а разом із нею зросла і зарплата.

– Це якось дивно і несправедливо, – зауважив Роман, розглядаючи ноутбук, який дружина купила йому на премію.

– Що саме? – здивувалася Софія.

– Те, що справи йдуть саме в тебе. Давай чесно, ти не найрозумніша і найздібніша в нашій родині, було б логічно, якби це моя кар’єра склалася. А вийшло все навпаки, навіть смішно, так?

Софії, однак, стало не до сміху.

– Може, я не найрозумніша, але саме моя зарплата годувала нас, поки ти вчив своє програмування, але так і не вивчив.

– Ну ось, образилася, – закотив очі Роман.

– Так, тому що ти не цінуєш мене, мій внесок і не думаєш, що я гідна більшого. Але ж це саме я підтримувала тебе в твій минулий провал і в позаминулий, і в той, що до нього.

– Почала зводити рахунки, так? – розлютився Роман. – А співала, що в сім’ї все спільне, що ти мене підтримаєш. Як відчула запах грошей, так і полізла твоя справжня натура.

– Я всього лише хочу поваги, це ж така дрібниця після того, що я для тебе зробила, – відрізала Софія.

Вечір вони провели порізно, а перед сном Роман прийшов з повинною:

– Вибач, що вибухнув, просто мені стало прикро, я-то стільки років б’юся, намагаюся досягти хоч чогось, а нічого не виходить. Не розумію, чому, я талановитий, розумний, у мене цікаві ідеї, а виходить якась нісенітниця. Ти ж просто ходиш на роботу, робиш день у день одне й те саме, а так піднялася.

– Так це так і працює, наполегливо працюєш, потім пожинаєш плоди. Знаєш, якби ти не кидав свої справи на півдорозі…

– Тільки моралей мені не вистачало! Я досить розумний, щоб розібратися у всьому сам.

Софія не хотіла починати сварку заново, тому не продовжила. Пізніше вона навіть оплатила чергові курси, коли Роман вирішив, що його доля – комп’ютерний дизайн.

– Хочу, щоб ти знав. Я підтримую тебе в усьому і хочу, щоб ти знайшов справу до душі, – додала вона, повідомляючи радісну новину.

Можливо, саме завдяки цьому чоловік протримався на місяць довше, однак і дизайн йому набрид. Незабаром курси були закинуті, а Роман влаштувався на дивані, де хандрив і думав про недосконалість життя.

Повернувшись одного разу після напруженого дня і побачивши чоловіка, який мрійливо дивиться у стелю, Софія не стрималася:

– Я думала, цього разу ти всерйоз взявся за розум і маєш намір отримати нову професію.

– Я зрозумів, що це не моє, то навіщо продовжувати? – здивувався Роман. – Чи ти хочеш, щоб я страждав на нудній роботі, як ти? Не всім це підходить, деякі створені для більшого.

– Краще б ці деякі приготували вечерю.

Роман звузив очі:

– Думаєш, якщо більше заробляєш, можеш зробити з мене слугу? Та тобі просто випадково пощастило зайняти тепле містечко!

Цього разу вони скандалили майже до півночі і не розмовляли ще три дні. Поступово сварка зійшла нанівець, але Софія відчувала, що у стосунках із чоловіком з’явилася прохолода.

Вона тільки посилилася, коли Роман нарешті знайшов роботу. Чоловік став більше часу пропадати в офісі. Раніше Софію потішило б, що він всерйоз взявся за роботу і став приносити гроші в дім, якби не холод у його погляді.

Того дня, коли все зруйнувалося, Софія повернулася додому раніше і в гарному настрої.

“Приготую до приходу Романа борщ, а то давно не їли домашнього, все готовою кулінарією харчуємося”, – вирішила вона.

На її подив, чоловік уже був удома і складав валізу.

– Ти у відрядження? – запитала Софія.

– Ні, я назовсім, – відповів Роман. – Це навіть добре, що ти вдома. Я тебе кидаю.

Софія вирішила, що чоловік жартує, але той дивився гранично серйозно і навіть із сумом, який, утім, мав показний вигляд. Він урочисто повідомив:

– Я зрозумів, чому я нічого не можу довести до кінця, чому кожна ідея зазнає краху. Причина в тобі, це ти винна.

– Що я зробила? – здивувалася Софія.

