— Ти повинна бути вдячна, що я з тобою одружився, — кинув мені чоловік, вимагаючи, щоб я доглядала за його хворою мамою.

Марина саме закінчувала останній звіт, коли на столі завібрував телефон. На екрані висвітилося ім’я чоловіка. В серці защеміло — Ігор ніколи не дзвонив у робочий час.

— Марино, ти маєш поїхати до мами, — його голос тремтів, слова злипалися від хвилювання.

— Їй дуже погано.

— Що сталося? — Марина відкинулася на спинку крісла, стискаючи слухавку.

— Дзвонила сусідка. Мама вже три дні не виходить з квартири. Сьогодні зранку попросила купити ліки, ледве дійшла до дверей. Я вже їду до неї.

Марина глянула на годинник. До кінця робочого дня лишалося ще дві години, але цифри в звітах раптом стали порожніми й безглуздими.

— Добре, я зараз приїду.

Через сорок хвилин вона вже стояла перед знайомими дверима у типовій панельній дев’ятиповерхівці. Ігор одразу відкрив — блідий, тривожний, з втомленими очима.

— Як вона? — Марина зняла куртку в коридорі.

— Температура висока, кашель сильний. Каже, що вже тиждень так.

— Чому ж вона одразу не подзвонила? — здивувалася жінка.

Валентина Петрівна лежала у ліжку, закутана у дві ковдри. Сиве волосся розтріпалося на подушці, щоки горіли неприродним рум’янцем. Побачивши невістку, вона спробувала підвестися.

— Марина, навіщо прийшла? Треба працювати, а не до хворих бігати.

— Валентино Петрівно, не кажіть так, — Марина сіла на край ліжка і приклала руку до чола свекрухи. — У вас жар. Лікаря викликали?

— Нащо той лікар? Звичайна застуда, само мине.

Ігор приніс із кухні чашку гарячого чаю. Руки тремтіли, коли подавав її матері.

— Мамо, так не можна. Треба нормально лікуватися.

— Не вчи мене жити, — буркнула Валентина Петрівна, сьорбнула чай і скривилась. — Все життя без лікарів обходилась.

Марина переглянулася з чоловіком. В його очах читалося безмовне прохання про допомогу. Вона ледь помітно кивнула.

— Валентино Петрівно, я завтра візьму відгул і залишуся з вами. Ігор на роботі, а вам потрібен догляд.

— Не потрібен мені ніякий догляд! — свекруха відсунула чашку. — Сама впораюся.

— Мамо, не сперичайтеся, — Ігор сів поруч із дружиною. — Марина допоможе, а я приїжджатиму ввечері.

Жінка заплющила очі — видно, вже не мала сил сперечатися.

Наступні сім днів стали для Марини справжнім випробуванням. Щоранку вона приходила до свекрухи, готувала сніданок, слідкувала за прийомом ліків, робила вологе прибирання. Але Валентина Петрівна виявилася далеко не простим пацієнтом.

— Борщ недосолений, — бурчала вона, відсуваючи тарілку. — А чай зовсім холодний.
Марина мовчки наливала нову порцію, підсолювала заново. Роздратування накопичувалося, але вона стримувалась.

До кінця тижня стан свекрухи лише погіршився. Кашель посилився, температура знову зросла. Лікар після огляду розвів руками:

— Потрібна госпіталізація або постійний догляд. Якщо до лікарні вона не хоче, доведеться, щоб хтось був із нею цілодобово.

Ігор важко сів на диван, схопившись за голову. Декілька хвилин мовчав, а тоді підвів погляд:

— Марино, нам треба поговорити, — голос був глухий.

— Мама не може залишатися сама.

— Я розумію, — Марина сіла навпроти.

— Можемо найняти доглядальницю або…

— Ні, — Ігор різко похитав головою.

— Це ж моя мама. Ми маємо самі про неї подбати.

— Але як? Я ж не можу щодня їздити сюди…

— Тобі доведеться переїхати до мами, — сказав він, наче виніс вирок. — Тимчасово. Поки не стане краще.

