На вулиці другий тиждень стоїть літня спека. Поліна сіла на автобус і пошкодувала про це. У годину пік повно народу, тісно, душно. Її стиснули з усіх боків, і сукня тут же прилипла до вологого тіла. У спину хтось боляче штовхнув.

– Пройдіть уперед, усім їхати треба. А таким узагалі пішки треба ходити, стільки місця зайняла, – пробурчав літній жіночий голос за спиною Поліни.

– Сама теж не худенька. А ну, посунулися! – крикнув сиплий чоловічий голос, і на Поліну ззаду натиснули так, що дихання перехопило.

– Ой, розчавиш, – жалібно пискнула жінка ззаду.

Двері з шумом зачинилися, і автобус від’їхав від зупинки. Позаду Поліни штовхалися і лаялися жінка і сиплий.

– Мати, ти чого така зла?

– А ти взагалі мовчи. І так дихати нічим, а від тебе перегаром тхне, – не залишилася в боргу жінка.

Поліна не могла бачити тих, хто говорив, навіть голову повернути не могла, одразу носом упиралася в чиєсь плече. Дотягнутися до поручнів теж не могла. Її затиснули з усіх боків, не підняти руку, та й поручнів не видно через тіла.

Автобус їхав ривками, різко гальмував, потім набирав швидкість з місця. Пасажирів кидало з боку в бік, попутно утрамбовувало, немов огірки в банці.

Під час руху автобуса через відкриті вікна і люки в салон проникало повітря, трохи обдуваючи розпалені обличчя. Але щойно автобус зупинявся на світлофорі, пасажири починали штовхатися і лаятися.

Поліна не брала участі в загальному хаосі, стояла, прикусивши губу, мріючи скоріше вийти з автобуса, опинитися на відносно свіжому повітрі, прийти додому, позбутися вологого одягу і встати під прохолодний душ.

Автобус знову рушив, і народ хитнувся вбік.
– Гей, водію, обережніше! Не дрова везеш! – крикнув сиплий. – У кабіні, мабуть, вентилятор увімкнув, а ми тут, як у грубці… – бурчав він.
Автобус знову смикнув, зменшуючи швидкість перед зупинкою.

– Шуруй повз, не влізе ніхто більше! – крикнув сиплий. – Виходить хто? – запитав він у пасажирів.

– Я! Я виходжу! Відкрийте двері! – закричала Поліна, не в силах більше терпіти задуху і тісноту.

Двері насилу відчинилися, випускаючи назовні спочатку жінку, сиплого і тільки потім Поліну. Наостанок жінка боляче штовхнула її кулаком у плече.

– Корова! Заради однієї зупинки влізла в автобус.

Поліна не встигла відповісти. Жінка втиснулася в пасажирів, автобус зачинив двері і поїхав. Поліна не стала чекати наступного автобуса, пішла додому пішки, ковтаючи сльози образи. У вухах усе ще стояв противний злий голос: “Корова!”

Коровою, бегемотом, мамонтом її дражнили ще в школі. Мала б звикнути, але не могла. Хіба вона винна, що з’явилася на світ великою? Лікарі жодних відхилень в організмі Полі не знаходили.

– Мамо, навіщо ти мене на світ привела? Кому я потрібна така жирна?! – плакала вона, приходячи зі школи. – Вибрала б чоловіка худенького, і я б стрункою була, як ти. Тепер мучся все життя.

– Ти не жирна, ти велика. Серцю не накажеш. У кого закохалася, за того й вийшла заміж. Батько видний був, красивий, жінки задивлялися на нього. Ти в нього пішла. Подивлюся, за кого сама-то вийдеш заміж, – сердилася мама.

– Я взагалі не вийду заміж. Хто мене полюбить таку? – схлипувала Поля.

– Полюбить, не переживай. Худих не всі чоловіки люблять. А після дітей багато худеньких жінок стануть товстушками, – намагалася заспокоїти Поліну мама.

Поліна на дієтах сиділа, морила себе голодом, але надовго її не вистачало. Організм вимагав їжі. Навіть намагалася бігати вранці. Стрункі як газелі дівчата фиркали, побачивши Поліну, переглядалися.

– А я думаю, чого такий асфальт слизький? А це жир розтікається… – голосно сказав хлопець своїй подрузі, пробігаючи повз Поліну.

Поліна перестала бігати, поставила жирний хрест на дієтах і тренуваннях, плюнула на свою зовнішність і намагалася не затримуватися біля дзеркала.