– Ти вбиваєш моє чоловіче начало, підрізаєш мені крила. Нормальна жінка має стояти за спиною чоловіка, підтримувати його й надихати, тоді він гори зверне! Ти ж тягнеш сім’ю вперед. Як ломовий кінь, увесь такий самостійний, от я й не можу розкрити свій потенціал.

Хоч як би не була Софія засмучена, її розібрала злість:

– Як ти смієш звинувачувати мене після того, як я тебе підтримувала, утримувала, поки ти вкотре шукав себе?!

– Про це я й кажу! Ти не жінка, а кінь у спідниці, влізла на чоловічу територію, показуєш, яка ти крута, тикаєш мені в обличчя своїм благополуччям. Хіба можна бути з тобою нормальним чоловіком, якщо ти сама як чоловік?

Роман застебнув валізу і грюкнув нею об підлогу.

– Ти більше не будеш тиснути в мені ініціативу. Компанія запропонувала мені переїхати в інше місто в їхню філію, там я почну нове життя, і цього разу в мене все складеться.

– Скатертиною дорога, – вимовила Софія, хоча в грудях стояв клубок.

Вона не могла повірити, що ось так раптом втрачає чоловіка. І що найгірше, знає тепер, як він ставився до неї весь цей час.

Наостанок Роман поблажливо зауважив:

– Взагалі-то, даремно я тебе звинувачую. Ти просто нудна, не здатна надихати, і іншою вже не станеш.

Встромивши цю шпильку, Роман нарешті пішов, залишивши Софію наодинці з її горем.

Наступні дні минули як у тумані. Крізь нього до Софії пробилися тільки новини про Романа. Знайомі донесли, що він переїхав до іншого міста і з усіма підряд ділиться радістю від холостого життя і своїми планами. У їхніх поглядах Софія бачила жалість і болісну цікавість: “Що ж із тобою не так, якщо чоловік утік”.

“Хотіла б я сама це знати”, – думала вона. – “Може, Роман правий, треба бути слабкою жінкою, тоді чоловік поруч стане сильним? Але як бути слабкою, якщо хочеться їсти, накопичуються борги по комуналці, от би хто пояснив”.

Софії здавалося, що разом із собою Роман забрав її серце, адже чоловіка вона, незважаючи ні на що, любила. Пам’ять постійно підкидала світлі моменти з минулого, ось вона натерла ноги босоніжками, і Роман несе її до хати на руках, ось вони на весіллі пошепки обмінюються клятвами тільки для них двох…

Повернувся б чоловік, вона б пробачила і прийняла його назад.

Роман вийшов на зв’язок тільки раз, уточнивши, що подав на розлучення. Голос у нього був життєрадісний, через що Софія ледь не розридалася в слухавку.

– Ділити нам особливо нічого, квартира твоя, – заявив чоловік. – Але я допомагав робити ремонт, тож ти повинна мені компенсувати витрати. Мені потрібні гроші, я тут придумав одну справу…

Софія, заціпенівши, слухала, як чоловік розписує черговий проект у всіх подробицях. А потім зловила себе на тому, що машинально киває, як бувало зазвичай. І раптом розлютилася на себе: “Чому я все ще це слухаю?”

– Рада, що в тебе справи йдуть чудово, але ділитися зі мною цим не треба, – перебила вона чоловіка. – Ми в процесі розлучення, тож я не зобов’язана підтримувати твої нескінченні проекти, своїх справ повно.

Голос Романа став жорсоким:

– Ось тому ми розлучилися, у тобі нуль співчуття й інтересу! Ну й добре, щоб ти знала, не всі жінки безжальні амазонки, залишилися ще нормальні дівчата.

– Отже, самотнім ти не залишишся, – відрізала Софія і поклала слухавку.

Вона розридалася, все ще тримаючи в руках телефон, але сльози цього разу не були гіркими, вони очищали і дарували полегшення. Розмова з Романом допомогла подолати горе краще, ніж фальшиві співчуття подружок чи мамине “я ж тобі казала”.

“Не можна побиватися за людиною, яка поводиться як останній негідник і топчеться по чужій душі, навіть коли перемога за нею”, – подумала Софія. – “Навіть якщо ти цього негідника дуже сильно любиш”.

