– А де мій подарунок? – спитав син, дивлячись на гірку коробок під ялинкою. – Мені Дід ​​Мороз нічого не залишив?

Марина мимоволі здригнулася від цього питання, хоч воно й не було адресоване їй.
Будинок свекрухи був наповнений дитячим вереском, мішурою та хрускотом пакувального паперу.

Дві онуки від сестри чоловіка стрибали, верещали, кричали «дякую, бабусю!» і вже сперечалися, чия лялька крутіша.

А син невістки стояв у кутку, опустивши плечі, і дивився на цю святкову несправедливість із тихим подивом.

Для нього під ялинкою залишили лише пакет. Не подарункова упаковка, а звичайнісінький кульок із супермаркету. Усередині – розсип цукерок, явно зібраний поспіхом. Без стрічки, без записки. Без душі.

Це виглядало настільки жалюгідно, що хлопчик навіть не зрозумів, що це його подарунок.

Поруч – коробки у блискучій фользі, з бантиками та бирками. На них імена онучок.

Марина стиснула зуби. Вона вже звичним жестом полізла в сумку, дістала акуратно упакований подарунок – коробку з великим динозавром та набір з інструментами – і простягла синові.

– Ось він. Ти, мабуть, не помітив. Бабуся поклала його збоку, – примирливо сказала Марина, але сердито зиркнула на свекруху.

Артем засяяв і сів просто на килим, щоб краще роздивитися, що йому подарували. Його очі заблищали.

На душі, правда, залишився осад від похмурого погляду бабусі, та злого примруження матері, але це не найважливіше. Головне – подарунок був.

Чоловік усе бачив. Нічого не сказав, але Марина помітила, як він підібгав губи. Він кинув короткий, напружений погляд на обох жінок. І все одно промовчав. Як і щороку.

Чотири роки тому, коли син лише з’явився на світ, свекруха навіть не приїхала на виписку.

– У дочки токсикоз. Ти ж сама знаєш, що це таке. Я не можу її залишити, – сказала вона.

У гості Валентина Олексіївна також не поспішала.

– Ой, у вас же немовля. Напевно, гостей і так багато. А це інфекції. Боюся донечку заразити, їй зараз ніяк не можна, – відмахувалася вона.

Згодом був перший Новий рік. Синові на той момент вже виповнилося вісім місяців. Бабуся йому нічого не подарувала.

– Ну, він же ще маленький, – заявила Валентина. – Йому все одно.

Її старшій онуці тоді було лише півтора року. Не сильно старша. Але їй бабуся купила величезний розвивальний килим, і музичний планшет.

Марина того разу промовчала. Потім теж. Але щороку історія повторювалася. Подарунки онукам – в акуратно загорнутих коробках, з любов’ю та увагою.

Онукові, щось із того, що знайшлося в будинку: упаковка шкарпеток не за розміром, крихітний набір олівців, наполовину використана розмальовка, кинута онучками. Або, взагалі нічого.

Спочатку Марині було соромно. Потім просто боляче. А цього року залишилася лише злість.

Коли вони їхали додому, син заснув у машині. Він все ще стискав у руках пластиковий молоточок. Марина подивилася на хлопчика через дзеркало заднього виду, потім обернулася до чоловіка.

– Знаєш, я щороку кладу під ялинку подарунок від твоєї мами, – прошепотіла вона. – Щоб Артем не почував себе чужим. Мені набридло дурити його! Наступного року такого не буде!

Ігор лише мовчки кивнув, зосередившись на дорозі. Але за рік все знову пішло за вже знайомим сценарієм.

– Ой, я Світлану вже запросила, вона цього разу без Вані прийде. Йому зміна цього дня випала. Ну нічого, все одно з її дівчатками не нудьгуватимемо, – долинав голос свекрухи з динаміків. – Ну, ви теж приходьте. Без дітей – Новий рік – не Новий рік.

Марина стояла біля плити, помішуючи м’ясо на пательні, і слухала її розмову крізь шипіння олії. По обличчю Ігоря було ясно, що він знову не зможе сказати «ні». І знову на нього навішують родинні традиції, які ніхто не відпрацьовував до кінця.

– Звісно, ​​ми прийдемо, – пообіцяв Ігор.

