– Ти називаєш ці помиї вечерею? Я що схожий на кролика? – чоловік дивився на броколі, як на недруга. – Ні майонезу, ні олії… навіть солі нема!

Восьмирічний Артем, який також сидів за столом, ліниво копирсався в тарілці. Він саме підчепив шматок огірка і з тугою вивчав його. Огірок зіслизнув назад у тарілку.

Марина вперлася руками в боки.

– Степане, не починай. Я тисячу разів казала, якщо не подобається, можеш сам готувати.

– Я ж хотів! – обурився він. – Пам’ятаєш, як я замовив піцу? Для себе та для сина? Так ти мене тоді мало у вікно не викинула разом із цією піцою!

Марина примружилася. Між бровами залягла зморшка. Піца… Рот наповнився слиною від одного лише нагадування. Це зовсім не додавало самовладання.

– Бо це свинство при мені їсти те, що мені не можна. Це… підло, – звинуватила чоловіка Марина. – Ніби на зло!

– На зло? – Степан пирхнув.

– Та ти збожеволіла на своїх дієтах! Ми просто голодні! Артем скоро важитиме менше свого рюкзака!

Чоловік рішуче попрямував до холодильника, по дорозі штовхнувши Марину. Зовсім легенько, але роздратування спалахнуло у її погляді з новою силою.

Степан відчинив дверцята і вкотре переконався, що крім знежиреного сиру, селери та овочів, там більше нічого немає.

– Я не голодний, – тихо вставив син, дивлячись на суху курячу грудку. – Просто мені не хочеться їсти зараз.

Артем бачив, що батьки часто лаються, але не розумів чому. Йому здавалося, що, можливо, якщо він добре поводитиметься і мовчатиме, то вони помиряться.

Ну принаймні лаятимуться менше. Але поки що це чомусь не працювало. Напевно він просто мало намагався.

– Степане, якщо тобі щось не подобається – йди в ресторан. Я вас не тримаю!

На кілька хвилин все затихло. Потім Степан відсунув тарілку, схрестив руки на грудях і відкинувся на спинку стільця. Було очевидно, що вечеряти він сьогодні не буде.

– Ні, Марино. Ти тримаєш нас! Голодом і своїми істериками.

Раніше Марина чудово готувала. Домашні пельмені, рулети із чорносливом, солянка… Усі нахвалювали її під час сімейних застіль. Подруги просили поділитись рецептами.

Все змінилося після появи малюка. Тіло раптом стало чужим. Широкі стегна, м’який пухкий живіт, пухке обличчя…

Її б це не турбувало, але Степан віддалився. Він все частіше прибирав її руки, коли вона намагалася обійняти. Дедалі частіше лягав ближче до краю ліжка і казав, що «втомився».

– Коли ми одружилися, ти була така… струнка,- сказав він дружині одного разу. – А зараз… ну, ти сама розумієш.

«Жирна», – зрозуміла Марина, і з того часу це слово лунало в її голові, як вирок. Вона не стала говорити чоловікові, що їй боляче це чути.

Що вона носила його дитину під серцем. Що вона людина, а не річ. Марина вирішила почати з себе і записалася на марафон схуднення. А потім ще. І ще.

Кілограми йшли й поверталися, як Марина розслаблялася. Іноді – зі збільшенням. Її настрій залежав від ранкових цифр на терезах.

А потім вона вирішила, що їй потрібні не марафони, а інший спосіб життя. І ударно взялася за меню, прибравши звідти все, що забороняють дієтологи.

Тільки от забороняли вони майже все. Якщо добре покопатися в інтернеті, можна було б знайти «експертів», які вважали шкідливою навіть воду.

Її мати, Людмила, забила на сполох, коли онук вперше за три місяці залишився у неї з ночівлею. Стара піжама буквально бовталася на Артемі. Ребра стирчали, колись круглі щоки ввалилися, руки більше нагадували сірники з нігтями.

Онук не сумував. Він сміявся, крутився, розповідав, як на перерві грав у наздоганялки. Але Людмила відчувала, що щось не так.

– Артеме, а ти, взагалі, їси? – обережно спитала вона, підкладаючи йому салат зі сметаною та котлети.