Потім тяжко захворіла мама. Навіть тоді, переживаючи і нервуючи, Поліна не схудла. Не схудла навіть після похорону мами, хоча в ті дні практично нічого не їла, не могла.

Їй уже тридцять три, і жодного кохання, сім’ї та радості на її горизонті не проглядається. “Більше ніяких автобусів”, – вирішила Поліна, – буду пішки ходити”.

Але наступного дня до зупинки підійшов майже порожній автобус. Буває ж. Вона увійшла в нього, дістала з сумочки гроші, щоб оплатити проїзд, як автобус різко стартував із зупинки. Поліна не встигла вхопитися за поручень, її відкинуло назад. “Зараз я впаду і розіб’ю голову…” – встигла подумати вона…
***
Ілля
Уранці Ілля, як завжди, сів у машину, повернув ключ запалювання, але машина не завелася. Хвилин п’ять він безуспішно намагався завести її. Довелося викликати евакуатор і відганяти машину в майстерню до знайомого автомеханіка.

До роботи Ілля дістався на таксі, добряче запізнившись. Додому поспішати не треба, ніхто його там не чекає, і він вирішив пройтися трохи пішки. Але до зупинки підійшов напівпорожній автобус. Ілля вже й не пам’ятав, коли востаннє їздив громадським транспортом.

Він вирішив не втрачати такої можливості. А що, двадцять четвертий номер якраз іде до автомайстерні, ось і дізнається, що з машиною. Не роздумуючи, Ілля увійшов в автобус.

Потім він часто згадував той день і вважав, що все сталося не випадково. З волі провидіння, не інакше, того дня зламалася машина, невипадково він сів у автобус і поїхав не в бік будинку, а в автомайстерню, хоча дізнатися про долю своєї машини міг би і телефоном.

Але все склалося так, як склалося, і його життя круто змінилося.

Він одружився з дівчиною модельної зовнішності через пристрасне і шалене кохання. Його розпирала гордість, коли він бачив захоплені погляди чоловіків, звернені на Олену, і заздрісні, кинуті на нього.

Олена була красива і досконала, як статуя. Але, на жаль, так само байдужою і холодною. Прозріння не змусило на себе чекати.

Прекрасна Олена нікого не любила, крім себе самої, свого досконалого тіла.
Вона цікавилася лише новими дієтами, сиділа на них і худла, хоча куди вже більше.

Ілля вважав, що Олені якраз не завадили б зайві кілограми для набуття жіночних і округлих форм.

Їла вона мало, готувала переважно салати із зелені та овочів. Невдовзі Ілля зрозумів, що на траві він скоро протягне ноги і попросив приготувати м’ясо.

– Не ний. Чоловік теж має стежити за собою. Ти ж обідаєш на роботі, от і вистачить тобі шкідливої їжі. Вечеря має бути легкою. Якщо ти погладшаєш, я розлюблю тебе, – говорила Олена.

Іллі часто снилося, як він вгризається зубами в шматок соковитого смаженого м’яса, навіть стогнав уві сні. Якщо ставало зовсім нестерпно, він ішов вечеряти до мами.

Мама зітхала, дивлячись на схудлого сина, і годувала досхочу. Бурчала, що син вибрав красиву, але зовсім не хазяйновиту дружину, яка заморить його голодом.

– А дітей вона теж травою годуватиме? Так у неї і сил виносити дитину не вистачить. Знайшов би ти собі нормальну жінку, яка, пироги пектиме і борщі варитиме, – зітхала мама.

Ілля нічого не мав проти пирогів і борщу, але Олену любив. Ситий він приходив додому, а Олена два дні з ним не розмовляла, вважаючи зрадником. Він вирішив, що якщо хоче вижити, треба навчитися готувати самому.

Про дитину Олена і чути не хотіла.
– Я з таким трудом виліпила своє тіло, а ти хочеш, щоб я все зіпсувала, стала товстою?

Сам же перший розлюбиш мене. Якщо хочеш дітей, то знайди собі жінку, і заводьте з нею хоч футбольну команду, – сказала якось вона.

Мама має рацію. Що це за сім’я, де кожен готує собі сам? Навіщо йому дружина, яка не хоче дітей? Ілля кохав ту Олену, красиву і поступливу, якою вона була до весілля.

А цю Олену він не кохав і не розумів. Чи варто жити з нелюбою людиною, яка думає тільки про свою фігуру? Краще вже одному бути, ніж ходити голодним поруч із моделлю. І вони розійшлися, цілком мирно, без сварок і поділу майна.

