— Ти тільки уяви, в цій квартирі могла б жити ціла футбольна команда! — з захопленням видихнула тітка Зіна, проводячи рукою по антикварному буфету у просторій їдальні. — Які стелі! Які кімнати! Сашуню, твоїй дружині неймовірно пощастило зі спадком!

Ріта, що стояла у дверях із тацею та чашками, стиснула губи. Ця розмова повторювалася щоразу, як родичі чоловіка приходили в гості. Спершу — захоплення квартирою, потім — натяки, а далі — вже прямі пропозиції, як чудово було б комусь із численної родини Саші оселитися тут.

— Дідусь залишив квартиру мені, бо все життя працював заради своїх дітей і онуків, — спокійно відповіла Ріта, розставляючи чашки на столі. — Це не вдача, а спадщина.

— Так-так, звісно, — відмахнулась тітка Зіна, підморгуючи своїй доньці Ларисі. — А ви що, вдвох користуєтесь усією цією площею? Скільки тут, метрів сто двадцять? Сто тридцять?

— Сто сорок два, — гордо відповів Саша, й одразу отримав непомітний, але болісний поштовх у бік від дружини.

— Уявляєш, Ларисо, тут можна розмістити вас із Вітею, з дітьми, та ще й Галині Петрівні кімната залишиться! — тітка Зіна розвела руками. — І ніхто й не помітить!

Ріта помітила, як загорілися очі Лариси. Ще б пак — трикімнатна квартира в центрі міста з високими стелями й справжнім довоєнним паркетом, після їхньої «однушки» на околиці це, мабуть, здавалося палацом.

— Ми з Сашею плануємо дитину, — спокійно збрехала Ріта. — Нам знадобиться кімната для дитячої.

Саша поперхнувся чаєм, але швидко взяв себе в руки й кивнув. Вони говорили про дітей, але в далекій перспективі — після того, як Ріта отримає підвищення і вони завершать ремонт.

— Та дітям узагалі багато місця не треба! — тітка Зіна продовжувала тиснути. — Мої в десятиметровій кімнаті вчотирьох виросли — і нічого, нормальні люди вийшли!

Ріта подумки порахувала до десяти.

— Сашуню, — тітка Зіна повернулася до племінника з найпроникливішим виразом обличчя, — а ти пам’ятаєш, як твоя мама в скрутні часи прихистила нас із дівчатами? Цілих три місяці! Якби не вона…

— Тітко Зіно, — Ріта вирішила припинити цю розмову одразу, — ми дуже раді вас бачити, але, будь ласка, давайте більше не обговорювати, хто міг би жити в нашій квартирі. Ні тимчасово, ні постійно. Це — наш дім.

У кімнаті запанувала тиша. Саша втупився у свою чашку, явно відчуваючи себе незручно між дружиною та родичами. Тітка Зіна стиснула губи, а Лариса раптом зацікавилась візерунком на скатертині.

— Які ми ніжні, — нарешті промовила тітка Зіна. — Просто кришталева ваза. Добре-добре, ніхто на твої метри не зазіхає. Сашуню, сонечко, а ти що мовчиш? Дружина командує — чоловік підкоряється?

Ріта відчула, як усередині все закипає. Саша випростався і глибоко зітхнув.

— Тітко Зіно, Ріта має рацію. Це наш дім, і ми самі вирішуємо, як ним розпоряджатись.

Слова прозвучали правильно, але голос був невпевненим. Ріта знала цей тон — Саша намагався догодити всім одразу. Вона кинула на чоловіка вдячний погляд, але всередині заворушилось занепокоєння. Наскільки впевнено він триматиметься своєї позиції, якщо родичі почнуть тиснути сильніше?

Вечір минув у напруженій атмосфері, і Ріта з полегшенням зітхнула, коли двері за гостями зачинилися.

— Ну навіщо ти так гостро? — спитав Саша, допомагаючи прибирати посуд. — Тітка Зіна просто балакає. Вона ж не серйозно.

— Не серйозно? — Ріта недовірливо подивилась на чоловіка. — Саша, ти бачив, як у Лариси очі спалахнули при думці переїхати сюди? Твої родичі кожного разу заводять цю розмову. Кожного. Разу.

— Вони просто захоплюються квартирою, — знизав плечима Саша. — Ти занадто підозріла.

— А ти занадто наївний, — Ріта похитала головою. — Пам’ятаєш, як минулого року твій двоюрідний брат Вітя «на пару днів» зупинився в нас і жив три тижні? А потім ще і якогось друга привів?

