– Уявляєш, веранда прямо на схід, – Ігор стиснув її долоню сильніше, коли вони переходили дорогу. – Встаємо зранку, а там сонце піднімається над соснами.

Віра посміхнулася, притискаючись до його плеча. Лютневий вітер тріпав її шарф, але поруч з Ігорем було тепло. Вони йшли вздовж набережної, обговорюючи будинок мрії, який з’являвся в їхніх розмовах дедалі частіше.

– А мені потрібно тільки вікно побільше, – вона мрійливо заплющила очі. – Щоб світла багато. Я там поставлю мольберт.

– І будеш малювати свої картини, – кивнув Ігор, злегка скуйовдивши їй волосся. – А я зроблю спеціальні полиці для твоїх фарб.

Віра притиснулася до нього міцніше. Рік їхніх стосунків пролетів як один день – довгі розмови, спільні вечори, подорож на травневі в Ужгород.

Ігор здавався таким надійним, упевненим у собі. Його будівельний бізнес йшов непогано, хоча він часто скаржився на конкурентів і складнощі з підрядниками.

– Слухай, – Ігор зупинився біля парапету, дивлячись на воду, – якщо все піде за планом, до наступної зими накопичимо на перший внесок.

– Правда? – Віра підняла на нього очі. – Значить, доведеться зайнятися комерційними портретами.

Ігор насупився:

– Навіщо? Я впораюся, у мене є план.

– Але я теж хочу брати участь, – Віра злегка відсторонилася. – Це ж наш спільний дім.

Він усміхнувся, обіймаючи її за плечі:

– Краще займися нашою квартирою перед весіллям. А гроші – це чоловіча турбота.

Віра хотіла заперечити, але її перервав телефонний дзвінок. Незнайомий номер.

– Віро Андріївно? – у телефоні пролунав глибокий чоловічий голос. – Турбує адвокатська фірма “Коновалов і партнери”.

Вона відійшла на кілька кроків, відвернувшись від Ігоря. Щось в офіційному тоні незнайомця змусило її понизити голос.

– Слухаю вас.

– Мова йде про вашого дядька, Геннадія Вікторовича Соколенко.

Віра інстинктивно стиснула телефон міцніше. Дядько Гена. Брат мами, з яким сім’я розірвала стосунки через якийсь давній конфлікт.

У пам’яті спливли тільки сиві вуса і великі руки, що вручають їй дерев’яну конячку.

– З ним… щось сталося? – вона відвернулася до вітрини магазину, щоб Ігор не бачив її обличчя.

– На жаль, два тижні тому Геннадій Вікторович пішов на той світ. Хвороба, – голос у слухавці став м’якшим. – Нам необхідно обговорити деякі питання, які потребують вашої особистої присутності. Ви могли б під’їхати в наш офіс?

Віра кинула погляд через плече. Ігор стояв за кілька метрів, захоплено гортаючи щось у телефоні.

– Завтра о третій вас влаштує? – тихо запитала вона. – Адресу скажіть.

Закінчивши розмову, вона повернулася до Ігоря, який вичікувально дивився на неї.

– Хто це був? – він кивнув на телефон.

– А, – Віра махнула рукою, – помилилися номером. Так про що ми говорили?

Вони продовжили прогулянку, але Віра була розсіяною. Новина про дядька змусила її думати про те, як швидко все може змінитися. Наступного дня Віра сказала Ігорю, що йде на зустріч із замовником, який бажає замовити портрет. Замість цього вона сиділа в шкіряному кріслі офісу адвоката, слухаючи його слова і не вірячи своїм вухам.

– Двадцять мільйонів, – повторив Коновалов, простягаючи їй папку з документами. – Плюс квартира в центрі і заміський будинок.

Ваш дядько був дуже успішним інвестором і ніколи не заводив сім’ї. Ви його єдина спадкоємиця.

Віра взяла документи тремтячими руками. Сума не вкладалася в голові.

– Добре, – тільки й змогла сказати вона. – І… я б хотіла зберегти це в таємниці поки що.

– Звичайно, – кивнув адвокат. – Конфіденційність – наш пріоритет. І вам усе перейде тільки через півроку.

Увечері вони з Ігорем обговорювали майбутнє весілля. Він говорив про ресторан, гостей, медовий місяць.

