– О-о, привіт, привіт, царство безладдя! Віка, ти ж дома сидиш постійно. Могла б і вимити посуд, – дорікнула мати, щойно переступивши поріг кухні.

Віка в цей момент витягувала постільну білизну з пральної машини. Вона безвольно звисала з рук і неприємно холодила шкіру. Пальці тремтіли від втоми, спину тягнуло, боляче було навіть розігнутися.

В іншій кімнаті схлипнув Тимур. Знову прокинувся.

– Мамо, у тебе реально думки тільки про це? – з тьмяним поглядом спитала Віка. – Адже ти знаєш, що в мене діти хворіють.

Лідія поставила пакет з апельсинами на стіл. Вона обвела поглядом кухню, як досвідчений ревізор, і пригнічено зітхнула.

– Я просто не розумію, як можна жити у такому свинарнику. В тебе ж всього дві дитини, а не десять. І чоловік.

Віка не стала відповідати. Просто повісила наволочку на батарею і на кілька секунд застигла, сутулячись. Хотілося закричати мамі в обличчя, сказати, що двоє дітей теж непросто, але сил на крик уже не було.

Усі сили пішли на примхи Тимура, боротьбу з температурою Соні, безперервні готування, судомні збори в сад і тривожні ночі.

Все це повисло на ній, як камінь на шиї. А як вишенька на торті — ще й мама з її загонами з приводу чистоти.

Віка пішла в коридор, щоб дати собі хоч невеликий перепочинок. Вона зазирнула у спальню. Соня спала. Вологі кучері прилипли до її чола. Тимур уже сидів у ліжечку і невдоволено тер очі кулачками.

– Я думала, ти прийшла мені допомогти? – пошепки прошипіла Віка, повернувшись на кухню разом із сином. – Посуд може й почекати, краще з дітьми посидь.

– Віка, діти чиї? Твої! Я вже не дівчинка. Мені простіше з посудом, ніж із дітьми.

– Мамо! Ти можеш хоч на секунду забути про свої чортові тарілки, та припинити шукати пилюку? У мене тут одна із температурою, другий весь день на руках!

– Я не сплю вже третю ніч! Ні твої апельсини, ні лекції, ні вологе прибирання мені не допоможуть!

Лідія напружено підібгала губи. Ніздрі її трохи розширилися від обурення.

– Я допомагаю, як можу!

– Ні, ти не допомагаєш, ти просто тиснеш! Як завжди!

Віка опустила сина в манеж, потім підхопила пакет із фруктами та простягла матері.

– Забирай свої апельсини та йди. Будь ласка!

У цей момент притих навіть Тимур. Лідія з презирливим примруженням подивилася на дочку, потім на пакунок. Вона різко вирвала його з рук Вікі так, немов усередині був механізм сповільненої дії, і пішла.

Коли в грудях все хоч трохи стихло, Віка сіла на підлогу поряд із манежем та взяла сина. Той чхнув їй у плече. Жінка зітхнула – тільки цього їй не вистачало.

Раніше вона завжди трималася і мовчки терпіла нападки матері. Хіба що зубами скреготіла. Тому що… ну це ж мама. Так заведено. У багатьох її подруг є такі родички. Не лише мами – бабусі, свекрухи. Усі терплять.

Віка сподівалася, що колись мати зміниться, але та не змінювалася.

У дитинстві все було так само. Віка ніколи не забуде одного випадку. У п’ятому класі вона посіла третє місце на міській олімпіаді з української мови.

Їй дали грамоту та шоколадку, як приз. Дівчинка аж сяяла від гордості, коли простягла плитку матері. Віка хотіла сказати, що частково це і мамина заслуга, але не встигла.

– Знову десь заляпала пуховик брудом! І в такому вигляді вулицею йшла, – журилася Лідія. – Ти ж дівчинка! Акуратнішою треба бути!

Якщо мати знаходила в підсумкових оцінках хоча б одну четвірку, вона влаштовувала рознос. Коли Віка мила підлогу, мама ретельно перевіряла, чи чисто під батареєю та за дверима.

Лідія ніколи не хвалила дочку. У кращому разі мовчала, у гіршому – знаходила привід уколоти. Усі компліменти в неї ніби були по талонах, і ці талони завжди діставалися не їй.