– Звісно, ​​бабусю! У нас удома суп із кабачків, морквяні палички, капуста… – перераховував хлопчик, загинаючи пальці. – Іноді буває вівсянка. Щоправда, тепер вона чомусь не солодка.

Людмила трохи насупилась. Їй захотілося зателефонувати дочці, але вона стрималася заради Артема.

Просто мовчки зварила суп із вермішеллю та куркою на вечерю. Онук з’їв дві тарілки, прицмокував від насолоди й навіть попросив хліба.

Вона була рада за нього. Але ця радість мала смак тривоги.

Людмила згадала, як дочка подзвонила їй приблизно пів року тому. У той момент вона вже була трохи одержима ідеєю схуднення, але все було ще не так погано.

– Мамо… А як би ти зреагувала, якби виявила, що твій чоловік дивиться на інших жінок?

У грудях щось тьохнуло. Вже тоді в Людмили було погане передчуття.

– Погано б зреагувала. Йому б пощастило, якби залишилося чим задивлятися. А чому ти питаєш?

Дочка м’ялася кілька секунд, але потім все ж таки вирішила розповісти.

– Тут така річ… Я якось застукала Степана за переглядом жіночих фотографій. Та й бувало у нас всяке… кілька разів.

-То актрису з фільму нахвалює. Прямо при мені! То якось у черзі на жінку одну задивлявся… Може, мені здалося, але…

Людмила не стала переривати. Вона просто слухала і думала, чим би втішити дочку. На жаль, жодного способу від цього не було.

– Я це чому питаю… Я ж спочатку з Лєрою про це поговорила. Ну, ти пам’ятаєш мою подругу. Так вона сказала, мовляв, він же мужик, а для мужиків це нормально. Як ти вважаєш?

– Знаєш, якби було нормально, ми зараз говорили б про інші речі. Якщо тобі неприємно, а він ще й продовжує це робити при тобі, значить, це ненормально!

– Зрозуміла… Дякую, мамуль.

Мабуть, дочка вирішила, що проблема криється у її вазі. З того моменту вона скинула вже п’ятнадцять кілограмів, але так і залишилася зненавидженою.

У понеділок Людмила вирішила, що вистачить. Вона з’явилася у дочки з повною сумкою: картопля, м’ясо, мука, вершки. Все те, чого в їхньому будинку не було вже давно.

Степан порпався у телефоні. Артем грав на комп’ютері. Марини вдома не було.

– Хлопці, всі живі? Ще не опухли з голоду? – Запитала Людмила з усмішкою. – Чудово. Сьогодні у нас святкова вечеря!

– А з якого приводу? – здивувався Степан.

– З приводу того, що хтось у цій квартирі незабаром забуде смак пюре. Не можна так.

Вона стала до плити й без зайвих розмов почала смажити відбивні. Весь будинок наповнився запахом.

Степан дивився на хрумку скоринку так, ніби побачив міраж у пустелі. Артем, почувши аромат, прибіг і обійняв бабусю.

– Ти найкраща!

За годину все було готове. Артем жував так, ніби боявся не встигнути. Людмила присіла поряд і вже майже повірила, що таки здобула перемогу в цій маленькій битві.

Але саме в цей момент у замку повернувся ключ.

– Що тут діється? – закричала Марина, дивлячись, то на стіл, то на присутніх.

Вона підійшла до столу і сердито вдивилась у тарілки, а потім вихопила у сина виделку, наче та була знаряддям злочину.

Марина чіпко оглянула плиту, духовку. Навіть заглянула в сміття, а потім дійшла очевидного висновку.

– Мамо, ти взагалі розумієш, що твориш?!

– Я годую твою родину! Чи це тепер заборонено?

– Так! У нашому випадку – так! Ти ж знаєш, що я можу зірватись від одного запаху! Ти підриваєш мій прогрес! Ти мені все псуєш, розумієш?

Людмила повільно встала, стримуючись з останніх сил. Їй хотілося виставити дочку за двері, але вона не могла.

– Марино, хочеш бути анорексичкою – будь! Роби зі своїм тілом, що хочеш! Тільки не вплутуй в це інших! Особливо – дитину!

– Це мій дім! І я вирішую, що в ньому будуть їсти на вечерю!