– А коли повернемося, відразу почнемо відкладати на будинок, – він любовно обвів пальцем її зап’ястя.

– Мій маленький художник скоро житиме у справжньому особняку. Тільки давай не будемо поспішати з дітьми – спочатку потрібно встати на ноги.

Віра мовчала, дивлячись на свої руки. Документи від адвоката лежали захованими в її майстерні, між полотнами. Внутрішній голос наполегливо шепотів: почекай, не кажи йому, подивися, як розвиватимуться події.

– Ти мене слухаєш? – Ігор клацнув пальцями перед її обличчям. – Я тут розпинаюся про наше майбутнє, а ти витаєш у хмарах.

– Вибач, задумалася про дизайн запрошень, – збрехала Віра, посміхаючись. – Давай зробимо їх у синіх тонах, під колір твоїх очей.

Їхнє весілля було по-домашньому теплим. Замість банкетного залу – затишне кафе з панорамними вікнами.

Замість пишних букетів – картини, намальовані Вірою. Замість лімузина – таксі з веселим водієм, який увімкнув їм джаз і всю дорогу розповідав про свою доньку.

Поки гості танцювали, Віра стояла біля вікна, спостерігаючи за дощем, що залишав по склу звивисті доріжки. Документи про спадщину все ще лежали недоторканими в її майстерні. Вона не наважилася розповісти Ігорю навіть сьогодні. Щось усередині неї говорило: почекай ще трохи.

– Про що задумалася, дружино? – Ігор з’явився ззаду, обійняв за талію і міцно притиснув до себе.

– Не віриться, що тепер я твоя дружина, – вона повернулася до нього. – Звучить так… офіційно.

– Звикай, – Ігор усміхнувся. – У нас усе буде офіційно. Реєстрація шлюбу, реєстрація будинку, реєстрація…

– Дітей? – засміялася Віра.

Посмішка Ігоря злегка зблякла.

– Із цим поспішати не будемо. Спочатку встанемо на ноги.

Віра промовчала. Останнім часом він дедалі частіше повертався до цієї теми. “Встати на ноги” – звучало дивно. Ніби вони стояли на колінах. Тиждень після весілля пролетів у медовому серпанку. Вони переїхали у квартиру Ігоря – більш простору, але холодну.

Віра привезла свої картини, розставила квіти, намагалася створити затишок. Ігор не заперечував, але щоразу нагадував:

– Будемо збирати на будинок, менше витрачай на ці дрібниці.

У п’ятницю вона оголосила, що хоче скоротити години викладання в художній школі.

– Хочу попрацювати над персональною виставкою, – сказала Віра за вечерею. – Навіть якщо доведеться трохи затягнути паски.

– У якому сенсі затягнути? – Ігор відклав виделку. – Ти збираєшся менше заробляти?

– Тимчасово, – кивнула вона. – Усього кілька місяців. Я подумала, що зараз саме час зосередитися на мистецтві, поки немає дітей…

Ігор різко встав з-за столу.

– Слухай уважно, – його голос став крижаним. – Усі мої гроші – тільки мої, а твої – твої. Я не збираюся нікого утримувати. Якщо хочеш чогось – забезпечуй себе сама.

Віра застигла з прочиненим ротом. Слова чоловіка вдарили її, немов ляпас.

– Але ми ж сім’я, – нарешті видавила вона. – Хіба не в тому сенс шлюбу, щоб підтримувати одне одного?

– Підтримувати – так, – відрізав Ігор. – Сидіти на шиї – ні. Твоя робота – це твоя відповідальність.

Моя робота – моя. Ми обидва вкладаємося у спільне майбутнє. Але я не буду розкидатися грошима, поки ти малюєш свої картинки.

Він вийшов із кухні, залишивши її в заціпенінні. Вночі ліжко здавалося неприродно широким – кожен тримався свого краю, ніби між ними пролягла невидима межа. Вранці Ігор поводився так, немов учорашній вечір був стертий із пам’яті.

За сніданком він гортав афішу кінотеатру, обговорював гірськолижні курорти на зимові канікули, жартував про колегу, який застряг у ліфті з бухгалтеркою.

Віра вивчала його обличчя, намагаючись зрозуміти, як могла помилитися. Його ідеально підстрижена щетина, бездоганно укладене волосся, ці зморшки в куточках очей, коли він посміхався, – усе таке знайоме і раптом абсолютно чуже.

