— Ой, Полінко, та в цьому дворі, скільки себе пам’ятаю, зроду ні в кого нічого не росло! До вас Куценки жили, теж усе купували — і картоплю, і морквину. До Куценків бабця Клименчиха з сином жили, і теж замість картоплі один горох по сезону збирали.

Ми з дідом не знали, куди подіти цю картоплю: велика, одна до одної, а в них горох горохом. Та багато мешканців ваш будиночок на своєму віку побачив, і всі різні.

Коли я ще дівчиськом була, тут бабця на прізвище Клименко жила. Ось із неї те все, мабуть, усе й почалося.

От чи віриш — начебто дивиться на тебе, посміхається, а в очах такий холод стоїть, аж мурашки по тілу біжать. Мені тоді здавалося, що вона завжди стара була.

Що дівчиськом я босоніж бігала, що нареченою вже я стала на вулицю ходити, а бабця Клименчиха все в одній порі.

Пам’ятаю, як від матері прочухана отримали ми з братом.

Матір на роботу втекла, а нам із Толиком наказала, мовляв, як сонечко сховається трішечки, ви гарбузи швиденько застроміть у землю, в ніч дощ піде, їм якраз добре прирости дасть, паростки не згорять від спеки.

Поліна слухала сусідку і не розуміла, де зв’язок між відсутністю врожаю і якоюсь бабцею Клименчихою.

— Баба Катя, та до чого тут бабця якась, яка сто років тому тут жила?

Ні, я все розумію, будинок старий, зі своєю багатою історією, але ж земля і до нас удобреною була, та ми з Дмитром два роки поспіль перегній сюди завозимо, а користі немає. Аж руки опускаються, чесне слово!

Он, сусіди кілька разів із сапкою пробіжать та забувають про картоплю, як копати, то спершу траву косять, кущів не видно, і картопля хороша в них, одна до одної, а я все літо живу на цьому городі, а врожай — курям на сміх.

Якщо і цього року нічого не вродить, навіть і садити нічого більше не буду, сенсу немає.

— Ох, молодь, молодь! Я ж тобі розповідаю! Хату цю ще чи то дід, чи то батько Клименчихи побудував. Це зараз ви кімнат наробили, у кожного своя, а в ту пору там одна велика спальня і була, хата й хата, підлога, стеля, та 4 кути.

Ну, там давня історія, мене ще на світі не було, та й мати моя тільки-но з’явилася, а Клименчиха вже нареченою була.

Що вже там у них було, я не знаю. Чи то вдова вона залишилася, чи то чоловік від неї втік, а тільки недовго вона заміжньою побула, та додому до батьків і повернулася, не одна, з дівчинкою маленькою.

Люди казали, що, мовляв, не її це дівка, чоловіка покійного, та хто там розбирався? Люди завжди брехати здатні, коли язики без кісток.

Клименчиха як вбралася в сукню чорну, та таку саму чорну хустку на голову пов’язала, так і ходила вулицями, на палицю горбату спиралася. Батька свого поховала вона незабаром, та з дівчиськом своїм жити удвох стала.

Ось чи віриш, Полінко, навіть до зовсім худих жіночок свататися йшли, і кривих, і горбатих заміж брали, а Клименчиху стороною мужики обходили.

Говорили люди, що справами нехорошими вона займалася, з самим чортом якшалась, ніби як чортова наречена. А може так все й було, Поліно, нам по чому знати?

Поліна, спираючись на граблі, переминалася з ноги на ногу. От же примудрилося їй вийти в город саме в той момент, коли там була баба Катя!

Адже так просто не відчепитися тепер від неї. Поки не наговориться вдосталь, не відстане. Ну так, їй то що?

Вона на пенсії, цілими днями вдома сидить, нудно їй, от і шукає вільні вуха.

А в неї, Полінки, між іншим усього 2 вихідних на тиждень, і треба встигнути й удома прибрати, і випрати, і приготувати, і на городі попрацювати, сезон городній відкривати пора.