— Ну, в людини були проблеми з житлом, не виганяти ж його на вулицю, — насупився Саша.

— Звісно, ні, — погодилася Ріта. — Але це була чиста маніпуляція. «На пару днів» перетворилось на «поки не знайду роботу», а потім — на «поки не назбираю на перший внесок за квартиру». Якби я не наполягла, він би й досі тут жив.

Саша промовчав, але по його обличчю було видно — він не згоден. Ріта зітхнула. Вони були надто різні в цьому питанні — вона цінувала чіткі межі, а Саша не міг відмовити рідним, навіть якщо це створювало проблеми.

— Я люблю твою родину, — м’якше сказала Ріта. — Але я не хочу, щоб наша квартира перетворилась на прохідний двір або сімейний гуртожиток.

— Добре-добре, — Саша обійняв її за плечі. — Я все розумію. Ніхто тут жити не буде, обіцяю.

Ріта кивнула, але чомусь його обіцянка не принесла їй заспокоєння.

Дзвінок пролунав у понеділок зранку, коли Ріта збиралась на роботу.

— Маргарито Андріївно? — почувся в слухавці незнайомий офіційний голос. — Вас турбують з головного офісу. Виникла термінова необхідність у вашій присутності на презентації нового проєкту в Харкові. Квиток вже заброньовано на завтра.

Ріта розгублено кліпнула.

— Але я не готова. В мене ще не завершений звіт, і взагалі — чому так раптово?

— Це розпорядження Віктора Сергійовича, — у голосі співрозмовниці з’явились сталеві нотки. — Він сказав, що це чудова нагода для вас проявити себе перед керівництвом компанії. Відрядження на шість днів.

Ріта глянула на настінний календар. Ця поїздка означала шанс проявити себе перед керівництвом, а отже — можливість нарешті отримати підвищення. Але залишати Сашу самого майже на тиждень…

— Я згодна, — рішуче сказала вона. — Надішліть мені деталі.

Закінчивши розмову, Ріта повернулась до чоловіка, який сонно стояв у дверях кухні.

— Коханий, мене відправляють у відрядження. До Харкова. На шість днів. Вже завтра.

Саша кліпнув, переварюючи інформацію.

— Так швидко? Але ти встигнеш підготуватись?

— Доведеться, — знизала плечима Ріта. — Це мій шанс на підвищення. Ти ж розумієш.

Саша кивнув, але якось відсторонено. Ріта раптом помітила, що він тримає в руці телефон, і екран світиться непрочитаними повідомленнями.

— Щось сталося? — спитала вона.

— А? Ні-ні, нічого, — занадто швидко відповів Саша, ховаючи телефон до кишені. — Просто мама пише, цікавиться, як у нас справи.

Ріта насупилась. Щось у його тоні було не так, але зараз у неї не було часу розбиратись.

— Саша, поки мене не буде, будь ласка, нікого не запрошуй, добре? — попросила вона, складаючи документи в сумку. — Я серйозно.

— Та що ти таке кажеш, — Саша нервово усміхнувся. — Кого я можу запросити?

— Не знаю, — Ріта пильно подивилася на нього. — Наприклад, твою тітку Зіну з родиною. Або Вітю. Або ще когось із твоїх численних родичів, які так прагнуть пожити в «хоромах».

— Та перестань, — Саша зморщився. — Нікого я запрошувати не збираюсь. Житиму собі тихо-мирно й чекатиму твого повернення.

Ріта кивнула, але якесь неспокійне відчуття не покидало її. Відповідь прозвучала занадто неприродно.

Весь день вона готувалась до поїздки, а ввечері поспіхом збирала речі. Саша весь цей час здавався відсутнім, кілька разів виходив на балкон із телефоном — явно, щоб поговорити без неї. Ріта хотіла спитати прямо, що відбувається, але побоялась здатися параноїчкою.

— Ти точно впораєшся сам? — запитала вона ввечері, закриваючи валізу.

— Звісно, — Саша усміхнувся, але не глянув їй у вічі. — Не хвилюйся. Все буде добре.

Уранці він відвіз її в аеропорт, ніжно поцілував на прощання і пообіцяв телефонувати щодня.

— Пам’ятай про свою обіцянку, — сказала Ріта, дивлячись йому в очі. — Ніяких гостей.