За кожним проявом турботи тепер просвічував холодний розрахунок. За кожним компліментом – оцінка її корисності.

– У тебе знайдеться двадцять тисяч до зарплати? – запитала вона, перевіряючи свою теорію.

Його посмішка здригнулася, погляд на секунду застиг.

– Я не буду давати тобі гроші, запам’ятай це, – він делікатно перевів розмову на іншу тему.

Два місяці потому Віра підписала контракт із рекламним агентством “Нео-Арт”. Тепер її день починався о шостій ранку і закінчувався глибоким вечором. Розклад нагадував головоломку: вранці – уроки в художній школі, вдень – ескізи для реклами, ввечері – ще що-небудь, що вичавлює останні сили.

Вона приходила додому, коли місто вже занурювалося в сон. На восьмий день цього марафону Ігор зволив помітити її відсутність.

– Тебе що, підвищили до нічного сторожа? – він відірвався від ноутбука, коли ключ у замку повернувся майже об одинадцятій.

– Узяла додаткову роботу, – Віра скинула туфлі, відчуваючи, як гудуть ноги. – Інакше як я забезпечу себе сама? Така була домовленість, пам’ятаєш?

Ігор поморщився, немов проковтнув щось кисле.

– Перестань драматизувати. Я лише мав на увазі, що не варто кидати стабільний дохід заради творчих експериментів.

– Не турбуйся, – вона вирушила до ванної, кинувши через плече: – Твій бюджет у цілковитій безпеці.

До кінця третього місяця шлюбу Віра працювала в трьох місцях одночасно, немов намагалася довести щось – не стільки Ігорю, скільки самій собі. Школа, агентство, приватні майстер-класи у вихідні.

Перетиналася з чоловіком рідше, ніж із кур’єром доставки їжі. Приходила, коли він уже спав, йшла, коли він ще не прокинувся.

Вона розуміла, що незабаром вона зможе взагалі не працювати через спадщину, але хотіла довести собі, що зможе впоратися і без тих грошей.

У рідкісні зустрічі встигала перепрати білизну, відмити ванну, приготувати що-небудь на завтра – мовчки, ощадливо, ніби робот, запрограмований на виконання побутових функцій.

Ігор майже не помічав її зусиль. Він дедалі частіше затримувався на роботі, повертався роздратованим, огризався на дрібниці. Одного разу вона виявила в його телефоні листування з якоюсь Маргаритою – явно флірт. Коли вона запитала, Ігор відмахнувся:

– Вона дизайнерка інтер’єрів, ми обговорюємо проект.

– О першій годині ночі? – Віра підняла брову.

– Не вказуй мені, коли і з ким спілкуватися, – відрізав він. – І не лізь у мій телефон.

Наступні тижні минули холодно. Віра перестала готувати на двох, прати його речі, питати про його день. Вона жила як сусід по квартирі – паралельно, не перетинаючись. За день до піврічниці їхнього весілля вона нарешті отримала перший переказ від спадщини. Сума на рахунку викликала легке запаморочення. Ігор нічого не знав – вона відкрила окремий рахунок.

Того вечора він повернувся пізніше звичайного. Від нього пахло міцним і парфумами.

– У нас вечірка була, – сказав він у відповідь на її погляд. – Новий проект підписали.

Віра мовчки кивнула. Вона вже зібрала свої речі – ті деякі, що були справді важливими. Картини, пензлі, одяг, фотоальбом матері. На столі лежав конверт із заявою про розлучення. Чекав свого часу.

– А молоко взяла? – Ігор кинув запитання, не піднімаючи очей від екрана ноутбука, пальці продовжували бігати по клавішах.

Минув місяць відтоді, як Віра склала речі, але заява так і залишилася лежати в шухляді столу. Її утримувало не згасаюче почуття, а радше якась хвороблива цікавість – наскільки глибоко може завести цей дивний експеримент їхнього спільного життя.

– У пакеті ліворуч, – вона опустила сумки на кухонну стільницю. – І за інтернет заплатила, квитанція на холодильнику.

Ігор ледь помітно кивнув, повністю поглинений роботою. Віра нечутно пройшла до спальні й висунула верхню шухляду шафи.