Начебто і піти можна, не слухати ці розмови, та незручно якось.

— Я ж, Полінко, сама бачила, своїми очима, як до неї люди йшли. Кому приворожити, кому щось погане зняти або наслати, все до неї, до Клименчихи. А не тільки зло вона робила, бабця та. Мабуть находило на неї щось, так до добра тягнулася.

Чи то повний місяць якийсь, чи то Господа нашого задобрити хотіла. Пам’ятаю, одну зиму хворіла я дуже. Застудилася, дуже довго мучилася, хворіла. Кашель був, що гавкіт собачий. Вже не знаю, скільки я так мучилася, думали вже, що Богу душу віддам, насилу оклигала.

А тут нова напасть. Фурункул на нозі виліз. Мати моя хоч і не знахарка, а дещо знала. Ячмінь заговорити, фурункул та грижу якось вивести вміла.

Знімай каже, Катько, штанці свої, сідай, будемо чиряк твій заговорювати. А я що? Мамка сказала, треба виконувати. Адже ми матір з батьком слухалися, поважали, не те, що зараз. Он онуки в мене, та правнуки, хоч говори, хоч до стіни балакай.

По сучку поводила пальцем мама, та ним же навколо болячки моєї, пошепотіла щось, і так 3 рази.

А потім чи то відволік її хтось, чи ще щось, вже не пам’ятаю тепер, тільки я як сиділа на лавочці біля печі, так і сиділа, ніжку свою хвору виставила, а брат, Толик, візьми та підійди до мене.

Поводив пальцем по сучку в підлозі, та слідом мені по нозі навколо чиряка. Водить пальцем по нозі, та не так, як мамка, а у зворотний бік, сам регоче, та примовляє:

— Чиряк, чиряк, сядь ширше, а навколо ще чотири!

Мати як почула, ох і дісталося Тольці! Огріла вона його по спині, мовляв, ти що робиш, грішний? А Тольці що? Зробив очі винуваті, мовляв, ти що мамо! Жартую я так, що лупцюєш?

І от чи віриш, я вранці встала, а в мене не те, що навколо чотири, десятками полізли ці чиряки! Ноги гнити стали заживо, гнійники ці як полізли купою, та не по одному, а гніздами аж. Ось як мені братик заговорив! Допоміг так допоміг!

Поліна здивовано подивилася на сусідку. Начебто й не сказати, що зовсім давня старенька бабуся, трохи за 70, а в такі дурниці вірить. Якісь порчі, привороти, наговори!

— Баба Катя! Так не дивно, що у вас ці вони купою полізли! Вам же просто інфекцію занесли! Це ж треба додуматися, пальцем по підлозі, а потім цей бруд у запалену, гнійну ранку!

— Та чи багато ти розумієш, Поліно! Це нині ви за будь-чим у лікарню біжите, а раніше кому ми потрібні були? Чи дарма старі люди в силу слова вірили та травами лікувалися? І адже здоровішими за вас були! От же придумала! Бруд із підлоги! Та звідки б йому там узятися?

Мати нас знаєш як за чистоту ганяла? Дошки на підлозі в нас не фарбовані були, а до того чисті, жовтенькі, немов щойно з лісопилки! Мітлу береш, в воду вмочуєш та метеш ці дошки, доки вода чистою не стане.

Це вже потім підлогу пофарбували, так і прибирання в радість стало, вважай що відпочинок із таким миттям. А тоді… Як згадаю, скількох колючок у пальці уп’ється, аж до сих пір болять вони, пальчики мої.

— Ну так, я пам’ятаю, мені про цю мітлу бабуся теж розповідала.

— Ось отож бо, а то розповідаєш мені тут – бруд їй у хаті, на підлозі!… Так от, справа вже до весни йшла, а я все хворіла. Один сходить чиряк, а на його місці знову гніздо.

Вийшла я на вулицю, на сонечку гріюся, а тут Клименчиха йде. Мене побачила, зупинилася, носом водить, що собака ланцюговий. Дивлюся, до мене попрямувала стара.

От чи віриш, Поля, сиджу я, ні жива, ні мертва, у три погибелі від страху зігнулася. Підійшла вона до мене, та суворо так запитує:

— Хто наговорював на ніжки твої?

— Мамка на сучок наговорювала…

— Ні, мамка твоя заговорювала, а от наговорював інший, малий недосвідчений, незлобливий, та слівце його міцне було, сильно припечаталося до тебе.

Походила вона навколо мене, по тілу поплескала, а потім палицею своєю давай легенько стукати по ногах.

Я як побачила, що вона палицею на мене замахнулася, стиснулася вся, ну думаю, Катерино, кінець твій настав, приб’є зараз стара недолуга баба!

Вона палицею мене постукує, а я чекаю, коли боляче стане. Але ж не було болю, Поліно! Хоча я сяк-так на вулицю виповзла, та до лавки дійшла!

Як у тумані я стояла, поки вона кружляла навколо мене з палицею своєю, а як вона палицю цю на землю кинула, так і підкосилися мої ніжки, та й осіла я на земельку.

Сиджу та чую, як гнійники ці прориваються. А баба дивиться на мене, та каже, мовляв, що розсілася, як панянка? Вставай давай, та в хату заходь, не час ще на сирій земельці сидіти.

А як додому зайдеш, так спати лягай, уві сні болячки легше минають, тіло в силу входити починає. Як виспишся досхочу, так і ніжкам твоїм легше стане, забудеш про хворобу свою.

Як чумна я в хату то зайшла, та на постіль як є, так і бухнулася. А як очі розплющила, мати біля мене сидить, та плаче. Я ж не годину, не дві спала, а майже дві доби, що тільки не робили, ніяк не могли розбудити мене.

— І що, минули ваші чиряки?

— Пройшли, Полінко, пройшли, немов і не бувало їх. Навіть рубців на пам’ять не залишилося! Я ж як прокинулася, очі вилупила, зіскочила з ліжка, а мати більше, ніж раніше, плаче. А на ноги як глянули, так і дух перехопило.

Ті, що прорвалися, вже й затягнутися встигли, а молоді вже стиглі, налиті, один за одним прориваються, і затягуються. І тижня не минуло, як усі до єдиного прорвалися. І скільки живу на світі, більше зроду не бувало в мене цієї напасті.

Я матусі розповіла, що Клименчиха мене лікувала, то вона до неї побігла, в ноги вклонялася, мовляв, спасибі тобі, дорога наша сусідко!

Так вона від мами відмахнулася, мовляв, йди вже, доки лоба не розтрощила, нема чого мені тут чолом бити.

— А про гарбузи ви не розповіли! За що прочухана від матері отримали?

Дивна річ, Поліні й самій стало цікаво, що це за загадкова бабця така – Клименчиха?…

— Аа, про гарбузи? Ну так, забула. Так я про що тобі тлумачу, що не проста була Клименчиха, ох, непроста!

Послала нас, значить, мамка гарбузи садити, мовляв, у ніч, якраз дощиком їх польє. Паростки ж великі вже були, немов черв’яки сплелися між собою.

Матір насіння перед тим, як у землю ховати, в ганчірочку загортала, в миску клала, та водицею поливала, мовляв, так одразу видно, де схожа насінина, а де порожня, та й сходить на городі з того що проросло, швидше.

Чи то сухе насіння в тебе в землі лежить, поки це воно набрякне, поки паросток дасть, та на світло проб’ється! А мокре та з паростком раз, і готово.

Толик попереду мене з лопаткою йде, копає ямки якраз на кінчик лопати, а я слід у слід іду, та насіння в лунки ці кидаю. Тільки новий ряд починає, а старий закопує.

Гарбузів же багато раніше садили, корів та свиней ними годували, а тому й засаджували по кілька соток.

Ох, великі гарбузи виростали!

Бувало, що поодинці його й не підняти, тоді котили до сараю, та з найбільшого намагалися насіння вибрати, начебто як із такого велетня і врожай добрий буде.