— Ніяких гостей, — повторив Саша. І додав: — Я тебе люблю.

Ріта помахала йому рукою і попрямувала на посадку, не підозрюючи, що зовсім скоро їй доведеться пошкодувати про свою відсутність.

***

— Що відбувається насправді? — прямо запитала Ріта. — Вони ж приїхали не просто так, правда? Які документи вони збираються подавати? І взагалі! Хто всі ці люди та що вони роблять у моїй квартирі?

Саша відвів погляд, але Ріта взяла його за підборіддя і змусила подивитися їй в очі.

— Правду, Саша. Зараз же. Кажи.

Саша зітхнув і здався.

— Вони хочуть тимчасово зареєструватися тут. Тимчасово, — швидко додав він, побачивши, як витягнулось обличчя дружини. — Тітка Зіна сказала, що їм потрібна київська реєстрація для якихось пільг і допомог. Буквально на пів року, не більше.

— Зареєструватися? — Ріта відчула, як земля йде з-під ніг. — У нашій квартирі? І ти погодився?

— Я не погоджувався! — спробував виправдатися Саша. — Я сказав, що потрібно спочатку з тобою обговорити.

— Але при цьому впустив їх сюди жити, знаючи, що я проти.

— Я не міг інакше, — Саша розвів руками. — Вони приїхали з дітьми, з речами. Що я мав робити?

— Сказати «ні», — відрізала Ріта. — Це слово з двох літер, його неважко вимовити.

На балкон долинули голоси з квартири — гучні, збуджені. Схоже, родичі активно обговорювали ситуацію.

— Вони що, серйозно думали, що зможуть тут оселитися і зареєструватися без мого відома? — Ріта не могла повірити в те, що відбувається.

— Тітка Зіна сказала, що ви обов’язково домовитесь, коли ти повернешся, — винувато сказав Саша. — Що ти побачиш, які вони хороші, і погодишся допомогти.

— Які ж ви всі наївні, — Ріта похитала головою. — Або думаєте, що я наївна?

Вона рішуче розчинила балконні двері та повернулася до квартири. У коридорі зібралися майже всі гості, явно очікуючи результатів розмови.

— Так, — голосно сказала Ріта, оглядаючи всіх. — Я все з’ясувала. Ви приїхали не в гості, а щоб зареєструватися в нашій квартирі.

Тітка Зіна виступила вперед, випрямивши плечі.

— Так, ми хотіли попросити про допомогу. Що в цьому такого? Ми ж родичі. А для київської реєстрації потрібна офіційна адреса. Тобі це нічого б не вартувало.

— Нічого, крім спокою і безпеки, — відповіла Ріта. — Ви хоч розумієте, що тимчасова реєстрація — це не просто штамп у паспорті? Це юридична відповідальність. А якщо хтось із вас скоїть правопорушення? А якщо ви потім не захочете виписуватися?

— Ти нам не довіряєш? — обурилася тітка Зіна. — Ми ж порядні люди!

— Настільки порядні, що приїхали нишком, коли мене не було вдома, і зайняли мою спальню? — Ріта схрестила руки на грудях. — Вибачте, але моя відповідь — ні. Категорично ні. І чим раніше ви це зрозумієте, тим краще для всіх.

— Ти не можеш так з нами вчинити, — втрутився Микола Петрович. — Ми такий шлях подолали!

— Я вас не просила приїжджати, — твердо відповіла Ріта. — І я не зобов’язана розв’язувати ваші проблеми за рахунок свого комфорту і безпеки.

Розмова очевидно зайшла в глухий кут. Ріта відчувала, як втома і роздратування накочуються хвилями. Вона глянула на годинник — майже опівніч.

— Ось що, — сказала вона, звертаючись до всіх. — Зараз пізно, всі втомлені. Ви можете переночувати у вітальні й дитячій, а вранці починаєте збирати речі. В обід я хочу бачити квартиру порожньою. І це не обговорюється.

— А якщо ми відмовимось виїжджати? — з викликом запитала молода дівчина, та сама, що розбирала речі в спальні.

— Тоді я викличу поліцію, — спокійно відповіла Ріта. — Це моє житло, і я маю повне право вирішувати, хто в ньому живе.

Повисла напружена тиша. Потім тітка Зіна голосно пирхнула та обернулася до решти.

— Ходімо, — сказала вона з виглядом ображеної гідності. — Нас тут явно не раді бачити.