З того дня вона зусиллям волі придушувала будь-які думки про майже колишнього чоловіка, навіть найсвітліші. А незабаром Роман дав їй ще один привід забути його якнайшвидше.

Після розлучення він приїхав за рештою речей, та не один, а з дівчиною років двадцяти, яка дивилася на нього закоханими очима.

“Напевно, це і є муза-натхненниця”, – уїдливо подумав Софія.

І як з’ясувалося, не помилилася. Чіпляючись за лікоть Романа, дівчина з придихом говорила Софії:

– Роман такий чудовий чоловік, цілеспрямований, розумний.

– Треба ж, як добре ви розібралися в ньому за такий короткий термін, – хмикнула Софія. – Ви скільки зустрічаєтеся, два тижні, три?

– Що ви, ми разом уже три місяці, – натхненно почала дівчина й одразу ж осіклася.

Її очі розширилися і за розміром стали нагадувати блюдця, коли вона зрозуміла, як прокололася. Та й Роман занервував і заспішив:

– Ну, нам час…

– Три місяці? – уточнила Софія. – Але ж ми розлучилися тільки шість тижнів тому.

Під її поглядом колишній чоловік зовсім знітився, а ось Софії стало легко і навіть смішно від того, як сильно Роман нагадував цуценя, що нашкодило.

– Знаєш, я ж картала себе, що була поганою дружиною, що винна в розлученні, – промовила вона. – А виявляється, це ти кошмарний чоловік і зрадник, і причина розлучення тільки в цьому.

– Ну ти теж… – запально почав Роман.

Однак Софія зупинила його помахом руки:

– Я вже говорила, що більше не зобов’язана слухати твої тиради. У тебе є пара милих молодих вушок, набридай їм. Сподіваюся, у них велике терпіння.

“Мабуть, я навіть вдячна Ромі і його музі”, – думала Софія кілька днів потому. Правда про зраду колишнього чоловіка стала останньою цеглинкою в її відродженні після розлучення.

Софія сходила в перукарню, змінила скромний “хвостик” на каре, оновила гардероб і косметичку. Потім відновила старі зв’язки з подружками і навіть почала ходити на очні курси дизайну, бо ті її щиро зацікавили.

“Ось буде номер, якщо я їх все-таки закінчу, на відміну від Роми”, – подумала вона.Щоправда, на навчанні зосередитися ніяк не вдавалося, бо чоловік, який сидів неподалік, весь час свердлив її очима. До третього заняття він підійшов і запитав:

– Скажіть, у вас якась кровна помста до дизайну? Ви сидите з таким зосередженим і войовничим обличчям, немов збираєтеся когось розтерзати.

“От хам”, – подумала Софія і вже хотіла відшити чоловіка, але вирішила, що буде кумедно сказати правду і подивитися на його реакцію.

– Ви майже вгадали, мій колишній чоловік хотів займатися тим самим, але він виявився невдахою. Тепер я доведу йому, що набагато краща і талановитіша.

– То ви в розлученні? – зрадів незнайомець. – Який збіг, я теж. Може, вип’ємо чаю й обговоримо злих колишніх?

“Жахлива ідея”, – хотіла відповісти Софія. Погоджуватися вона вже точно не збиралася.

Але чомусь погодилася.
***
Через півроку у двері подзвонили. Софія остовпіла, побачивши на порозі Романа.

– А ти покращала, – зауважив він. – Вічно жінки за зовнішність хапаються, коли самотні. Пустиш, чи що?

– Не пущу, з якого дива? – схаменулася Софія. – Де твоя юна муза, навіщо ти сюди прийшов?

– Вона мене кинула, ми бізнес почали з одним хлопцем, а моя дівчина до нього пішла, уявляєш?! З роботою теж не склалося, тож я повертаюся.

– Який упевнений тон, – хмикнула Софія. – А мене запитати ти забув?

– Ну хіба ти проти? Ми ж не чужі люди, – усміхнувся Роман.

Однак усмішка сповзла, коли він побачив чоловіка, який визирнув із кухні.

– Це Ігор, тепер я надихаю на подвиги його, – пояснила Софія. – Знаєш, виявляється, я теж можу бути музою, просто потрібна правильна людина. Упевнена, ти теж знайдеш другу половинку.

Вона подумала і додала:

– А може, і не знайдеш. Взагалі-то, мені все одно.