– А це мій онук! І я не дозволю тобі влаштовувати йому тут концтабір! Між собою розумійтеся, скільки хочете. Але дитина тут ні до чого!

Марина люто метнулася до відра для сміття. Вона без розбору жбурнула в нього одразу все з пательні. Олія сердито зашипіла, відбивна прилипла до пакета.

– Іди! – випалила вона. — Просто… йди.

Людмила нервово проковтнула і пройшла повз зятя, який сидів, опустивши погляд.

– Сама їж свій кабачковий суп, – процідила мати насамкінець і пішла.

Спалося Людмилі погано. Вона боялася і за дочку, яка дійсно ризикувала дійти так до “ручки”, і за онука.

Так, зараз їхньому життю ніщо не загрожувало. Але що буде за місяць, пів року, рік? Жінка почувала себе безпорадною.

Рано-вранці пролунав дзвінок. Людмила смажила яєчню з овочами, коли побачила ім’я дочки на екрані. Вона підійняла слухавку, гадаючи, чи вибачиться та, чи знову накричить.

– Мамо, – тихо почала Марина. – Я вчора… Я не мала рації. Мені соромно.

Людмила сіла на стілець і накрила чоло долонею. Вона чула не просто слова, а те, що стояло за ними: втому, зламану гордість, прохання про розуміння.

– Поговоримо? – Додала дочка. – Я просто… Мені здається, я ось-ось зірвусь.

– Приїжджай, – без роздумів відповіла мати. – Чи я до тебе? Як хочеш.

Зустріч відбулася того ж дня. Цього разу теплих обіймів не було, але Марина виглядала надламаною. Наче вона щойно повернулася з плантацій. Мабуть, цієї ночі не спалося не лише Людмилі.

– Мамо, я дуже намагаюся, – сказала Марина, сівши за кухонний стіл. – Я просто хочу все виправити. Хочу знову бути потрібною, бажаною. Як раніше. Щоб він дивився на мене так, як дивиться… на них.

Людмила хотіла запропонувати суп, але не стала.

– Я тебе розумію. Чисто по-жіночому. Тільки ти в гонитві за чимось недосяжним ризикуєш втратити сина. Йому не потрібна мати-модель. Йому потрібна спокійна мама і гаряча повноцінна вечеря.

За годину переговорів вони знайшли компроміс. Артем буде їсти у бабусі, коли захоче. У неї завжди знайдеться щось домашнє. Бабуся зі свого боку пообіцяла не давати онукові з собою пиріжки, щоб не спокушати Марину.

Минуло два тижні. Того вечора Людмила знову була біля плити. Вона смажила свинину з часником та морквою. Поруч варилася картопля. Артем щебетав за спиною, розповідаючи про шкільних друзів.

Марина прийшла без попередження. Людмила аж здивувалася: адже вона так боялася зірватися зі свого правильного харчування.

– Почастуєте? У вас так смачно пахне, – раптом попросила вона.

Мати округлила очі, але простягла доньці тарілку. Та наколола м’ясо виделкою з такою обережністю, немов це була гидота. Потім спробувала та зітхнула.

– Знаєш… Я вже стільки спробувала. Вже повернулася до колишньої ваги. А зі Степаном все ще… ніяк.

Людмила мовчки підклала дочці шматок хліба.

– Раніше я думала, що проблема у мені. Що варто мені схуднути, і все налагодиться. А тепер починаю розуміти, що все марно. Напевно, причина у ньому…

Марина задумливо наколола ще один шматок, покрутила виделку.

– Я більше не хочу бути картинкою для чиїхось очей. Хочу жити для себе. Може, чоловік мене просто не кохає? Може, й не покохає… – куточки її очей зрадливо заблищали.

– Але ж я можу полюбити себе. Пестити. Жаліти. Дозволяти собі ці чортові цукерки та шашлики. Хоч інколи.

Людмила простягла руку і торкнулася пальців дочки.

– Розумниця. Впізнаю свою дочку, – похвалила вона з усмішкою. – Решта потім встане на місце. Або не встане. Але ти бодай стоятимеш на своїх ногах, а не їздитимеш на візку.

Можливо, у цій сім’ї поки що не було місця для романтики. Натомість з’явилося місце для смачної їжі, душевного спокою та права бути собою. Не заради когось, а для себе…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.