– Минуло вже пів року, а тато все ніяк не прийде до тями! Я вже не знаю, що робити, Юра? Як йому допомогти?

Лєра поставила перед чоловіком тарілку запашної гарячої юшки й сіла навпроти. На її очах заблищали сльози.

– Люба, ну, що ти, не переймайся, будь ласка! Ми обов’язково щось вигадаємо! – пообіцяв Юрко і ніжно погладив засмучену дружину по щоці, вологій від сліз.

– Розумієш, я не можу бачити, як тато з кожним днем ​​все глибше йде в себе. Ну, не можна так! Потрібно щось із цим робити, але я не знаю, що!

– Така собі ситуація! – Простягнув Юрій і відсунув від себе порожню тарілку. – Я ще розумію, коли люди впадають у депресію після втрати близької людини. Але, щоб після втрати собаки…

– Гоша для тата був не простим собакою! – Заперечила Лєра. – Як мами не стало, Гоша, по суті, був його єдиним другом.

– Вони прожили пліч-о-пліч майже двадцять років! Для такси це досить багато. І тато був так прив’язаний до нього.

Юрко замислився.

– Може, все-таки купити йому іншого собаку? – припустив він, хоч заздалегідь знав відповідь.

Цей варіант виходу із ситуації пропонувався тестеві вже неодноразово. Але, як і слід було очікувати, його відкинули.

– Ти ж сам чув, як тато відмовився! Говорить, що більше не зможе пережити ще одну втрату!

– Все одно, це якось дивно! – Знизав плечима чоловік. – Так убиватись через собаку! Володимир Павлович – розумна людина. Він повинен розуміти, що ніщо в цьому світі не вічне!

– Я ось думаю, – сказала Лєра, – може, записати тата до психолога?

Юрко пирснув зі сміху:

– Уявляю твого тата в кабінеті психолога!

– А що таке? – Ображено скривила губи Лєра.

– Мій тато що, гірше за інших?!

– Я не в цьому сенсі, Лєро! Просто, як уявлю тестя, який все життя командував військовою частиною, в кабінеті чергового «фахівця», який наказує дихати п’ятою точкою…

– Юрко насилу придушив регіт.

І Лєра вперше за всю розмову посміхнулася. Її батько справді був не з тих людей, хто добровільно звертається до душевних справ майстра.

– Ну, чому, якщо психолог – то одразу дихати п’ятою точкою? Є ж маса дійсно хороших професіоналів!.. Хоча, звичайно, ти маєш рацію! До психолога тато точно не піде!

– Може, ще раз запропонуєш йому поїхати з нами? Морське повітря, солоні хвилі, зміна атмосфери, нарешті…

– Завтра ще раз спробую. Але тільки він навряд чи погодиться! – сказала Лєра і почала збирати брудний посуд у мийку.

Чоловік теж підвівся з-за столу, підійшов до дружини, обійняв і пообіцяв:

– Ось побачиш, рідна, ми щось вигадаємо! І не дозволимо твоєму татові остаточно потонути в депресії!..

– Татку, може, все-таки поїдеш з нами? Два тижні на морі, сонце, свіже повітря, природа неймовірна… Хіба це не чудово? – ніби ненароком запитала Лєра, допомагаючи батькові складати випрані й випрасувані речі в шафу.

Вже багато років Володимир Павлович жив один і звик долати побутові справи самостійно. Але дочка все одно приїжджала кілька разів на тиждень і допомагала йому.

– Доню, ми ж з тобою про це вже говорили! – спокійно відповів батько. – Я не хочу нікуди їхати! Нічого поганого, щоб провести літо вдома, я не бачу.

– А вам зі мною буде нудно! Та й не люблю я ці далекі подорожі! Досить, за час служби покатався по білому світу!

Але дочка продовжувала наполягати:

– Але ж це зовсім інше, тату! Іноді корисно змінити обставини, відірватися від звичного способу життя!

– Ні, доню, два тижні – це дуже багато! За цей час усі квіти у квартирі засохнуть. А ти чудово знаєш, що це – мамині квіти! І я не можу дозволити їм загинути!

– Ну, давай я попрошу свекруху, чи когось із подруг, їх поливати! – М’яко переконувала Лєра.

Вона, як ніхто інший, знала про складний характер батька. Тому заздалегідь підготувалася до тривалої облоги цієї неприступної фортеці.

– Ще чого не вистачало – чужих людей просити! – обурено пирхнув батько. – Наче я такий немічний, що сам не зможу впоратися!

– До чого тут це? – Знизала плечима Валерія. – Тобі просто треба з’їздити на відпочинок!

– Я не втомився, щоб відпочивати! – відрізав тато, і за його тоном Лєра зрозуміла, що той починає дратуватись.

Тоді вона вирішила вдатися до «важкої артилерії»:

– А Володя буде дуже радий, якщо дід поїде з нами!

Єдиного онука, якого назвали на його честь, Володимир Павлович любив особливою любов’ю. Він душі не чув у цьому тямущому рухливому малюку. Але навіть такий аргумент, здається, не спрацював.

– Як побачить море – так одразу й думати про мене забуде! – махнув рукою дід і подався до кухні.
– Татууу, ну, як мені тебе переконати? – не витримала Лєра, і в голосі її почувся неприхований розпач.

Батько важко опустився на табурет, стомлено потер очі й тихо відповів:

– Як ти не розумієш, доню… Найкраще, що ви зможете для мене тепер зробити – просто дати спокій! Я – стара і дуже втомлена людина.

– Я багато років вдівець. Більшість моїх друзів і товаришів по службі давно відійшли в інший світ. Я хочу спокійно дожити свої дні!