Родичі почали розходитись, кидаючи на Ріту незадоволені погляди. Саша стояв осторонь, не наважуючись втрутитися. Коли всі пішли, Ріта повернулася до чоловіка.

— Ти спиш на дивані, — коротко сказала вона. — І на нас чекає серйозна розмова, але не сьогодні. Я надто втомлена.

Ранок почався з шуму на кухні. Ріта, невиспана й роздратована, вийшла зі спальні й виявила там тітку Зіну, яка щось захоплено готувала на плиті.

— Доброго ранку, Ріточко! — приторно-солодким голосом привіталась тітка Зіна. — Я тут сніданок готую. Зараз усі зберемось, поїмо, а потім думатимемо, що робити далі.

— Що робити далі, я вже сказала вчора, — Ріта налила собі води. — Ви їдете. Сьогодні.

— Ну як же так? — тітка Зіна сплеснула руками, забувши про сковорідку. — Куди ми поїдемо? У нас же діти, речі…

— Це не мої проблеми, — Ріта була непохитна. — Ви приїхали без запрошення, знаючи, що я проти. Тепер розбирайтесь самі.

До кухні увійшов Саша, який виглядав не виспаним і пригніченим.

— Може, знайдемо компроміс? — запропонував він. — Нехай поживуть хоча б тиждень, поки не знайдуть житло?

— Ні, — відрізала Ріта. — Саша, я серйозно. Або вони виїжджають сьогодні, або я йду до подруги й подаю на розлучення. Обирай.

Тітка Зіна зойкнула.

— Та як ти можеш! Через таку дрібницю зруйнувати сім’ю?

— Це не дрібниця, — Ріта повернулася до неї. — Це питання довіри та поваги. Саша знав, що я проти, але все одно впустив вас, коли мене не було. А ви скористалися його м’якістю й вирішили, що зможете тут поселитися. Це називається маніпуляція, і я не дозволю так зі мною поводитись.

Саша, здавалося, нарешті усвідомив серйозність ситуації.

— Тітко Зіно, — сказав він тихо, — Ріта має рацію. Ми не можемо вас тут поселити. Я допоможу знайти вам житло, можу дати грошей на перший час, але жити тут ви не будете.

Тітка Зіна змінилась на обличчі.

— То ось як? — голос її затремтів від образи. — Дружина сказала — чоловік зробив? А рідня — за дужки?

— Річ не в цьому, — Саша похитав головою. — Річ у тому, що я вчинив нечесно стосовно Ріти. Ми з нею разом приймаємо рішення, які стосуються нашого дому.

Ріта здивовано подивилася на чоловіка. Вона не очікувала, що він нарешті проявить твердість.

До обіду атмосфера у квартирі досягла межі. Родичі неохоче, але все ж пакували речі. Тітка Зіна не розмовляла ні з Рітою, ні з Сашею, демонстративно зітхаючи та кидаючи ображені погляди. Діти вередували, не розуміючи, чому потрібно так швидко їхати.

Саша, зібравши всіх у вітальні, оголосив:

— Я забронював для вас дві кімнати в хостелі, недалеко від метро. Це на перший час, поки не знайдете щось постійне. І ось, — він дістав із кишені конверт, — тут гроші на перший місяць проживання.

Тітка Зіна стиснула губи, але конверт узяла.

— То ви нас виганяєте, — констатувала вона. — Запам’ятаємо. Коли вам знадобиться допомога — не звертайтесь.

— Не драматизуйте, — втомлено сказала Ріта. — Ніхто вас не виганяє. Вам запропонували альтернативу. А в гості можете приїжджати — в рамках розумного і за попередньою домовленістю.

О третій годині дня квартира нарешті спорожніла. Саша допоміг завантажити речі в машину Миколи Петровича і провів родичів до хостела. Повернувшись, він застав Ріту за прибиранням — вона міняла постіль і провітрювала кімнати.

— Пробач мені, — сказав він, підійшовши до неї. — Я справді не думав, що все так обернеться.

Ріта зупинилась і уважно подивилась на чоловіка.

— Саша, проблема не у твоїх родичах. Проблема в тому, що ти дозволив їм маніпулювати собою і порушив наші домовленості. Я не можу тобі довіряти, якщо ти за моєю спиною ухвалюєш такі рішення.

— Я розумію, — Саша опустив голову. — Просто вони тиснули, казали, що їм нікуди йти, що діти залишаться на вулиці…

— І ти піддався, — закінчила за нього Ріта. — Як завжди. Але ти маєш розуміти, що вони спеціально тиснуть на жалість. Це маніпуляція.