Марина відкрила рота, але слова застрягли в горлі. Переїхати? Залишити свою квартиру?

— А моя робота? А наше житло? — заперечила дружина.

— Марино, думай головою! — Ігор почав ходити кімнатою. — Це моя мама! Їй погано! Як ти можеш думати про квартиру, коли людині потрібна допомога?

— Я не про це…

— А про що тоді? — зупинився він перед нею.

— Про свій комфорт? Марина, мені соромно за тебе. Де твоє серце?

Слова різали, як ножем. Марина розуміла — Ігор тисне на жалість, маніпулює, але заперечити не могла.

— Добре, — тихо сказала вона. — Але тільки тимчасово.

Через два дні Марина вже стояла у коридорі квартири свекрухи з однією сумкою.

Валентина Петрівна лежала нерухомо, лише очима стежила за невісткою.

— Не треба було приїжджати, — прошепотіла вона. — Обуза з мене.

— Не кажіть так, — Марина поставила сумку біля стіни. — Ми ж родина.

Дні злилися в один. Свекруха вимагала уваги щохвилини, поки Марина була вдома. То пити, то їсти, то в туалет. А вночі стогнала, кричала. Марина не спала, сиділа поруч з ліжком.

— Подушку поправ! — вередувала Валентина Петрівна. — Не так! Вище голову!

Марина перевертала подушку вже вдесяте за годину. Очі злипалися від втоми.

Ігор повертався з роботи пізно, мовчки вечеряв і сідав до телевізора.

— Допоможеш помити маму? — просила Марина.

— Я втомився, — відмахувався чоловік. — Гроші заробляю, а це — жіночі справи.

— Може, наймемо доглядальницю?

— А на які гроші?

На роботі Марина засинала за комп’ютером. Цифри пливли перед очима, помилки множилися. Начальниця викликала до себе.

— Марино Петрівно, так далі не можна, — суворо сказала вона. — Або працюєте нормально, або…

— Вибачте, сімейні обставини… — пробурмотіла Марина.

Довелося брати лікарняний, а потім відпустку за власний рахунок. Гроші швидко закінчилися. Ігор давав лише на продукти та ліки для матері.

— А мені на дрібниці? — запитала Марина, показуючи на колготки з діркою.

— Потерпиш, — буркнув Ігор.

Марина танула на очах. Волосся сивіло біля коріння, навколо очей прорізалися глибокі зморшки. Свекруха ставала дедалі вередливішою.

— Суп холодний! — кричала вона й жбурляла тарілку на підлогу. — Ти ж навмисно остудила!

Сусіди скаржилися на шум. Марина вибачалася, прибирала черепки, варила новий суп.
Ігор почав повертатися додому ще пізніше. Від його одягу тхнуло чужими парфумами.

Одного вечора Марина сиділа на кухні, вдивляючись у порожню чашку. З кімнати свекрухи доносилися стогони. Волосся збилося в ковтун, халат був брудний, очі червоні від недосипу.

— Я більше не можу, — прошепотіла вона, коли Ігор зайшов на кухню.

— Я хочу додому. До себе.

— Ти про що? — Ігор відкрив холодильник, дістав бутерброд.

— Я не можу більше тут бути! — її голос зірвався на крик.

— Я не сплю, не їм нормально!

Мені треба додому!

— Який ще дім? — Ігор обернувся до неї.

— Твій дім тут, із родиною!

— Ні! — Марина підвелася, перекинувши стілець.

— Я хочу до себе! Хочу спати у своєму ліжку! Хочу жити! Я втомилася від цього!

— Ти ще повинна дякувати, що я на тобі одружився! — випалив Ігор.

— Хто б ще таку взяв? А тепер ти хочеш покинути мою матір!

Слова повисли у повітрі. З кімнати долинав схлип.

— Ігорчику, що там? — тихо покликала свекруха. — Чому ви кричите?

— Нічого, мамо, — м’якше відповів син. — Марина просто втомилася.

— Вона хоче мене покинути? — плакала Валентина Петрівна. — Який сором! Що люди скажуть?