Ваня, чоловік Віки, про це знав. Він сам не раз чув, як Лідія говорила щось на кшталт:

– Навіщо вашим дітям стільки іграшок? От коли ти в мене росла, вистачало пазлів та дерев’яних кубиків.

Віка намагалася не запрошувати Лідію за стіл. Але якщо вже доводилося, донька була готова до чергової порції критики.

– М’ясо знову сухе. Пересмажила.

А от, щоб мама запитала про самопочуття чи справи доньки… Такого ніколи не було.

Увечері Віка написала Вані, щоб виговоритися. Він знав, що дочка захворіла. Знав, що дружині важко. Знав про її стосунки з тещею. Але допомогти не міг: був у відрядженні. Ну, проте він хоча б міг вислухати.

– Я вигнала її, – написала вона чоловікові. – Все одно допомоги нуль, зате нерви мотає, як деспот.

– Молодець, – одразу відповів він. – Давно треба було.

Вікторії полегшало. Ось воно підтвердження того, що вона все зробила правильно. Їй було важливо почути це від когось, хто бачив її матір збоку.

Виспатися не вдалося. Прокинулася Віка від нападу кашлю. В кімнаті ще було темно, тільки світлодіод телевізора горів червоним. Жінка намацала телефон під подушкою. О пів на шосту. Ще навіть не розвиднилося.

Тимур неспокійно смикався в ліжечку. Поруч схлипувала і крутилася Соня. Віка сіла. Голова гуділа так, наче хтось пройшовся по ній відбійним молотком. У горлі дерло, ноги були ватяними.

Віка абияк дісталася до кухні та заглянула в холодильник. Порожньо. Пляшка молока, майже порожня упаковка плавленого сиру, кілька яєць. Десь ще валялися два черстві шматки хліба, та пачка макаронів.

Може, спорудити сніданок абияк і вийде, але що далі? Також закінчувалися пігулки для Соні. Та їй і самій не завадило б узяти щось для себе.

Але, як йти, коли в тебе вдома діти без нагляду? З кур’єрами в їхньому місті було не густо, особливо, якщо йдеться про ліки.

– Треба в аптеку. А дітей нема з ким залишити… Не знаю, що й робити, – написала вона чоловікові.

– Я спробую поговорити з Алісою, – відповів він за пів години.

Віка скептично посміхнулася. Аліса скоро зростеться з телефоном і ноутбуком. У неї свій блог, фільмування, монтаж, курси, основна робота.

Вона навіть собаку завести не може, хоча хоче, бо часу не вистачає. А тут діти, хвора невістка, прохання терміново змінити плани.

Віка не мала особливих надій, але через пару годин у двері справді подзвонили. На порозі стояла Аліса. Пригладжувала розпатлане волосся, нервово смикала комір, але все ж стояла.

– Ой, а чи можна мені водички? Поки була у заторі, аж у горлі пересохло. Ти мені налий, а я поки що руки помию і до Тимура піду.

Віка думала, що в неї відвисне щелепа від шоку. Аліса зовсім невимушено пройшла до кімнати, нахилилася до ліжечка Тимура, посміхнулася і торкнулася його пальців.

– А хто це у нас такий сердитий? Покажеш мені свої іграшки? Чи ти більше фахівець з маминих гребінців? Я чула, що ти зламав її улюблений, – тихо щебетала сестра чоловіка, лоскочучи малюка.

Начебто Аліса знала племінника від народження. Начебто не бачила всього кілька разів на свята. Начебто між ними не пішов холодок, коли Аліса не змогла вирватися на весілля до Віки та Вані через свою роботу.

Незабаром вона вже годувала Тимура бананом, паралельно поглядаючи на екран телефону. Мабуть, вела ділові листування.

– А Соня як? – поцікавилася Аліса.

– Вона у своїй кімнаті. Температура тримається. П’є погано. І сироп майже скінчився.

– А чого ти чекаєш? Давай мені список! Або сама сходи, я з ними посиджу, – обурилася Аліса, але в її голосі було більше тривоги, ніж гніву.

Коли Віка повернулася, Тимур уже спав у манежі, поряд з Алісою. Та сиділа на підлозі й щось дивилася на ноутбуці.

– Я йому мультики ввімкнула. Він вирубався. Не ідеальний варіант, звичайно, але краще так, ніж усі будуть на нервах від криків, – пояснила Аліса, не дивлячись на невістку.

– Я у вас на ніч залишусь. Дещо прямо звідси зроблю, частину розкидаю на решту днів. Впораємося.