— Тепер розумію, — кивнув Саша. — І обіцяю, що більше такого не повториться.

Ріта зітхнула.

— Обіцянки замало, Саша. Нам треба над цим працювати. Ти маєш навчитися говорити «ні», навіть якщо це складно.

Вони проговорили весь вечір, обговорюючи те, що сталося, і намагаючись знайти шляхи розв’язання проблеми. Ріта усвідомила, що Саші справді важко відмовляти близьким, навіть якщо їхні прохання не мають сенсу. А Саша, зі свого боку, зрозумів, що його поступливість створює проблеми в їхньому шлюбі.

— Може, нам варто походити на сімейну терапію? — запропонувала Ріта. — Щоб навчитися краще спілкуватися й встановлювати межі.

Саша здивовано подивився на неї.

— Ти справді думаєш, що нам це потрібно?

— Думаю, це допоможе, — кивнула Ріта. — Ми кохаємо одне одного, але маємо проблеми в спілкуванні. Це нормально — звертатися по допомогу.

Минуло три місяці. Якось увечері, коли Ріта повернулася з роботи, Саша зустрів її з загадковою усмішкою.

— У мене для тебе новина, — сказав він, допомагаючи зняти пальто. — Телефонувала тітка Зіна.

Ріта напружилась.

— І?

— Вона сказала, що Лариса з чоловіком переїжджають до Києва. Назавжди. І попросила, чи не могли б ми прихистити їх на перший час, «буквально на місяць-другий».

— І що ти відповів? — Ріта уважно подивилася на чоловіка.

Саша випростався і твердо сказав:

— Я сказав «ні». Пояснив, що ми не можемо, але я можу допомогти знайти недороге житло й дати контакти рієлтора.

— І як вона відреагувала? — Ріта не змогла приховати здивування.

— Звісно, була незадоволена, — знизав плечима Саша. — Сказала, що я зазнався і що дружина мене зовсім на повідку тримає. Але знаєш, — усміхнувся він, — мені було байдуже. Я прийняв рішення не тому, що ти б так сказала, а тому що сам вважаю це правильним.

Ріта підійшла й обійняла чоловіка.

— Я пишаюсь тобою, — щиро сказала вона. — Це було непросто, але ти впорався.

— Сімейна терапія працює, — підморгнув Саша. — Хто б міг подумати?

Вони пройшли на кухню, де Саша вже накрив на стіл. Сидячи за вечерею, Ріта думала про те, як багато змінилось за ці місяці. Вони з Сашею навчилися краще чути одне одного, поважати межі та спільно ухвалювати рішення. А найголовніше — Саша нарешті зрозумів, що турбота про інших не повинна йти на шкоду їхній родині.

— А якщо серйозно, — сказав Саша, перериваючи її думки, — я запропонував тітці Зіні влаштувати сімейну вечерю наступних вихідних. Тільки вона, Лариса з чоловіком і ми. Без ночівель і розмов про житло. Просто побачитися.

— Гарна ідея, — погодилась Ріта. — Я не проти налагодити стосунки. Головне, щоб усі розуміли правила гри.

— О, тепер вони точно розуміють, — усміхнувся Саша. — Особливо після того, як я не піддався на всі їхні хитрощі. Тітка Зіна навіть сказала, що починає мене поважати.

Ріта розсміялася. Хто б міг подумати, що інцидент із незваними гостями зрештою зміцнить їхній шлюб? Іноді криза — це можливість для зростання та змін.

Увечері, коли вони лежали в ліжку, Саша раптом повернувся до Ріти.

— Слухай, а ти тоді справді серйозно говорила про розлучення? Якби я не вигнав родичів?

Ріта замислилась.

— Чесно? Не знаю. Я була дуже зла й розчарована. Але головне, що нам не довелося це з’ясовувати, правда?

Саша кивнув і пригорнув її до себе. Урешті-решт, найцінніше у їхніх стосунках — це довіра й повага. І тепер, коли вони навчилися їх берегти, жодні родичі цьому не завадять.

А у квартирі більше ніхто не з’являвся без запрошення та попередньої домовленості. Навіть тітка Зіна, яка тепер телефонувала за тиждень до передбачуваного візиту й залишалась рівно на той час, який було узгоджено. Зрештою, всім стало краще від чітких меж і взаємної поваги.