– Але, тату, так же не можна! – Схлипнула Лєра.

Вона взяла зморшкувату, покриту старечими плямами, але по-чоловічому тверду руку батька і притиснула до своєї щоки.

Шкірою вона відчула холодок від обручки, яку Володимир Павлович не зняв навіть після відходу коханої дружини.

– Ти ще такий сильний, – продовжувала вона, дивлячись у його пронизливо-блакитні очі. – Ти не мусиш здаватися!

– Мені так шкода, що Гоші більше немає. Але він був дуже старенький! А в мене немає сил дивитись, як ти через це страждаєш!

Батько сумно посміхнувся, погладив дочку по щоці й відповів:

– Справа ж не тільки в Гоші, дівчинко моя! Песик, справді, був дуже старим. Але ж і я вже дуже не молодий. Життя пролетіло неймовірно швидко!

– Поки був молодий, була впевненість, що встигну пожити! Кудись поспішав, чогось прагнув, щось долав. Не встиг озирнутися – і вже старий.

– І часу на “пожити” вже не залишилося! Особливо це відчувається, Лєрочко, коли друзі йдуть назавжди.

– Почую, що хтось із товаришів пішов у інший світ і думаю: «Напевно, я – наступний». Але мені туди не страшно! Я за своє життя стільки разів в очі цій панночці з косою дивився… А от часу втраченого шкода!..

– І тому він вирішив залишок життя провести у сумній бездіяльності? – сказав Юра після того, як дружина розповіла йому про розмову з батьком.

Лєра укладала валізу до майбутнього пляжного відпочинку і щохвилини зітхала:

– Знаєш, таке відчуття, що у тата більше немає якоїсь внутрішньої опори. Щось надломилося всередині, і він тепер безвільно пливе за течією. Може, і справді варто просто дати йому спокій?

– Ну, ні! – впевнено заперечив Юрій. – Моя прабабуся завжди говорила:

– Поки Бог дає час – живи та ворушись! А якщо жити не хочеться – ворушись із подвійною силою!

– Ох … І то вірно! Знайти б батькові якусь справу по його силі! Щоб не лишалося часу для гірких дум.
– Треба добре подумати про це! – підтримав її чоловік.

Але «добре подумати» подружжю не дав синочок Вова, який повернувся з прогулянки.

– Дивіться, кого я знайшов! – З порога прокричав хлопчик, і ця фраза змусила обох батьків сильно напружитися.

Як правило, з цими словами в їхній квартирі регулярно з’являлися найрізноманітніші знахідки: пухирчаста жаба в скляній банці, шкура, скинута невідомим повзучим гадом, або деталь від якогось механізму, вагою, мало не з Вову.

Цього разу на його руках сиділо лупате цуценя з темно-коричневою вовною і білими плямами з боків. З висоти зросту Вови, цуценя з цікавістю розглядало двох дорослих і виляло хвостом.

– Тепер він житиме у нас!

– Безапеляційно заявив Володимир-молодший, і обличчя його засяяло щирою дитячою радістю.

Але батькам довелося вимовити найважчу для дитини фразу:

– Ні-ні, любий, ми не можемо залишити його у себе! Ти забув, що завтра ми їдемо на море? Нас довго не буде, так що піклуватися про собаку не буде кому! Доведеться віднести його назад!

– Стривай, Лєро! – раптом перервав дружину Юрій, і на його обличчі почала розпливатися така сама, як у сина, посмішка. – Здається, це – вихід!

І вже за хвилину Валерія, яка нічого не розуміла, почула з сусідньої кімнати голос чоловіка:

– Володимире Павловичу, привіт! Не відриваю?.. Не став би вас турбувати, але виникла одна складність!.. Так-так, у зв’язку з цим у мене до вас одне прохання.

– Не могли б ви, доки ми будемо на морі, доглянути нашого собаку?.. Ні, не купили! Вовка притяг з вулиці цуценя, і ми дуже хочемо залишити його у себе. Але, ви ж знаєте, завтра ми їдемо…

– Я хотів було попросити свою маму. Але вона злягла з грипом, зовсім сил немає… Так-так… І до друзів зверталися – ніхто не може.

– Звичайно, якщо ви відмовитеся – ми зрозуміємо і віднесемо цуценя назад, на смітник! Тільки ось шкода тваринку. Такий гарний песик! Якби не обставини… Що?.. Володимире Павловичу, ви – наш рятівник! Виїжджаємо!

Через два тижні в кімнаті Володимира Павловича пролунав телефонний дзвінок, і наче у відповідь почувся дзвінкий собачий гавкіт.

– Татусю, ти як? – почувся в слухавці голос Лєри, який заглушав гамір вокзалу.

– Ми сьогодні виїжджаємо. Вовка везе тобі цілу валізу черепашок і пір’я чайок!

– Щасливої ​​дороги вам! Дуже скучив! – з усмішкою відповів батько.

І натиснувши кнопку відбою, Володимир Павлович нахилився до хвостатого підопічного:

– А про тебе, Жоро, нічого не спитали! Може, якщо не згадають, то й не будемо їм про тебе нагадувати?

Цуценя згідно гавкнуло і, збігавши в коридор, повернулося з прогулянковим повідцем у зубах.

– Гаразд, – з усмішкою погодився старий.

– Ходімо, вигуляєш мене! Тільки не квапся, а то я не встигаю за тобою! – Буркотів для порядку він, а сам радів, що знову має сенс життя. Тож, ще поживе…

А ви що думаєте з цього приводу? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки.