– Мамо, давай колись пізніше, тут гості з роботи, – шепоче Антон у домофоні, і я, притискаючи баночку абрикосового варення за 25 грн, раптом розумію: у його триповерховому будинку під Львовом, де мармур блищить краще, ніж мої працьовиті долоні, для рідної матері не знайшлося навіть порогу – занадто «несучасна» декорація

Мене звати Світлана, колишня завідувачка шкільної їдальні, вже десять років живу на одну пенсію 5 200 грн і обіцянку сина Антона показати мені «справжнє життя»: він став успішним айті-фахівцем, купив триповерховий будинок під Львовом і… жодного разу не покликав мене за поріг; натомість у соцмережі я бачу фільтри з його вечерь, де всі усміхаються, окрім тієї, хто стояла в черзі за дешевою гречкою, аби Антон мав що їсти, коли ми жили в гуртожитку.

І ось сьогодні я стою біля його кованої брами, тримаючи баночку домашнього абрикосового варення, поки за парканом лунають голоси «своїх», а я раптом розумію, що для нього залишилася «чужою»… то покликати, чи зробити вигляд, що помилилася адресою?

Коли Антонові було десять, він мріяв про великий дім із зимовим садом. Я сміялася:

– Зимовий сад? Нам би річний ремонт.

– А я сам зароблю, побачиш!

Заробив. Але «побачиш» затрималося десь у коридорах його кар’єрного успіху.

Після того, як чоловік упакував валізу й залишив нам 700 грн боргу за комуналку, я підписалася на всі можливі підробітки: уранці варила кашу школярам, увечері мила підлогу в стоматполіклініці, у вихідні допомагала на квітковому складі. Антон носив секонд-хенд, але ніколи не бачив порожньої тарілки. Я ховала від нього втому, як жінки ховають сивину під фарбою «темний шоколад», хоча на шоколад грошей не було.

У п’ятому класі він приніс грамоту за районну олімпіаду з математики.

– Мам, уявляєш, я там був єдиний без батька!

– То й що, – усміхнулася, – зате маєш фан-клуб із однієї людини, зате найвідданіший.

Університет змінив його лексикон: «краудфандинг», «стрес-тест», «неризикований актив». З’явилася Валерія – дівчина з родини девелоперів. Вона ласкаво кивала мені на відеодзвінках, але очі сковзали повз. Наче в їхньому світі не було місця для фартуха з підгорілими трояндочками.

Коли вони одружилися, гості сиділи за столами з білими скатертинами й написом «Reserved». Я тримала келих соку й рахувала, скільки мені потрібно буде відкладати, аби погасити кредит за Антоновий костюм-трійку, куплений до весілля.

Одного ранку прокинулася – вся стрічка у Facebook сяє їхнім новим домом: світлі стіни, мармурові підвіконня, собака породи коргі на килимі. Підпис: «Нарешті свій куточок для душі». Я лайкнула, а потім помітила дрібний коментар його тещі: «Чекаємо в неділю з курчатами-гриль!» Чи бачила я колись запрошення для себе? Ні.

Я наважилася написати в приват: «Синку, я б залюбки приїхала, підкажи, яка маршрутка підходить?» Він відповів через три дні: «Мамо, зараз такий цейтнот, давай трохи згодом, гаразд?»

– Та гаразд, – прошепотіла монітору. – Я й не наполягала.

Одного четверга купила квиток Львів-Соснівка. Взяла вихідний, загорнула те саме варення – трохи зацукрилося, але пахло літом, коли ми разом лазили по деревах збирати абрикоси. Доїхала, знайшла вулицю. За парканом сміх і джазова музика. Натиснула дзвінок. Тиша. Ще раз. Нарешті вийшов охоронець.

– Кого шукаєте?

– Я… мама Антона.

– Хвильку.

Він повернувся розгублений.

– Пан Антон зараз зайнятий, просив залишити гостинці й номер телефону.

Я заніміла:

– А сказати, що мама приїхала, не можна?

– Пані, вибачте, я виконую інструкції.

Я поставила банку на бетонний стовпчик і пішла. У плечах дзвенів сором сильніше, ніж дзвони собору, повз який проходила.

На Святий вечір сусідка Марфа принесла кутю і питає:

– А твій Антон приїде?

– Не виходить. Проєкти, клієнти.

– Та хай-но виросте мій Славко, подивимось, щоб забув маму! – сміється вона, а я наливаю їй узвар, аби не було видно очей.

Я лишаю на підвіконні свічку – раптом Антон постукає? Свічка згоріла, а двері так і не рипнули.

Наприкінці березня о 3-й ночі задзвонив телефон.

– Мамо, я в клініці… серце. Лікарі кажуть, все складно.

– Я вже їду!

Він виглядав хлопчиком, який загубився на вокзалі.

– Чому ти не кликнув раніше? – питаю, тримаючи його долоню, худу й холодну.

– Не хотів турбувати. Валерія зараз у Люксембурзі, на конференції. Я… я так скучив.

Я ночувала на дерев’яному стільці біля його ліжка. Наступного дня хірург сказав: усе минуло вдало, але потрібен догляд.– Поїхали до нас, – шепоче Антон, коли ми повертаємося «швидкою». – Я підготував кімнату.

У вітальні пахне трояндами, але на столі – пусті коробки з доставок. Я заварила курячий бульйон, додала домашній талісман – пучок петрушки. Він їсть мовчки, аж поки не підносить погляд:

– Мамо, ти ж знаєш, я не уникав тебе зумисне. Просто… мені здавалося, наші світи не перетинаються.

– Світів багато, синку, але небо одне.

З того вечора я приїжджаю раз на тиждень. Саджу чорнобривці, що пахнуть дитинством. Собака що приносить мені капці, наче приймає до зграї. Валерія надсилає листівки із загадковими краєвидами – у підписі сухе «дякую за турботу».

Доки Антон відновлюється, я знаходжу його старі зошити. На останній сторінці – наші спільні плани: «Зводимо мамі теплицю, їдемо на море, купуємо кавоварку, щоб вона не стояла в черзі за розчинним». Я сміюся й плачу.

– Антоне, пам’ятаєш, ти мене колись клявся завезти до Одеси?

– Пам’ятаю. Ходімо влітку?

– Якщо покличеш, піду.

Через три місяці він організував «суботник»: приїхали його друзі, хтось фарбує паркан, хтось скошує газон. Я стою з відром фарби, роздаю вареники й чую:

– О, це та сама мама-легенда! Без вас не було б нашого боса!

Моє серце робить кульбіт. Пізно ввечері, коли всі роз’їхались, Антон сідає на гойдалку.

– Мені було соромно… що ти носиш пальто, яке я подарував у дев’ятому класі. Хотів тобі купити нове, але боявся, що сприймеш це як подачку.

– Синку, соромно не за пальто, а за мовчання між людьми. Купуй що хочеш, тільки завжди приходь і говори.

Цього серпня ми стоїмо на причалі в Затоці. Я вперше бачу, як море ковтає сонце. Антон жартує, що вода солона, бо в ній розчинили мої старі сльози. Я регочу так голосно, що чайки завмирають у повітрі.

На зворотному шляху він притискає мою долоню:

– Мамо, дякую, що не закрила серце, попри все.

– А ти дякуй своєму сердечку, – підморгую, – бо інакше досі думав би, що мамина любов не вписується в інтер’єр із мармуру.

Я повернулася додому, де пахнуть мої герані на підвіконні, й раптом зрозуміла: іноді діти віддаляються не тому, що розлюбили, а тому, що їм соромно за власну сором’язливість. Вони будують стіни зі скла – все видно, але доторкнутися не можна. Та варто лише простягнути руку допомоги, як скло перетворюється на двері.

А ви, дорогі читачі, чи готові зробити крок назустріч тим, хто колись відвернувся, але, можливо, просто не знає, як повернутися?

Джерело