Я завжди вважала, що знаю, як краще для мого сина Мирона. Йому вже сорок, а я все ще бачу в ньому того малого хлопчика, який бігав до мене з кожною своєю халепою. Мабуть, тому я так і не навчилася тримати язик за зубами, коли йшлося про його життя. І ось тепер, дивлячись на Мирона, який цілими днями сидить у своїй кімнаті, я розумію: я наробила біди. Великої біди.

Все почалося з того, що я не могла змиритися з тим, що в Мирона з Оксаною не було дітей. Вони жили разом десять років, і, здається, жили непогано. Оксана – гарна жінка, працьовита, з добрим серцем. Але я бачила тільки одне: онуків немає. І я почала нагадувати Мирону про це. Спочатку ненав’язливо, а потім – щоразу, коли ми залишалися наодинці.

– Мироне, ти ж іще молодий, – казала я, наливаючи йому чай у нашій старій кухні. – Тобі лише сорок. Чому ти марнуєш своє життя? Оксана – хороша, але ж дітей у вас немає. Може, тобі варто подумати про іншу? Хтось, хто подарує тобі дитину?

Мирон спочатку відмахувався, сміявся. Але я не зупинялася. Я була впевнена, що роблю це заради нього. Думала, що він заслуговує більшого – сім’ї, дітей, онуків, яких я так мріяла няньчити. І щоразу, коли Оксана приходила до нас у гості, я не могла стриматися, щоб не кинути якусь шпильку.

– Оксано, а що там із дітьми? – питала я якось за обідом, начебто жартома. – Час іде, знаєш.

Вона тільки усміхалася, але я бачила, як її очі темніли. Мирон тоді різко встав і сказав, що йому треба на роботу. Я не звернула уваги. Думала, що вони просто соромляться говорити про це.

Але одного дня все пішло шкереберть. Я пам’ятаю той вечір, коли Мирон прийшов до мене сам. Без Оксани. Сів на диван, опустив голову і тихо сказав:

– Мамо, ми розлучаємося.

Я спочатку не повірила. Думала, жартує. Але він розповів, як вони з Оксаною довго сперечалися, як вона плакала, як казала, що більше не може так жити. І що мої слова про дітей стали останньою краплею.

– Вона сказала, що я слухаю тебе більше, ніж її, – додав Мирон, дивлячись у підлогу. – І що їй набридло відчувати себе винною за те, що ми не маємо дітей.

Я тоді не знала, що сказати. У грудях стисло, але я все ще переконувала себе, що це на краще. “Він знайде іншу, – думала я. – Молоду, яка любитиме його і народить дитину”. Я навіть сказала йому це, намагаючись підбадьорити.

– Мироне, ти ще молодий, усе попереду. Знайдеш собі кращу.

Він лише кивнув, але в його очах була така порожнеча, що я відчула холод у спині.

Після розлучення Мирон переїхав до мене. Спочатку я думала, що це тимчасово. Але минали тижні, а він не шукав ні нової квартири, ні нової роботи. Раніше він працював інженером на заводі, мав хорошу зарплату, повагу. А тепер? Покинув усе. Казав, що втомився, що хоче “перепочити”. Але я бачила, що це не відпочинок. Це було падіння.

Він почав заробляти на якихось дрібних підробітках – то сусідові машину полагодить, то комусь меблі перевезе. Але всі гроші йшли на горілку. “Біленька”, як він її називав, стала його найкращим другом. Щоразу, коли я поверталася додому, на столі стояла нова пляшка. Або порожня, або наполовину повна. Я намагалася говорити з ним, але він відмахувався.

– Мамо, не починай, – казав він, коли я намагалася завести розмову. – Мені й так нормально.

– Нормально? – кричала я одного вечора, не витримавши. – Ти називаєш це нормально? Мироне, ти ж був таким розумним, талановитим! А тепер що? П’єш щодня, роботи немає, майбутнього немає!