Коли розмова закінчилася, чоловік нагадував гінця з поганими звістками. Голову втиснув у плечі, пальцями нервово смикав скатертину, стурбовано хмурився. Погляд був, майже щенячий.

Тим часом син у своїй кімнаті писав листа Діду Морозу. Він старанно виводив літери олівцем, стирав, якщо щось йшло не так, і лише потім обводив ручкою. Мрії в Артема були дуже простими: «Хочу відсвяткувати вдома, щоб мама не нервувала».

Жаль, що питання вирішувалося прямо зараз не на його користь.

– Ну, що? – Марина обернулася, підібгавши губи. – Знову до твоєї мами?

Ігор знизав плечима і зітхнув.

– Вона кличе. Як завжди. Світлана теж приїде. Вона засмутиться, якщо нас не буде. Ти ж знаєш.

– Я знаю, а ось ти заплющуєш очі! Вона кличе нас? Вона кличе тих, кого бажає бачити. Тебе запрошує для галочки, мене просто причепом, як обслугу! А Артем, на мою думку, для неї взагалі зайвий!

– Ну, ти перебільшуєш, – слабко заперечив Ігор.

– Ні! Це ти применшуєш! Невже чекаєш, що щось зміниться?

Чоловік замовк. Тільки пальцями постукував по столу, намагаючись заспокоїтись.

– Гаразд. Зробімо так. Поїдемо, але не на весь вечір, – нарешті сказав він. – Зайдемо, посидимо годину – дві, а потім назад.

Марина кивнула, але без особливого ентузіазму. Її, звичайно, більше влаштував би інший варіант. Їй хотілося провести сімейне свято із сім’єю, а не з людьми, для яких вона та її син були просто декорацією.

Наступного ранку вона пішла в іграшкову крамницю. Марина довго вибирала подарунок для сина. Жінка взяла великий конструктор, та робота на пульті керування. На касі докупила подарунковий папір, щоб гарно запакувати коробки.

А потім задумалася над тим, як цього разу відпрацювати план “замість бабусі”. Погляд Марини впав на машинку.

Найпростішу, пластикову, з колесами, які відлетять вже через п’ять хвилин гри. Вона коштувала копійки й виглядала так, ніби її забули на складі ще минулого десятиліття.

Марина вперше не намагалася. Не тому, що не любила сина. Ні. Навпаки, вона його дуже любила. Тому вирішила, що більше не вдаватиме, й не замітатиме чужі помилки.

Бабуся нічого не робить? Що ж, тоді вона нічого не отримає, окрім дитячого розчарування.

Вони приїхали до свекрухи вдень. Марина заздалегідь знала, чим це закінчиться, тому вирішила виділити на візит цей час.

Свекруха зустріла їх на порозі, поцілувала онука у скроню і пішла допомагати дочці з приготуванням. Все побіжно, на ходу, ніби й не чекала гостей.

– Ви ж ненадовго? – кинула вона через плече з легенькою претензією в голосі. – Ігор сказав, що у вас свої плани.

Валентина Олексіївна недбало поставила на підвіконня два пакети, які Марина передала, як подарунки їй та сестрі чоловіка.

Якщо раніше невістка морочилася, то зараз теж зібрала те, що було в будинку: коробку з кухонними рушниками, парочку кремів, що завалялися, декоративне мило.

Чому вона повинна ставитись до цих людей краще, ніж вони ставляться до її сина?

– Так. Хочемо посидіти вночі по сімейному, – Марина наголосила на останньому слові. – Тільки я, Ігор та Артем.

– Наче я для вас не сім’я, – пирхнула Валентина Олексіївна. – Зате готувати менше.

У розумінні свекрухи «менше» – це десь три величезні миски з холодцем, замість чотирьох. Готування справді йшло повним ходом.

Сестриця нарізала салат із крабовими паличками, Валентина натирала курку спеціями. З духовки повіяло запахом пирога.

Але це було не для них. Для них ніколи не намагалися. Тільки для себе.

– Ви пробачте, але зараз навіть чай не запропоную. Самі бачите, що все заставлено, – Валентина розвела руками.

