Батько у Люсі був дуже суворим. Його навіть мама побоювалася, слово зайве поперек сказати боялася. А от із чужими дітьми він поводився по-іншому, посміхався, говорив ласкаво.

А на них із мамою лише покрикував. І Люся довго не розуміла, чому тато не любить її. Розгадку вона дізналася вже у старших класах.

У школі Люся щосили намагалася вчитися добре, щоб тато не лаяв її зайвий раз, щоб догодити йому. Була в неї мрія ще з класу шостого – отримати високі бали з державного тестування, та вступити до одного з інститутів Києва.

Коли родичі та знайомі батьків приходили в гості, то вважали своїм обов’язком похвалити красуню та розумницю доньку та запитати, ким вона хоче бути, куди планує вступати після школи.

Люся злякано дивилася на батька і відповідала, що не вирішила поки що. Про свою мрію вона воліла мовчати.

– Одинадцять років відучиться, та й вистачить! Не збираюся я її до пенсії утримувати! Здорова вимахала, працювати нехай іде. Усі вченими хочуть бути, керівниками, а хто працюватиме? – Сказав за дочку батько.

– Та ти що, Паша. Не слухайте його. Люся розумна дівчинка, навчається на одні високі бали. З такими знаннями за прилавком стояти та ковбасою торгувати?

– Зараз час такий, щоб чогось досягти, влаштуватися на хорошу роботу, диплом треба мати, освіту. На гарній роботі й нареченого можна заможного знайти, – запобігливо сказала мама.

Але батько нічого й чути не хотів.

– Не мали язиком даремно, – усміхнувся він, обдарувавши дружину вбивчим поглядом. – Навіщо дівці освіта?

– Щоб борщі варити, та ганчіркою махати – освіта не потрібна. Матір’ю і без диплома зможе стати. Від знань одні неприємності. Ось тобі, наприклад, що освіта дала?

Мама лякливо зіщулювалася під його поглядом, а батько все говорив і говорив. Знайомі почувалися ніяково при сімейних суперечках, не виступали проти та мовчали, що не згодні з думкою глави сімейства.

Тому й Люся мовчала в ганчірочку, не розкривала ні перед ким своїх мрій. Але коли здала тестування, та отримала високі бали, вирішила оголосити про своє рішення поїхати до Києва.

Вона вже доросла, повнолітня, сама може ухвалювати рішення. Ніхто і ніщо її тут не втримає, та й на шиї у батька сидіти не збирається, не буде даремно його хліб їсти.

Вона ще доведе йому, чого вона варта. І зовсім вона його не боїться. Так думала Люся, рішуче йдучи додому, притискаючи до грудей атестат зрілості з дванадцятками.

Побачивши похмуре обличчя батька її рішучість зникла. Але вона все ж таки сказала, що хоче поїхати на навчання до Києва.

– Нікуди не поїдеш, зрозуміла? Я тебе годував, одягав, тепер ти маєш допомагати нам з матір’ю, бути опорою на старості років!

– Нема чого тобі там робити! Бач, що вигадала? Знаю я це ваше навчання. – Батько красномовно зиркнув у бік дружини. Та опустила очі.

– Нікуди не поїдеш! – Батько стукнув кулаком по столу так, що тарілки підстрибнули й суп розплескався.

– А ти не захищай її. У самої рильце в пуху.

– Він знову глянув у бік матері. – Пам’ятаєш, чим навчання твоє обернулося?

– Ти повинна мені до кінця днів свої бути вдячною, що одружився з тобою, врятував твою репутацію, виростив цю тварюку невдячну.

– Паша, не треба при дочці, – благала мама.

– Це ще чому? Нехай знає правду, доросла вже. Може, винесе урок, не повторить твоїх помилок. Хоча… – Батько махнув рукою. – Яке коріння, таке й насіння.

– Мамо, – Люся крізь сльози, що набігли на очі, подивилася на матір.

– Піде працювати, я сказав, – батько підніс до рота ложку і з шумом втягнув суп.

Люся розвернулася і вибігла з кухні. Коли батько пішов, мама зайшла до дочки.

– Мамо, за що він так зі мною? – крізь сльози спитала Люся.

Тут мама не втрималася, і все розповіла.

– Тепер я знаю, чому він мене не любить, не відпускає вчитися. А ти знаєш, я навіть рада, що він мені не рідний батько, – витираючи сльози, сказала Люся.

– Я спробую ще раз поговорити з ним. Тримай, – мама простягла Люсі згорнуті в рулон купюри. – Тут не дуже багато, але спочатку вистачить.

– Сховай добре, щоб не знайшов. Я збирала потихеньку. Не обіцяю, що і далі тобі допомагатиму. Батько кожну копійку перевіряє.

– Дякую, мамо. Я придумаю щось. Але він тебе покарає, – Люся з тривогою вдивлялася в обличчя матері.

– Не покарає, ну покричить трохи, може, стукне кілька разів. Він має право. А ти їдь у свій Київ, вчися, і не підведи мене.

Люся обійняла маму і через три дні поїхала з дому, коли батько був на роботі.