А зараз що? Сміх один. Гарбузи, і ті в магазині купуємо! Я ось теж зледащіла, Полінко!

Нещодавно за насінням їздила, дай думаю куплю, аж надто гарбуза пареного захотілося. Піч то стоїть, сумує, хліб не випікаю нині, каші не варю. Купила пакетик насіннячка, а там як є 5 штучок, і то одна навпіл зламана. От як це – п’ять гарбузиків саджати?

Людей смішити тільки. Хоча, мені і одного вистачить. Донька не бере, не їдять вони таке, каже, мовляв, якщо треба, то в магазині куплять. А що там, у тому магазині, Поліно?

Це хіба гарбуз, вагою в кілограм? Ми бувало такі й за гарбузи не вважали, навіть не рубали, свиням у загін цілими кидали, так, на один зубок поросяті.

— Так що там із гарбузами, баба Катя?

— Ось ти чим слухаєш, Полінко? Я тобі й розповідаю, як ми жили, та скільки гарбузів було в нас.

— Ви з Толіком гарбузи саджали. А далі що? За що ви прочухана від матері отримали?

— Тьху ти! Ось бачиш, що старість із людьми робить! На ходу забуваю. А ще цікаво так, що вчора їла не згадаю, а те, що давним-давно було слово в слово перекажу. Садимо ми гарбузи з Толькою, дивимося, Клименчиха стоїть, об паркан сперлася, та дивиться на нас, уважно так дивиться. Що, мовляв, дітлахи, садите?

А я важлива така, мовляв, так бабусю садимо.

— А що садите, Катерино?

— Матір наказала гарбузи посадити, як сонечко трішки спаде. У ніч дощик буде, проллє гарбуз гарненько, і будемо ми з урожаєм. А коли з урожаєм, то й поросятка виростуть, отже, до зими з м’ясом будемо, а значить і голод нам не страшний.

Клименчиха глянула на нас, усміхнулася, мовляв ну-ну, саджайте. І чи то ненавмисно, чи то навмисне палицю свою впустила. Підняла її, стукнула об землю, начебто обтрусила від сміття, та пішла, не озираючись.

Ооооох, Полінко! Як мамка розсердилася, коли дізналася, що ми з бабою бесіди вели, та відповідали їй, що саджаємо.

Виявляється, не можна про такі речі нікому казати, а Клименчисі особливо, начебто наврочить, і окрім трави бур’янистої зроду нічого не виросте на городі.

Так і в нас було. І з паростками насінини в земельку кидали, і дощем їх пролило, і сонечком опісля обігріло, а хоч би один паросток на світ виліз!

Ніби порожні лунки ми з Толькою закопували. Це добре ще, що мамка дізналася про ту розмову, та насіння гарбузове в неї про запас було. Тієї ж хвилини вона нове насіння замочила, та хоч з урожаєм були, а то погано було б всім.

— Так а до чого тут ваша Клименчиха, баба Катю? Може, земля сильно гаряча була, або насіння глибоко закопали, або паростки поламали. Та хіба мало що могло бути?

— Ох ти й невіруюча! Ну так ви зараз усі такі, ні в Бога, ні в чорта не вірите, поки до одного місця туго не припаде! А як притисне, то очі до неба підкидаєте, мовляв, допоможи, Боженько!

Вона ж і була винувата, Клименчиха. Чи то тільки в нас думаєш таке було?

Йде вулицею, а сама очима зиркає на всі боки. Як побачить трудівника якогось, що в городі порається, то бігом до нього, та все з розмовами, мовляв, саджаєш? А що саджаєш?

І адже по різному пробували відповідати, хитрістю та недомовками, мовляв, та так, пораюся потроху, а саджаю що? Та що виросте, те й буде, мовляв сама не знаю. Все одне без толку.

Як гляне стара на бабу біля грядок, то вже все, не буде врожаю. Тому й намагалися баби йти з городу, щойно Клименчиху помітять.

— А чому ж в нас врожаю немає? Вона сама свій город наврочила так, що все рости перестало?