– Та нічого страшного. Ми все розуміємо. І скоро вже поїдемо додому. Тим більше якщо ми не залишаємося… – Марина подивилася на сина.

– Біжи швидше, перевіряй ялинку. Думаю, Дід Мороз не образиться, якщо ти забереш подарунок трохи раніше.

Артем поплентався у вітальню без особливого бажання. Так, він ніколи не йшов з дому бабусі з порожніми руками. Завдяки мамі!

Але він, попри вік, зауважував, що щось не так. Помічав, як бабуся вовтузиться з його двоюрідними сестрами, майже повністю ігноруючи його. Помічав якусь дивну розгубленість на обличчі батька.

Марина завжди підкладала подушку безпеки. Але цього разу та була надто тонкою, щоб пом’якшити різницю.

– А чому мені машинка та кукурудзяні палички, а їм – ляльковий будинок, залізниця та фломастери? – тремтячим голосом спитав син, коли повернувся на кухню. – Я погано поводився?

Марина швидко обійняла сина, щоб справа не дійшла до сліз.

– Ти поводився чудово! Просто, мабуть, цю квартиру Дід Мороз пропустив. Давай перевіримо в іншої бабусі? Може, Дід Мороз зазирнув туди?

Артем кивнув, але все одно був засмученим. Він стискав машинку так міцно, ніби хотів побачити відповіді на свої запитання. І ці питання вже стосувалися не лише подарунків, бантиків та цінників.

Ігор стояв поруч і напружено мовчав. Як завжди. Але цього разу після його мовчання вони не лишилися тут, а пішли.

– Поїдемо до твоїх батьків? – уточнив він, коли вони спускалися вниз сходами. – Ти ж хотіла відзначати вдома.

– Хотіла. Але я хочу показати синові, що таке справжня бабуся, – подумала Марина, проте озвучити свої думки при дитині не могла.

– До моїх, – коротко підтвердила вона. – Там нам завжди раді.

Син весь цей час поводився тихо. А потім, коли вони вже виїжджали з двору, раптом ледь чутно сказав:

– Я більше не хочу до цієї бабусі.

Марина повернулася до чоловіка і пильно подивилася на нього, примруживши очі. Він не промовив жодного слова, але стиснув кермо трохи міцніше. Тепер уже ніщо не могло стерти дитячої образи.

Через двадцять хвилин вони перетнули поріг будинку її батьків. Їх зустріло тепле світло, пироги на столі, запах запеченого м’яса і гучний голос батька, що лунав із кухні:

– Ви голодні чи почекаємо усі разом до півночі?

Мама зустріла онука у передпокої, поцілувала і допомогла зняти куртку. Марина пройшла на кухню, сіла на стілець і нарешті розслабилась.

У цьому будинку ніхто не ділив ні дітей, ні родичів. Незабаром вони разом узялися за приготування салатів, нарізок та бутербродів, щоб на всіх вистачило.

У будинку свекрухи було не так. Там більшість навантаження лягала на Марину, а свекруха відпочивала.

Сьогодні – рідкісний виняток. Сьогодні Марина відчувала себе частиною сім’ї, а не свитою, що догоджала королеві та принцесі.

Але головним було інше. Сьогодні на Артема чекав сюрприз під ялинкою. Справжній, куплений з любов’ю, а не поспіхом по акції. Нехай навіть із кривим бантиком, який явно зав’язували чоловічі руки.

Коли вони поверталися додому, син заснув на задньому сидінні в обіймах із чорним плюшевим драконом.

Хлопчик ще давно просив про нього. Йому дуже сподобався Беззубик із мультика «Як приручити дракона».

Машинка залишилася у тому будинку. Непотрібна та забута. Марина з усмішкою відвернулася до вікна і тихо сказала:

– Все! Не ображайся, але я більше не поїду туди, де на нас не чекають! Різницю я тобі показала. Артему не байдуже!

Ігор знову лише кивнув, але цього разу – рішучіше, самому собі. Образа за сина тепер говорила в ньому голосніше, ніж страх засмутити матір, що ставить одних онуків вище за інших.

А так, трясця її матері, не повинно бути? Як можна ділити рідних онуків? Це капець! Невже ще є такі бабусі? Чи лише Артему так пощастило?

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.