В інститут вона вступила, отримала гуртожиток. Але мамині гроші швидко скінчилися, і Люся влаштувалася прибиральницею в офіс, що був близько до гуртожитку. Ходила прибиратися вечорами, коли там уже нікого не залишалося.

У гуртожитку вона жила в одній кімнаті з Мартою, вродливою ефектною дівчиною. Та не сиділа за підручниками, як Люся, гуляла та розважалася.

Був у неї чоловік, Аркадій, років на п’ятнадцять старший за неї. У клубі познайомилась із ним.

– Навіщо тобі такий старий? Він же, мабуть, одружений? – спитала якось Люся.

– Багато ти розумієш. Так, одружений, та старший за мене, але в нього є гроші. А що взяти з жебрака студента, крім боргів?

Думаєш, звідки у мене вбрання, косметика дорога?

– Батьки не надсилають, та й не мають грошей. Брат молодший ще у шостому класі навчається. Аркадій мені квартиру винайняв, завтра я переїду. Допоможеш мені?

– Так, звичайно, – одразу погодилася Люся.

Квартира виявилася великою, добре обставленою. Люся часто приїжджала до подруги, навіть ночувати залишалася, коли Аркадій був зайнятий і не відвідував подругу.

Люся сумувала за мамою, часто дзвонила вдень, поки батька не було поряд. Але одразу сказала, що на літні канікули не приїде. А тут Марта запропонувала поїхати з нею на південь.

– У мене немає грошей, – одразу попередила Ліза.

– І не треба. Аркадій все сплатить. Він сам запропонував взяти тебе із собою. Ревнує, боїться, що знайду там молодого, кину його, – грайливо посміхаючись, казала Марта.

– Це наглядачем, чи що?

– Начебто так. Ти дівчина скромна, розумна, утримаєш мене від необдуманих вчинків. Їдьмо. Чого тут киснути?

– Невже ти його, правда, любиш? – спитала Люся.

– То що, поїдеш зі мною? – припинивши посміхатися, спитала Марта.

– Поїду. Я на півдні лише один раз у далекому дитинстві була. Майже й не пам’ятаю нічого.

Вони сиділи в купе вагона навпроти один одного і дивилися у вікно, спостерігаючи, як у міру наближення до кінцевої станції змінювався краєвид за вікном.

Сонце ставало все яскравішим, небо все блакитнішим і чистішим, у бузковому серпанку вдалині з’являлися соняшники та виноградники.

Море виявилося таким, яким його пам’ятала Люся: прохолодним, лагідним, безмежним. Вона могла годинами дивитись на нього та слухати шепіт хвиль.

Вони вставали рано-вранці й бігли на пляж. Вдень відпочивали, а ввечері йшли гуляти. Молоді, засмаглі, гарні. На них звертали увагу чоловіки.

Якось до них підійшли двоє хлопців, запросили в кафе. Люся з подивом дивилася, як Марта загравала з ними. Подруга відвела її убік.

– Ти чого злякалася? Подумаєш, у кафе посидимо, розважимося. Хіба це забороняється? Аркадій не дізнається. Ти ж не здаси мене?

– Марта вимогливо стиснула руку подруги.

– Не здам, – підтвердила Люся.

Після кафе вони розділилися по парах. Марта зі своїм кавалером кудись пішла, а Люся з Миколою гуляли набережною і розмовляли ні про що. Микола їй сподобався. У нього були добрі очі та відкрита посмішка.

Марта прийшла додому під ранок.

– Ти що так пізно? А якщо Аркадій дізнається? – сіла на ліжку Люся.

– Що ти причепилася: Аркадій, Аркадій. Я тут, а він, між іншим, із дружиною. А як у вас?

– Ніяк, – буркнула Люся.

– Що, нічого не було? Зовсім? Ну і дурепа, – винесла вердикт Марта.

– Не можу я так, у ліжко одразу. Я обіцяла мамі, що не повторю її помилок. Ми поїдемо, навряд чи знову побачимось, – сказала Люся. – Давай спати.

Люся зустрічалася з Миколою щодня. Цілувалися, але більшого вона не дозволяла. Він ображався, але Люся не могла переступити через себе.

Вони з Мартою поїхали додому, а хлопці лишилися ще на тиждень. Микола часто дзвонив, писав, що пам’ятає, сумує, що хоче приїхати на Новий рік. І Люся вже сумнівалася, що дарма була така принципова.

Літо пролетіло швидко, знову розпочалися заняття в інституті. Аркадій, нарешті, розлучився із дружиною. Марта збиралася за нього заміж.

– Я доучуся до Нового року й академічну відпустку візьму, – якось сказала вона.

– Ти захворіла?

– Я в положенні, – посміхнулася Марта.

– Це після моря? – злякано округлила очі Люся.

– Не дивись ти на мене, як на злочинця. Термін більший, це дитина Аркадія. Я вже на південь поїхала при надії.

– Просто думала, спека і таке інше… Аркадій мене на руках носить. Він такий щасливий. Його дружина не змогла йому дитину подарувати.