— Та ти що! У неї знаєш який урожай був завжди? Начебто із сапою не видно, а картопля чиста. На колінах перед морквою не стоїть, а морква – по лікоть. Вона вже зовсім стара була, стара.

Дівчинка її виросла, та заміж вийшла, тут же, у місті жила, у квартирі. Клименчиха вже хворіти стала, не дівчинка ж.

Та й справлятися самій важко стало, от донька її до себе й відвезла, мовляв, годі, мамо, спину гнути, а коли треба тобі, то в нас є клаптик землі, копайся на здоров’я.

Будинок швидко продали. Якраз мого віку сім’я і заїхала в його. Я зраділа, думала, будемо дружити по-сусідськи, та прям там!

Зойка зла була, скандальна, палець до рота не клади. Але що роботяща, то роботяща, слова не скажу. Город засадила, чистота й порядок кругом.

А тут Клименчиха заявилася, мовляв Зоєнько, пусти, подивлюся на свою земельку, помилуюся, хоч рукою доторкнуся. Ну Зойка її пустила. Раз, та інший, так все літо Клименчиха і ходила до неї, як до себе додому, на земельку помилуватися.

Зойка, коли врожай збирала, натішитися не могла. І не сказати, що гарувала на городі, а врожай усім на заздрість.

На друге літо знову Клименчиха йде, мовляв Зою, скучила за землею, пусти хоч подивлюся. І знову все літечко ходила бабця до Зойки. І врожай кращий за попередній. Зойка хвалиться, мовляв он я яка господиня, не те, що ви. Живете у своїх городах, а я так, вийшла, поглядом окинула, у мене все й вродило.

Люди кепкували з хвалькуватої баби, мовляв, як же, прямо твоя там заслуга! Якби не Клименчиха, не бачити б тобі врожаю, як своїх вух.

На третій рік знову все повторилося. Тільки сніжок зійшов, шкандибає Клименчиха, ледве ноги переставляє, спирається на свою палицю, мовляв, знову я до тебе, Зоє. Пусти в город, земельку подивитися.

Чи то Зойка не в дусі була, чи то односельчанам вирішила довести, що ні до чого тут чаклунство бабине, а тільки і в огорожу не пустила вона стару, мовляв, нема чого тут шастати, продала й забудь, моя ця земля тепер, немає тут нічого твого.

Нічого їй Клименчиха не сказала, мовчки глянула на неї, сплюнула, та й промовила:

— Коли мого тут немає, так і твого не буде. Ходи, дивись на земельку – то, милуйся та хвалися. Як вух ти своїх без дзеркала не бачиш, так і врожаю без мене тобі не бачити.

Якби пустила мене на третє літо в город, лиха б не знала, а так – що ти порожня баба, нічим тебе не задобрити, і земля в тебе така сама буде, хоч би як не задобрюй її, порожнє тепер все.

Розвернулася, та назад пошкандибала, на хвилину тільки й зупинилася біля паркану, подивилася на город, палицю кинула, нагнулася, підняла її, та об землю стукнула.

Ось відтоді й не бачила Зойка врожаю, як своїх вух. Вона потім ходила до Клименчихи, та запізнилася. Донька сказала, що по зимі не стало її.

Як небудь помучилася з порожньою землею, та плюнула, продала будиночок, і поїхала. Так і пішло, що господарі змінюються, один за одним, і у всіх порожній город, порожня земля.

Мабуть, міцне слівце у Клименчихи було, раз так все вийшло.

Ніхто тут надовго не затримується. Ти б Полінко освятила землю, або до знаючих людей звернулася, а то шкода тебе. Гаруєш тут, а все без толку.

Поліна, посміхнувшись про себе, подумала: так, зовсім баба Катя з розуму вижила, якщо у всю цю нісенітницю вірить.

— Гаразд, баба Катя, піду я, забалакали ви мене, вечерю готувати пора.

— Біжи, Полінко, біжи. Мужика ж годувати треба, хто сперечається. А земельку ти освяти, послухай мене стару.