Марина дивилася на чоловіка, який утішав матір. Потім — на своє відображення у темному вікні. Посивіла, схудла, стара жінка дивилась їй у відповідь.

— Досить, — тихо сказала вона.

Ігор з’явився в дверях.

— Що досить?

— Усього. Цього життя. Тебе. Всього.

Вранці Марина зібрала сумку. Валентина Петрівна лежала, відвернувшись до стіни.

— Їдеш? — спитала, не обертаючись.

— Так.

— Значить, кидаєш хвору матір у скрутний час.

— Вам потрібна професійна допомога. Не я.

Марина залишила ключі на столі й вийшла.

Квартира її зустріла тишею й пилом. Але пахло домом. Ігор телефонував щодня, погрожував розлученням. Марина мовчала. Зрештою сама пішла до РАЦСу. Подала заяву, вказавши причину — непримиренні розбіжності.

— Ти ще пошкодуєш! — кричав Ігор у слухавку. — Я заберу половину квартири! Залишишся ні з чим!

У суді його адвокат вимагав частку майна. Марина принесла документи про купівлю квартири ще до шлюбу. Суддя уважно вивчив виписки та довідки.

— Майно придбане до вступу в шлюб, — оголосив він. — Розділу не підлягає.
Ігор вийшов із зали, грюкнувши дверима.

Через місяць, коли Валентина Петрівна одужала, сусіди розповіли, що її забрала соціальна служба. Оприділили у будинок для літніх людей. Ігор влаштував туди свою матір, проте все ще сердився на дружину.

— Це все через тебе! — написав він у останньому повідомленні. — Якби ти залишилася, мама була б удома!

Марина заблокувала номер. Повернулася на роботу, поволі відновлювала сили. Увечері сиділа на своєму дивані, у своїй квартирі. І просто насолоджувалася тишею.

Сусідка якось обмовилася — Ігор навідується до матері раз на місяць. Принесе цукерки, посидить пів години й іде. Валентина Петрівна щоразу запитує про Марину.

Жінка не підтримувала зв’язку з колишньою ріднею. Минуле залишилося у чужій квартирі — разом із порожніми обіцянками й розбитими тарілками.

Минуло пів року. Вона стояла перед дзеркалом і не впізнавала себе. Коротка стрижка гарно обрамляла обличчя, щоки округлилися, а в очах знову з’явився блиск. Нов сукня гарно сиділа.

— Ви ніби оновилися, — усміхнулася колега на новій роботі. — Просто не впізнати.

Марина відповіла усмішкою. Посада фінансового директора дарувала задоволення. Колектив поважав її думку, керівництво цінувало досвід.

Увечері задзвонив телефон. Незнайомий номер.

— Марина, це я, — голос Ігоря звучав втомлено. — Нам потрібно поговорити.

— Не потрібно, — відповіла вона, вже тягнучись, щоб завершити дзвінок.

— Почекай! Я зрозумів, як помилявся. Давай спробуємо ще раз.

— А чому раптом?

— Мамі… потрібні дорогі ліки. Я сам не справляюся.

Марина мовчала.

— Марина, ми ж родина! — голос став благальним. — Я змінився!

— Ні, Ігорю. Ти не змінився. Просто стало важко.

— Але ж ми любили одне одного!

— Ти любив зручність. А я була безплатною прислугою.

Ігор ще щось говорив, але Марина більше не слухала.

У суботу вона зустріла Андрія у кафе. Вдівець, виховував сина-підлітка. Працював архітектором, багато читав. Він нічого не вимагав. Не чекав, що вона залишить роботу чи візьме на себе його проблеми. Просто був поруч. Слухав. Поважав.

— Хочу познайомити тебе з сином, — сказав він за місяць. — Якщо ти готова.

Марина кивнула. Вперше за багато років їй справді хотілося бути частиною родини. Справжньої — де кожен важливий.

Ігор ще кілька разів телефонував. Спочатку просив грошей на лікування матері, потім просто мовчав у слухавку. Марина перестала відповідати. Минуле більше не мало над нею влади. Вона обрала себе. І нарешті зрозуміла — вона цього варта.

Джерело