— Сашенько, я тобі пиріжки з цибулею та яйцями принесла, як ти любиш, — Марія Дмитрівна поклала на стіл об’ємний пакет. — Гарячі ще, поїжте якраз із дівчиною. А я піду, заважати вам не буду. Мені ще на ринок потрібно за сметаною з’їздити…

— Це хто? — здивувалася Уляна, коли за гостею зачинилися вхідні двері. — Сусідка така турботлива?

— Теща.

— Так ти одружений, чи що?! А казав, що розлучився.

— Розлучився. А з колишньою тещею ми як і раніше ось так спілкуємося. Вона в будинку навпроти живе, на третьому поверсі…

Родини Лапенків та Іванченків дружили давно. Жили навпроти один одного, дітей ростили, разом свята відзначали.

У Лапенків ріс син Олександр, а в Іваненків — дочка Наталя. Теж завжди разом були, до однієї школи ходили, навіть за хлібом до магазину намагалися разом бігати.

І якось само собою вийшло, що одного дня Наталя та Олександр вирішили створити сім’ю.

Може, звикли одне до одного сильно, може, батьки з обох сторін цього дуже хотіли.

На той час батько й мама Сашка перебралися жити на дачу, яка стала справжнім заміським будинком, тож молодим одразу надали окрему квартиру, вікна якої, як і раніше, були навпроти квартири тестя й тещі.

Марія Дмитрівна Олександра з дитинства оточувала майже материнською любов’ю, тож жодних проблем у їхніх стосунках не було.

Тесть поводився стриманіше, але зятя постійно брав із собою на риболовлю, де вони теж проводили час досить непогано.

А на вихідних обидві родини часто їздили на дачу вже до батьків Олександра, де смажили шашлики та насолоджувалися свіжим повітрям біля річки.

Так минув рік після весілля, і всім здавалося, що ця ідилія триватиме вічно.

Принаймні, сусіди цій дружбі відверто заздрили.

— Життя у тебе, Сашко, суцільне блаженство, — говорив Петька-таксист із п’ятнадцятої квартири, — Як по накатаній…

— Та це тільки по святах і вихідних, — відмахувався Олександр, — а в інший час ми з Наталкою одне одного майже не бачимо, працюємо допізна. Вона у себе в магазині, я — у своїй фірмі.

— І навіщо вам це треба? У вас же все є. Живіть собі й не смикайтеся. Це мені он цілодобово доводиться кермо крутити, щоб на окрему квартиру заробити. Дітей вже повний дім, з батьками жити тісно.

— А у нас просторо, зате дітей немає. Наталка каже, треба спочатку в житті облаштуватися.

— Дивись, дооблаштуєтесь. Без дітей сім’я неповна, гола, як дерево без листя. Мені так бабуся ще з дитинства казала.

Олександр і сам це чудово розумів. Але робота затягувала, та й сперечатися з Наталею не хотілося.

Тим більше, що вона останнім часом стала якоюсь дратівливою, навіть на дачу їздити перестала, посилаючись на втому.

Хлопець відчував, що таке ось життя, «блаженство», як Петька визначив, ось-ось на щось натрапить.

Щось було в цій безхмарності вже штучне, до чого всі настільки звикли, що перестали помічати те, що відбувається навколо.

І одного осіннього вечора Наталя несподівано оголосила, що кохає іншого — директора супермаркету, в якому вона працювала.

Олександр його знав, щоправда, недостатньо близько.

Борис Іванович був солідним чоловіком, добре забезпеченим, виглядав гарним і доглянутим, хоча дружини, як виявилося, у нього не було.

І ось тепер він, виходить, вирішив створити осередок суспільства за чужий рахунок.

— Розумієш, — сказала сумно Наталя, — З ним цікаво. Ми на виставки різні ходимо, в театр на прем’єри. Люди навколо відомі — артисти, письменники, художники.

Він мене не на дачу з редискою на грядці на вихідних кличе, а пропонує на море злітати. Подарувати солідну автівку.

— Зрозуміло, — зітхнув Олександр, — У мене таких грошей немає. Але будуть же! Фірма у нас перспективна, проєкти хороші. Треба тільки набратися терпіння.

— Та не в грошах справа. Просто ти для мене так і залишився сусідським хлопчиком, з яким у волейбол у дворі колись грали. А це — чоловік. Стіна. Я таких раніше не зустрічала… Фізика, розумієш?

Розлучення оформили швидко, Борис Іванович “підсуєтився”.

Наталя якось зовсім буденно зникла з їхньої квартири, немов її й не було.

Залишившись сам, Олександр у перші дні мало не запив, тим паче, що Петька з п’ятнадцятої квартири періодично пропонував у процесі взяти участь.

Але одного вечора на порозі порожньої квартири несподівано з’явилася Марія Дмитрівна з об’ємною сумкою:

— Тут ось я борщу тобі наварила, а то ходиш, мабуть, по казенному громадському харчуванню…

— Я й сам готувати вмію, ви ж знаєте. Не хочу просто.