Самотніми безсонними ночами Ілля мріяв про нормальну сім’ю, про хазяйновиту милу дружину, дітей. Уявляв, як вони збираються сім’єю за круглим столом, як у вихідні до них приходять у гості друзі і захоплюються кулінарними здібностями дружини.

А в новорічні канікули вони з дітьми йдуть на ялинку або до бабусі на пироги.

На вулиці та в офісі він придивлявся до дівчат, але вони не чіпали його серця. А в бік худорлявих красунь він тепер і зовсім не дивився.

На зупинці в автобус увійшла дівчина в квітчастій сукні. Вона дістала з сумочки гроші і тільки-но збиралася оплатити проїзд, як автобус смикнув і поїхав, а дівчина не встигла вхопитися за поручень і полетіла спиною по проходу.

Вона неодмінно впала б, якби Ілля не спіймав її, не притиснув до себе, не давши впасти.
І в цей момент він раптом відчув, що завжди мріяв обіймати м’яке тепле тіло, відчувати його вагу на собі, запах шампуню від волосся…

Жінка його мрії впала прямо йому в руки. Серце шалено забилося в грудях.
Мить вони стояли, тісно притулившись одне до одного. А потім дівчина відсторонилася. Вона повернулася до Іллі, і він потонув у її очах. Саме тоді він зрозумів, що зустрів дівчину своєї мрії.

– Вибачте, я не втрималася. Автобус так різко смикнув… Я не придавила вас? – запитала вона.

– Ви не забилися? – замість відповіді запитав Ілля.

– Ні, дякую. Якби не ви, я б упала.

Вони якийсь час лише про те й говорили, як добре, що Ілля опинився в автобусі, як швидко зреагував і запобіг страшній трагедії. А потім дівчина вийшла.

Ілля розгубився і не додумався вийти з автобуса разом із нею. Кілька миттєвостей він ще бачив її у вікно на зупинці, а потім вона зникла за потоком машин.

Він згадував її весь вечір. Велика, але не товста, і дуже симпатична. А які в неї очі! Така дівчина не може харчуватися травою, щоб схуднути. Та й навіщо їй худнути? Ні, він не дозволить їй схуднути і втратити жіночну чарівність. От тільки де її тепер шукати?

Коли наступного дня йому зателефонував майстер і сказав, що машину можна забирати, Ілля не зрадів. Тепер він знову їздитиме на машині, і шансу зустріти дівчину в нього більше не буде.

Стоп! Він же знає зупинку, на якій вона вийшла з автобуса. Наступного дня, після роботи він припаркував машину біля зупинки так, щоб бачити всіх пасажирів, які виходили з автобусів.

І одного разу йому пощастило, він побачив її. На ній була інша сукня, але це була вона. Його серце не помилилося, воно радісно забилося в грудях. Ілля вийшов з машини і гукнув дівчину.

– Доброго дня. Ви не пам’ятаєте мене? Я зловив вас в автобусі, коли ви мало не впали.
Дівчина дивилася на нього здивовано, а потім усміхнулася.

– Дякую вам. Я тоді весь вечір не могла прийти до тями.

– Я теж, – сказав він. – Ні, не подумайте нічого, просто ви налетіли на мене як тайфун, і я голову втратив. Я ж нічого про вас не знаю. Щодня чекав вас на зупинці. Як вас звати?

– Поліна.

– А я Ілля. Сідайте в машину, я вас підвезу.

– Куди? Он же мій будинок, – вона показала на дев’ятиповерхівку в стороні від зупинки.

– Дуже шкода, – розгублено пробурмотів Ілля. Він думав, як утримати її, що сказати. Не придумав нічого кращого, як запропонувати відвезти її завтра на роботу.

– Навіщо штовхатися в задушливому автобусі? Мені зовсім неважко. Я так радий, що зустрів вас сьогодні. – Він остаточно зніяковів і замовк.

– Не брешіть. Я товста, як корова. Що вам від мене потрібно? У мене нічого немає, ні грошей, ні прикрас.

– Я образив вас? Вибачте. Коли ви впали в мої обійми, я раптом зрозумів, що шукав вас усе життя…

Ось так вони познайомилися. Поліна спочатку з недовірою ставилася до Іллі. Адже вона була впевнена, що її ніхто не полюбить, а потім і сама закохалася. Вони одружилися.

Поліна покращала. Дієти не допомогли їй схуднути, а від щастя вона навіть схудла. Правильно кажуть, що ніщо так не прикрашає жінку, як любов коханого чоловіка.

“Кохання прикрашає. Воно краще за макіяж і дороге вбрання, пахне приємніше, ніж парфуми, солодше за всі десерти світу на смак”