Він лише дивився на мене, а потім мовчки встав і пішов до своєї кімнати. Я чула, як клацнув замок. І в ту мить я зрозуміла: це я винна. Це я зруйнувала його життя. Мої слова, мої “поради” довели його до цього.

Я не могла більше сидіти склавши руки. Треба було щось робити. І перше, що спало мені на думку, – поговорити з Оксаною. Я знала, що вона не захоче мене слухати, але я мусила спробувати. Набрала її номер, сидячи в кухні, коли Мирон спав після чергової п’янки.

– Алло, Оксано? – сказала я, коли вона підняла слухавку.

– Що вам треба, Лілю Іванівно? – її голос був холодним, як лід.

– Оксано, я знаю, що винна. Я хочу вибачитися. Я не мала права лізти у ваше життя.

Вона мовчала. Я чула її дихання, але вона не відповідала. Я продовжувала:

– Я думала, що так буде краще для Мирона. Але я помилилася. Я бачу, як він страждає. І я знаю, що ти його любила. Може, ще любиш? Може, ви могли б…

– Лілю Іванівно, – перебила вона мене, і в її голосі чулася злість. – Ви думаєте, що вибачення щось змінить? Ви роками псували мені життя, нагадували, що я не така, як вам треба. А тепер, коли Мирон пропадає, ви згадали про мене? Ні, я не повернуся. І не дзвоніть більше.

Вона кинула слухавку, а я сиділа, тримаючи телефон у руці, і відчувала, як сльози котяться по щоках. Я зрозуміла, що втратила не лише невістку, а й довіру сина. Але здаватися я не могла.

Наступного дня я вирішила поговорити з Мироном. Він сидів на дивані, тримаючи в руках склянку з горілкою. Я сіла навпроти нього.

– Мироне, нам треба поговорити, – сказала я тихо.

– Мамо, я не в настрої, – відповів він, не піднімаючи очей.

– Я знаю, що це через мене, – сказала я, і голос мій тремтів. – Я зруйнувала твій шлюб. Я думала, що так буде краще, але я помилилася. Я хочу тобі допомогти.

Він нарешті подивився на мене. Його очі були червоні, втомлені.

– Допомогти? – гірко усміхнувся він. – Мамо, ти вже “допомогла”. Чого ти тепер хочеш?

– Я хочу, щоб ти повернувся до життя, – сказала я. – Ти ж можеш. Ти сильний. Тобі не потрібна ця горілка. Тобі потрібна мета. Може, повернешся на роботу? Чи знайдеш нову? Я допоможу, чим зможу.

Він мовчав. Потім поставив склянку на стіл і сказав:

– Мамо, я не знаю, чи зможу. Я… я просто не бачу сенсу.

Ці слова розбили мене зсередини. Але я не могла відступити. Я почала шукати способи допомогти йому. Записала його до психолога, хоча він і пручався. Знайшла оголошення про вакансії на заводі, де він колись працював. Навіть поговорила з його старим начальником, який сказав, що готовий взяти Мирона назад, якщо той “візьметься за розум”.

Але головне – я почала працювати над собою. Я зрозуміла, що мої слова, мої дії мають силу. І якщо я хочу, щоб Мирон змінився, я сама мушу змінитися. Я перестала його критикувати, перестала нагадувати про минуле. Натомість я намагалася бути поруч, слухати, підтримувати.

Одного вечора, через кілька місяців, Мирон сам завів розмову.

– Мамо, я записався на курси, – сказав він, коли ми пили чай.

– Хочу спробувати себе в програмуванні. Кажуть, це зараз затребувано.

Я ледь не розплакалася від радості.

– Це чудово, Мироне, – сказала я.

– Я вірю в тебе. І якщо тобі потрібна допомога, я завжди поруч.

Він кивнув, і вперше за довгий час я побачила в його очах іскру надії. Я знала, що шлях до одужання буде довгим. Але я також знала, що ми йдемо в правильному напрямку.

І хоч Оксана не повернулася, я сподівалася, що одного дня вона пробачить мене. А головне – що Мирон пробачить. І, можливо, колись я пробачу себе сама.

Джерело