Увечері Поліна передала цю байку чоловікові, і вони разом посміялися над дрімучими людьми, які хоч і живуть у сучасному світі, а вірять у ці казки. Посміялися і забули.

Ні того року, ні наступного не отримала Поліна врожаю зі свого городу. Дмитро вже лаявся, мовляв, досить спину гнути, простіше купити цю картоплю.

Може хотіла сама собі Поліна довести, що зможе отримати врожай з цієї порожньої землі, а може бабі Каті носа хотіла втерти, але із завидною завзятістю продовжувала садити і картоплю, і моркву, й інші овочі, і щоосені незмінно засмучувалася, отримавши замість добірної картоплі горошини, а замість моркви з долоню мишачі хвости.

Невдовзі молода сім’я виставила хату на продаж, мовляв знайшли будиночок ближче до центру, а то звідси далеко добиратися.

Не довго хата стояла без господарів, і вже під зиму заселилася в неї нова сім’я.

Зима є зима, і словом із сусідами не обмовитися, не видно нікого на дальній вулиці.

Зате навесні добре. І баба Катя вийшла на город, копається потихеньку, і нові сусіди теж, шкребуть, гребуть, прибирають минулорічний сухостій, скидають його на великі купи, палять багаття та планують, мовляв, тут морква буде, а тут буряк.

Там огірки посадимо, а в кутку кущ смородини, дітям з куща їсти корисно.

Слово за слово, познайомилися, розговорилися.

Шкода бабі Каті молодих, що ж даремно пурхатися будуть? Земля ж порожня.

Не витримала, і їм розповіла про бабцю Клименчиху та її міцне слівце, хай буде що буде, нехай вважають її старою божевільною, а раптом та прислухаються?

Сусідка молода мовчки вислухала, жодного разу не перебила, тільки головою кивнула, мовляв, спасибі, бабусю.

А наступного дня глядь, а по городу бабця ходить, сива кошлата, ніс гачком. На палицю спирається, на всі боки дивиться, та шепоче щось. Слів не розібрати, тільки видно, як губи тонкі ворушаться.

Баба Катя подивилася-подивилася, та пішла до себе в хату від гріха подалі.

А влітку дивиться баба Катя, на городі в сусідів усе росте та колоситься. Сусідка молода з відром ходить, огірки збирає. І все, як один.

Рівненькі, зелені, пухирчасті. Цибулька зелена дружними рядами росте, око радує. Тут же і кріп, і петрушка, все у неї в городі є, все росте, як на дріжджах.

Далі більше. Помідори прямо на корені достигають у ту пору, коли у багатьох ледь зав’язь пішла, та помідори зелені наростають. І перці у сусідки є, і кущик смородини зеленіє, веселенький стоїть.

А вже коли картоплю копали, так на всі очі дивилася баба Катя, як по мішках зсипали великі картоплини.

Підійшла потім сусідка до старенької, мовляв, спасибі вам, від щирого серця. Вчасно ви мене попередили, від праці марної вберегли.

Баба Катя посміхається, мовляв, я всіх попереджала, та не всі слухали. А хто, мовляв, ця бабуся була?

— Моя це бабуся. Навіть не бабуся, а пра-прабабуся. Старенька зовсім, уже й бачить погано, а от що треба одразу розгледіла, та мені допомогла. Вже дуже мені будиночок цей подобається, прям прикипіла до нього. Бачите, і земля тут зовсім не порожня, а дуже навіть родюча.

Посміхнулася баба Катя, мовляв, бачу, Марійко, бачу. А про себе подумала:

— Мабуть, у когось ще міцніше слівце буває, ніж у Клименчихи. Ну та Бог із нею, зі старою божевільною бабою.

Марія вже в хвіртці стояла, коли гукнула її баба Катя, мовляв, ти, Марійко, послухай мене, стару.

Завзято кожному не доповідай, що в городі робиш, а краще зовсім піди геть, коли когось цікавого побачиш, хіба мало у кого які слова та помисли?