У Віки всередині ніби щось провалилося в пухнастий сніг, а потім відтало. Впораємося…

Вона раптом згадала, як їй треба було поїхати в інше місто на обстеження. Вані тоді теж не було вдома. Тимура у них ще не було, тож було трохи простіше, але навіть з однією Сонею довелося б нелегко.

– Мамо, можеш взяти Соню до себе? На два дні. Мені потрібно МРТ зробити, та аналізи здати.

– Ой, Віка, точно ні. А раптом із нею щось трапиться? Я не встежу, а потім буду у всьому винна. Не треба мені цього, – сказала тоді Лідія.

Вікторії довелося винайняти квартиру, тягати за собою рюкзак та візок з дитиною. Коли лікар говорив про те, що може знадобитися втручання, у жінки всередині все стискалося. Бодай не термінове… Тому що дозволити собі таку розкіш вона зараз не може.

А тепер – ось. Сидить практично чужа людина, яка просто відсунула всі свої плани й приїхала допомогти. Щастя тривало недовго.

Надвечір подзвонили у двері. Віка зазирнула у вічко і напружилася. Мама. У руках знову пакунок. На обличчі – посмішка, але невдоволений погляд. Віка зітхнула та відчинила. Не проганяти ж?

Вона приготувалася до нових нотацій, та засуджень перед сестрою чоловіка, але реакція матері перевершила всі її очікування.

– А це ще хто? – пошепки спитала Лідія, знімаючи взуття.

– Аліса. Сестра Вані. Ви ж бачилися на дні народження, – так само тихо відповіла Віка.

– А. Ну, все ясно, – Лідія підібгала губи.

– Тобто мені тут немає місця, мене ти проганяєш, зате чужих у будинок пускаєш?

Віка здивовано підняла брови, а потім подивилася матері у вічі. Присутність мовчазної підтримки надала їй хоробрості.

Нехай навіть Аліса нічого не чула, або просто не втручалася, зате Віка розуміла, що вона не одна. Навіть якщо в неї немає люблячої лагідної матері.

– Знаєш, мамо, вона мене не судить по тарілках. Просто допомагає. Саме так, як я прошу. На відміну від деяких.

Лідія здригнулася і завмерла, наче її пронизало струмом. Її губи ворухнулися, але мати нічого так і не сказала. Вона просто розвернулась та пішла.

Віка зачинила двері не одразу. Але коли клацнув замок, їй здалося, що зачинилися не лише двері. Зачинився цілий етап її життя.

Вона знала, що її мати не зовсім лиходійка. Віка чудово пам’ятала свою бабусю.

Їй було вісім років, коли вони приїхали на дачу всією родиною. Бабуся тоді затрималась і прибула на другий день. Віка чула, як та грубо вичитувала матір, наче генеральша.

– Бруд у кутку! Ти що, навіть з віником упоратися не в змозі?! І подивися на вікна! Боже праведний, що діється із сітками? Шар пилу! Люди будуть сміятися, скажуть, що в мене дочка свиня!

Тоді Віка не розуміла, чому її мама швидко терла підвіконня ганчіркою, та закушувала нижню губу.

Віка не розуміла, чому бабуся стоїть над мамою із суворим виглядом і спостерігає, як наглядач. Не розуміла, чому мама просто не сказала «вистачить».

Тільки тепер вона багато чого зрозуміла. Тільки вже не могла пробачити.

Минув тиждень. Соня одужала, зате захворів Тимур, але було легше. Віка вже припинила чекати звісток від матері, але раптом їй надійшло повідомлення. Коротке. Без смайликів

– Я люблю тебе. Але ти в мене нечепура, – написала мати.

Віка прочитала, важко зітхнула і сіла на стілець. Знайома картина. Вона подивилася у вікно, а потім просто видалила повідомлення.

Іноді одного «люблю» недостатньо, щоб налагодити стосунки. Іноді потрібно щось більше. Наприклад, якісь кроки до цього «люблю», спроби змінитись, поступки.

Віка більше не хотіла бути жертвою і пірнати в те ж болото, а тому не стала відповідати. Нехай йде, як йде. На віку, як на довгій ниві.

Старість – вона ж не за горами… Ось тоді й побачимо, в кого допомоги проситиме. А вона ж не доглядальниця! Логічно?

А ви що думаєте з цього приводу? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки.