– Бабусю, а коли мама з татом приїдуть?

– Ліза стояла поряд і уважно спостерігала, як бабуся перевертає черговий млинець. – А чому ти плачеш?

– Бо ти скоро поїдеш від мене.

– Я ж приїжджатиму. І мені теж хочеться плакати, – Ліза втекла до кімнати.

– Казав, треба було одразу сказати. – Дідусь поклав на тарілку недоїдений млинець і засмучено відвернувся до вікна.

– Микола батько, хай і вирішує, коли сказати дочці, – Галина витерла куточком рушника очі. – Ох, горе яке.

Вночі Лізі наснилася мати. Вона щось говорила, а потім пішла. Ліза плакала, кликала і ніяк не могла наздогнати її.

– Ш-ш-ш. Тобі сон наснився. Все гаразд. – Бабуся сиділа на краю ліжка в нічній сорочці та гладила Лізу, заспокоюючи.

– Ма-а-ма. Вона пішла. Я не могла її наздогнати… – Ридала Ліза, коротко і судомно схлипуючи. – Я до мами хочу-у-у.

Коли вранці вона розмазувала ложкою кашу по тарілку, приїхав тато. Ліза вискочила з-за столу, з криком кинулась до нього. Тато підхопив її на руки, притиснув до грудей, а Ліза заглядала за татове плече, але мами там не було.

– Мама вдома на мене чекає? – з надією спитала вона.

– Ні, сонечко. Пробач, треба було одразу тобі сказати, – тато опустив Лізу на підлогу, не дивлячись їй у вічі. – Мама… вона стала ангелом.

– А як же я? – До Лізи, нарешті, дійшло, що у неї більше немає і не буде мами.

Хоч їй лише шостий рік, вона помічала, як часто шепотілися бабуся і дідусь. Бабуся часто плакала і називала Лізу сиротинкою. А тато раптом став сумним та мовчазним, не схожим на себе. Ось чому її відправили до бабусі.

Ліза чекала пояснень, але їх не було. Вона повільно пішла до маленької кімнати, притиснула до грудей свого улюбленого зайчика, подарованого мамою, згорнулася на ліжку калачиком і заплакала, як уві сні.

Вона чула, знала, що тато сів поруч на ліжко і гладив її по спині. Поступово вона заспокоїлася, наплакавшись і заснула.

Лише через кілька років батько розповість їй, що мама поїхала з подругою в крамницю на машині. Вони зібралися на дачі відсвяткувати день народження.

Ніхто вже не пам’ятав, навіщо їм треба було їхати, стіл уже був накритий. Та й байдуже це. На них вискочила вантажівка. Водій заснув за кермом. Мама та її подруга загинули на місці, неподалік дачного селища.

Ліза нічого не розуміла. Вона грала в саду з Павликом, сином маминої подруги. Він старший за неї на два роки. Не бачила, як батькові зателефонували, як він змінився в обличчі та поїхав кудись.

Пам’ятала, що плакала, бо свято чомусь скасували, і Павлик більше не грав. Вони їхали додому в місто, і батько мовчав усю дорогу.

– Колю, а може, мені до вас на якийсь час приїхати? Як ви впораєтеся одні? – переживала бабуся.

– Ні, мамо, все одно треба звикати жити удвох. – Батько взяв сумки з речами доньки та відніс їх до машини.

Усю дорогу Ліза сподівалася, що приїде додому, а мати зустріне її, обійме. Із завмиранням серця вона увійшла до квартири. Батько прибрав з очей речі мами.

Минув рік. Якось до них у гості прийшла колега батька. Він представив її Лізі. Висока, худа, з прямим темним волоссям, схожим на атласний шовк, блискучий і переливчастий. Лізі вона не сподобалася.

Від неї віяло холодом, і від її усмішки не ставало тепліше. Коли батько поклав Лізу спати, колега ще не пішла.

Вночі Ліза пішла до вбиральні. Зазвичай батько залишав увімкненим нічник у передпокої, щоб вона не боялася. Але сьогодні він забув його увімкнути. Ліза залізла на стільчик і ввімкнула світло.

На вішалці висіло пальто колеги, а на підлозі стояли її чоботи, такі довгі, що склалися навпіл. Ліза штовхнула їх, і вони впали в різні боки. З почуттям задоволення вона повернулася до свого ліжка.

Колега ще кілька разів приходила до них у гості. Ліза злилася, ревнувала і востаннє влаштувала скандал із ревом та загрозою втекти з дому, якщо батько не любить її, Лізу.

Вона справді втекла б, якби на вулиці не було так темно та холодно. Вночі Ліза не побачила довгих чобіт у передпокої. Тільки на підлозі лишилися брудні сліди, бо увечері йшов дощ.

Вранці незадоволений батько розбудив Лізу, квапив одягатися швидше. Машина не завелася. Довелося йти на зупинку маршрутки. Ліза спотикалася, але батько міцно та боляче тримав її за руку.

Раніше він сказав би, що Ліза незграбна, як ведмежа. А тепер з роздратуванням кинув, що вона клишонога, як ведмідь. Ліза мовчала і щосили намагалася не розплакатися від образи.

У маршрутці було багато людей і тісно. Тато посадив Лізу навпроти дівчини, круглі коліна якої торкалися худеньких гострих колін Лізи.

По плечах дівчини розсипалося пишне кучеряве волосся, а на голові одягнений смішний берет. Яскраво-червоний, він закривав половину чола і стирчав, як тарілка.

Ліза у всі очі розглядала її. Вона сиділа не біля вікна, а більше нічого цікавого не було довкола, крім цієї дівчини навпроти.

Вона теж іноді поглядала на Лізу. Її очі усміхалися, а на щоках то з’являлися, то зникали ямочки.
На наступній зупинці Ліза з татом вийшли з маршрутки.

На мить, через відчинені двері, вона знову побачила дівчину. Та помахала їй рукою. Але наступного моменту двері зачинилися, і дівчина поїхала.

Весь день Ліза згадувала пухнасті кучері, смішний берет і ямочки на щоках. Увечері вона спитала батька, чи сподобалася йому та дівчина в маршрутці?

– Яка дівчина? – Батько навіть погляду не відірвав від комп’ютера.

– У червоному береті. Ти не міг не помітити її, – наполягав Ліза.

– Ти говориш про товстушку? Не відволікай, мені терміново треба зробити щось, – відповів він, продовжуючи друкувати.

– Вона не товста, а пухнаста, – Ліза скривджено відійшла від батька.

– Треба ж, пухнаста, – механічно повторив батько.

Наступного дня вони їхали в садок на машині. Колега батька більше не приходила до них у гості. Після дощової осені настала снігова зима.

Щодня вранці Ліза мріяла, щоб машина знову не завелася, і вони поїхали б на маршрутці. Мріяла знову зустріти ту пухнасту дівчину. Але машина заводилася справно.

Або Ліза дуже хотіла, або хтось зверху почув і вирішив допомогти, тільки одного разу машина знову не завелася. Ліза зраділа, та батько викликав таксі.

Тільки по дорозі назад з садка вони сіли в маршрутку. Батько взяв Лізу на руки, щоб її не затоптали пасажири, які тісно набилися в салон.

– Сідайте, будь ласка, – почула Ліза дзвінкий голос, повернула голову і задихнулася від щастя.
Вона впізнала б із тисячі це кругле обличчя, усміхнені очі і ямочки на щоках.

Тільки цього разу на дівчині був не смішний берет, а в’язана шапочка, з-під якої в різні боки стирчали дрібні кучері.

Батько посадив Лізу на сидіння, а дівчина стала поруч з ним.
– Тату, тату, – кликала Ліза і смикала батька за рукав.

– Що? – Він трохи нахилився до неї, наскільки дозволяла тіснота у маршрутці.

– Це вона, – помітивши не тямущий погляд батька, Ліза нагадала. – Ну та, пухнаста дівчина.

Батько невдоволено випростався, але все-таки подивився на маківку шапки поруч. На наступній зупинці пасажири пробиралися до виходу, постійно штовхали, притискали батька та дівчину один до одного.

Батько вибачався, дівчина усміхалася у відповідь, і Ліза не могла визначити, хто з них виглядає радіснішим.

– А мене Лізою звуть. А вас? – Ліза вирішила не пропустити можливість познайомитися з дівчиною.

– Василина, – відповіла та й усміхнулася.

– Прекрасна?! Вам дуже пасує ім’я. А мого тата звуть Микола.

– Дуже приємно, – посміхнулася Василина і подивилася на Миколу.

Вигляд у тата був винний, наче він вибачався за Лізину зухвалість.

– А ви заміжня? – Випалила Ліза і з надією дивилася на Василину.

– Припини. Так не можна розмовляти із дорослими, – батько сердито глянув на Лізу.

Вона опустила очі. Василина нахилилася до неї, серйозно і тихо сказала: «Не заміжня».

Серце Лізи розширилося від радості, вона хотіла сказати щось важливе, але батько вже підштовхував її до виходу. Надворі він помітив сльози на очах дочки, захвилювався, чи не віддавили їй ногу. Ліза плакала і мотала головою.

Увечері батько лаяв Лізу за поведінку у маршрутці.

– Вона схожа на маму. А твоя худа колега ні.

– Ліза примхливо тупнула ногою. – А тобі вона не подобається, бо товста.

– Пухнаста, – поправив її батько. – Не можна ось так взяти, та змусити людину, вимагаючи стати твоєю мамою. У неї можуть бути свої плани, чоловік та діти. Ти її не знаєш. І я… Мама лише одна.

– Але ж її немає! Немає! – Ліза втекла у ванну і замкнулася там.

– Лізо, відчини. Я обіцяю, колись ми її знову зустрінемо.

– Ми весь час їздимо машиною. Як ми зустрінемо її? – Ліза відчинила двері.

У суботу вранці вони з татом поїхали машиною до торгового центру. Ліза дивилася у вікно знічев’я. Раптом вона помітила знайоме обличчя.

– Тату! Зупини! – Закричав вона, дивлячись назад.

Заверещали гальма, машина зупинилася біля тротуару:
– Що? Де болить? – Захвилювався батько, але Ліза не відповіла.

Вона відчинила дверцята, вибралася з машини й побігла назад:
– Василина! – Ліза врізалася в неї, уткнулася в живіт, потім підійняла щасливе обличчя.

Василина теж радісно посміхалася їй.

– Вибачте її. Ліза вбила собі в голову, що ви підходите їй у матері, – почувся зніяковілий голос батька.
Ліза, як і раніше, притискалася до Василини.

– Це ви пробачте мені. Я чекала на вас з Лізою. Думала, якщо ви поїдете кудись на маршрутці, то ми зустрінемося на зупинці. А у вас машина, виявляється. – Просто зізналася Василина.

– Я зрозуміла, що у Лізи немає мами. Я весь час думала про неї, – щиро, без збентеження сказала Василина.

– А поїдьмо з нами. Що ми стоїмо посеред вулиці? – Микола з надією глянув на Василину.

Вони весело провели час. Батько вперше багато посміхався і жартував, як раніше. А Василина зовсім виявилася не товстою. Просто пухнасті кучері та об’ємне пальто створювали таке враження. Але й не худа, як колега.

Тепер, коли Ліза виходила вночі у туалет, завжди перевіряла, чи висить на вішалці її пальто. Чи не наснилася вона. І засинала щаслива. Адже у неї тепер є мама. Пухнаста.

Свою першу маму вона пам’ятала та любила. Але вона стала ангелом. Ліза була впевнена, саме вона влаштовувала, щоб зламалася машина, та зустріч з Василиною.

Життя продовжується. Дівчинці, яка дорослішає, потрібен хтось поруч, з ким можна ділитися жіночими секретами. Вона сама знайшла собі другу маму, і ніколи про це не пошкодувала…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.