— А хотіти треба. Життя ж триває. Ти зрозумій мене правильно, я доньку не виправдовую, але серцю не накажеш. Так уже склалося. Я вже і кричала на неї, і всі стосунки погрожувала розірвати, — марно. Та ж і ти мені, як син, завжди був. Що ж, і я тебе кину? І ти заходь, не чужий же…

— А цей Борис Іванович до вас заходить?

— Один раз був, знайомився. Але нам із чоловіком він не сподобався. Надутий якийсь, як павич. І погляд у нього холодний якийсь, немов не на людей дивиться, а на коней на виставці. Ти борщ з’їж. А каструлю я потім зайду, заберу.

Ось так і заходила.

Згодом Олександр познайомився з Уляною. Теж разом працювали, вона працювала у фірмі перекладачем.

Відповідно, і манери у неї були трохи під стать іноземним, але, в принципі, спілкуватися з нею було цікаво.

Іноді вона заходила до нього в гості, в один із візитів її Марія Дмитрівна зі своїми пиріжками й застала.

Зустріч ця Уляні не сподобалася:

— Якісь ненормальні у вас стосунки. Ти її не привчай. Чужа це тепер для тебе сім’я. Її дочка тебе зрадила, по суті. А вона — пиріжки, зятьок, поїж. Не зятьок ти їй тепер, а стороння людина.

Втім, і на Марію Дмитрівну Уляна справила, м’яко кажучи, не дуже гарне враження:

— Ця твоя нова мені Бориса Івановича нагадує. Така ж намальована, щирості в ній не видно. Посміхається іншим — як послугу робить. Я з нею одного разу на вулиці зустрілася, вона мені навіть не кивнула.

Олександр спочатку думав, що колишня теща спеціально його від жіночої статі відважує, щоб у дочки запасний аеродром залишився.

Але потім зрозумів, що в чомусь Марія Дмитрівна мала рацію.

Так, стосунки з Уляною у нього були досить близькі, але (розповідь спеціально для сайту – рідне слово) не більше. Вона практично не пускала його у свій світ.

Ні в той, який усередині, ні туди, де вона проводила час на роботі.

Якось він запропонував їй просто до нього переїхати, пожити разом. Уляна зволікати з відповіддю не стала:

— Ні, сім’ю я буду створювати на іншому фундаменті. Та й жити під наглядом твоєї тещі мені якось не хочеться.

— А який тобі фундамент потрібен? За іноземця заміж збираєшся вийти?

— Може, і за іноземця. Там рівень зовсім інший. А з тобою мені просто добре часом, ось і все. Ти не ображайся. Я ж тобі нічого не обіцяла, так?

Ну, не обіцяла, так не обіцяла.

Правда, трохи образливо стало.

Виходить, наступив Олександр на ті ж граблі вдруге. Розраду від розриву відчула й Марія Дмитрівна:

— Знайдеш ти ще собі не гуску заморську, а нормальну, сімейну в усіх сенсах. У мене в подруги дочка росте самотня. Хочеш, я тебе засватаю?

— Ні вже, — посміхнувся Олександр, — Одну ви мені вже підсунули, досить…

Він став частіше бувати у батьків на дачі, там було затишно, просто, — до речі, ніхто й з пиріжками не напрошувався.

Часто сиділи на веранді з сусідами по ділянці. Андрієви теж були давніми знайомими батька й матері, а ось Олександр їх до цього майже не знав.

Одного дня до сусідів приїхати відпочити дочка Настя.

Вона довго вчилася в іншому місті, тепер ось повернулася додому, збиралася облаштуватися. Знайомлячись, вона простягнула Олександру руку, посміхнулася:

— А я вас з дитинства пам’ятаю. Я школяркою тоді ще була, а ви вже в солідній фірмі працювали. Підійти боялася…

— Ну тепер-то, — несподівано осмілів Олександр, — На пляж зі мною сходите?

Через пів року вони стали жити разом.

Олександр Настю навіть у свою фірму влаштував, там молоді грамотні фахівці цінувалися. Марія Дмитрівна вибір схвалила. Сказала, що це і є те саме справжнє, яке колишньому зятеві й потрібно.

А одного дня у дворі він зустрів Наталку.

Здалося навіть, що вона спеціально його з роботи чекала. Сіли на лавочку, помовчали. Несподівано колишня дружина пильно подивилася на нього і запитала:

— А ти… повернути все назад не хочеш?

Олександр теж глянув у її бік, затримав погляд:

— Ні, це точно. Я тепер не хлопчик із волейбольним м’ячиком у дворі. Я тепер щасливий чоловік. Який, до речі, влітку з коханою жінкою на море збирається. І Марія Дмитрівна, моя люба друга мама, мій вибір зхвалила, а я їй довіряю.

А вам зустрічалися такі відносини між колишніми тещею і зятем?) Поділіться, дуже цікаво!