Микола так і не приїхав на Новий рік, а потім і дзвонити припинив. Марта стала мамою доньки наприкінці січня і на навчання більше не повернулася. Люся доучувалася одна.

Після закінчення інституту вона влаштувалась на роботу у велику фірму, в яку був потрібен перекладач.

Фірма працювала із закордонними інвесторами. Допоміг влаштуватися туди директор офісу, де Люся мила підлогу.

Заробляла тепер добре, навіть за кордоном побувала. Звикла жити скромно, накопичувала, і через чотири роки купила собі студію. А ще за рік першу свою машину.

Тільки тоді поїхала до рідного міста, де не була десять років. Мама зраділа, навіть розплакалася. А батько, як і раніше, дивився похмуро і несхвально.

– Зовсім повернулася, чи як? – спитав він, хмурячись.

– Скучила дуже, – обіймаючи маму, відповіла Люся.

– Бач, машину купила. Це де такі гроші платять? Чи коханця багатого знайшла?

– Сама купила. Я перекладачем у великій фірмі працюю, добре платять. Перекладаю ще літературу.

– Сама, кажеш… – хмикнув батько. – Чесним шляхом на машину не заробиш. Перекладачкою – це ескортниця, чи що?

Від образи Люся мало не розплакалася. Вона всього досягла сама, а батько знову принижує її, не вірить і підозрює дідько знає в чому.

– Дякую, тату. Напевно, якби я була рідною дочкою, ти пишався б мною, так?

Батько підібгав губи. Він уперше промовчав, не кричав, бризкаючи слиною. І Люся вважала це за свою маленьку перемогу. Вона більше не боїться його, може відповісти.

І він їй нічого не зробить. Якось Люся їздила в Києві з директором на зустріч з інвесторами. Після ділових переговорів був фуршет.

До Люсі підійшов чоловік, і вона одразу впізнала в ньому Миколу.

– Привіт. Ти стала ще гарнішою, – сказав він.

– А ти що тут робиш?

– Наша фірма ваш партнер. Одружена? – його погляд ковзнув на праву руку, в якій Люся тримала келих з ігристим.

– Ні. А ти?

– Був, розлучився. Чому у нас не вийшло? Мені здавалося, що я подобався тобі.

– Тобі здавалося, – відповіла Люся.

– Ти обіцяв і не приїхав, припинив дзвонити.

– Ти була така стримана, я подумав, що ти вважаєш мене не гідним себе. Ти де живеш? Я не набиваюсь, просто хотів провести.

Вони йшли нічним містом і розмовляли. Люся пояснила свою стриманість. Розповіла історію матері.

– Мама була раніше дуже красива. Батько зустрів маму, коли вона вже була в положенні. Хлопець покинув її, як тільки вона сказала йому про це.

– Батько закохався в неї, зробив пропозицію, обіцяв, що любитиме її дитину, як свою власну. Але так і не зміг. Я схожа на рідного батька. Він щодня бачив перед собою нагадування, що я не рідна, і зривав зло на мамі.

– Вона терпіла заради мене. Я так намагалася йому догодити, заслужити його кохання, вчилася добре.

– А він не хотів відпускати мене вчитися в Київ. Я втекла з дому. Знаєш, я весь час, навіть зараз, намагаюся довести, що я заслуговую на його любов.

– Ти мені дуже подобався. Розумієш, я боялася потрапити в таку ситуацію, як мама. Я хотіла, щоб моїх дітей ростив їх рідний батько.

– Чому ти не розповіла мені цього одразу? Я б зрозумів. Думав, що не подобаюсь тобі, припинив дзвонити, потім взагалі одружився.

– Але їй від мене потрібні були лише гроші, ми швидко розлучилися. Я згадував тебе, але дзвонити боявся. Боявся, що ти пошлеш мене. Думав, ти вийшла заміж.

– Що ти хотів? Ми ж бачилися лише кілька днів. Я поїхала… Кохання не встигло між нами спалахнути, – сказала Люся.

– Знаю, але згадував тебе, не міг забути. У тобі якась таємниця, загадка. Чоловікам подобаються жінки, яких треба домагатися. Може, спробуємо розпочати спочатку? Не зникай, прошу. Дай мені шанс.

– Ти впевнений? Я не зраджу своїм принципам. Я дала собі слово, що зі мною нічого подібного не станеться, як із мамою. Ти готовий чекати?

– Люся зупинилася, пильно подивилася на Миколу.

– Я вже стільки років чекаю. Чим довше чекаєш, тим сильніший апетит.

– Я завжди хотіла, щоб у мене була гарна історія кохання, – Люся повільно пішла далі.

– Коли мої діти спитають мене, як я познайомилася з їхнім татом, я хотіла б розповісти їм гарну романтичну історію, нічого не приховувати й не брехати. Не розповідати, як ми виживали без батька…

– Я обіцяю, наша історія кохання обов’язково буде такою, – сказав Микола.

– Не розчаруй мене…

І він не розчарував. Вони одружилися за пів року, і вже виховують свого первістка Романа, який був точною копією свого батька.

Історія кохання була гідною. Хоча, чому була? Вона продовжується…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.