Там, під стопкою зимових светрів, лежала звичайна взуттєва коробка – її особистий сейф. За ці тижні вона встигла перетворити спадщину на відчутну реальність: консультації з юристами, зустрічі з фінансистами, переоформлення документів, вклади.

Тепер гроші, міська квартира і заміський будинок належали їй за законом.

Її пальці акуратно розподілили по коробці нові документи: банківські виписки з семизначними цифрами, свідоцтво про власність з печаткою, зв’язку ключів від просторої квартири з видом на річку. Колекція свободи, яка чекала свого часу. Увечері, коли вони сиділи за вечерею, Ігор несподівано пожвавився:

– Слухай, а пам’ятаєш, ми хотіли будинок за містом?

Віра підняла погляд від тарілки:

– Пам’ятаю.

– Я тут дізнавався… – він подався вперед, – є чудові варіанти. Якщо взяти іпотеку, а наш перший внесок…

– Наш? – перебила Віра. – Ти маєш на увазі твій перший внесок?

Ігор на секунду завмер, але швидко взяв себе в руки.

– Ну так, технічно мій. Але це ж для нас обох.

– Як цікаво звучить, – Віра відклала виделку. – А я думала, що всі твої гроші – тільки твої, а мої – мої. Чи правила гри змінилися?

Він зніяковів, але лише на мить.

– Не розумію, до чого цей тон, – Ігор розвів руками. – Я просто пропоную здійснити нашу мрію. Те, про що ми говорили перед весіллям.

Віра повільно встала з-за столу.

– Я займуся посудом завтра, – сказала вона. – Мені потрібно підготуватися до завтрашніх уроків.

Уранці Ігор перехопив її біля дверей:

– Слухай, я не хотів учора тебе зачепити. Просто… давай разом подумаємо про майбутнє. Ти ж хотіла будинок, майстерню, сад…

Віра подивилася на нього довгим поглядом. Перед нею стояв не той чоловік, у якого вона закохалася колись. Або, можливо, той самий – просто тепер вона бачила його справжнього.

– Сьогодні прийду пізно, не чекай, – тільки й сказала вона.

Увечері Віра не пішла на роботу. Замість звичного маршруту Віра попрямувала на таксі до скляної будівлі, де розташовувався офіс її адвоката, а потім – до будинку.

Квартира, що дісталася від дядька, зустріла її прохолодою нежитлового простору і розсіяним світлом, яке проникало крізь запорошені вікна в підлогу.

Вона повільно пройшлася паркетом, слухаючи, як той поскрипує під підборами – немов розповідає історію колишніх мешканців.

П’ять кімнат, мармурові підвіконня, простір і повітря. Саме тут мають народжуватися справжні картини – не ті вимучені ілюстрації для реклами, а полотна, в яких живе душа.

Через тиждень Ігор повернувся додому раніше, ніж зазвичай. Його очі сяяли, а рухи були нервовими й різкими.

– Віра! – він майже кричав. – Ти не повіриш! Я зустрів Антона, пам’ятаєш його? Він працює в банку і каже…

Він замовк на півслові, побачивши, як вона сидить у кріслі з коробкою на колінах.

– Що сталося? – його посмішка померкла.

– Це тобі, – Віра простягнула йому коробку.

Ігор зважив коробку в руках, немов оцінюючи її значимість, потім відкинув кришку. Його брови повільно поповзли вгору, пальці завмерли над документами. Секунди збиралися в тишу.

– Це якийсь розіграш? – його зіниці розширилися, видаючи суміш недовіри й апетиту, що раптово прокинувся.

– Поглянь на печатки, – Віра притулилася до одвірка, спостерігаючи за трансформацією його обличчя. – Квартира з видом на Дніпро, заміський особняк і виписка з рахунку. Ні грама фальші.

Він перегорнув папери, очі розширилися на цифрах.

– Звідки це все?

Віра дозволила собі ледь помітну посмішку.

– Той дзвінок на набережній, пам’ятаєш? Перед весіллям? – вона підійшла ближче. – Телефонував адвокат мого дядька Геннадія. Він заповів мені всі свої статки. Двадцять мільйонів, якщо бути точною.

Ігор опустився на диван, немов повітря навколо нього раптово стало в’язким.

– І ти мовчала весь цей час? – він підняв на неї потемнілий погляд. – Чому?

– Ти сам розставив пріоритети в нашій родині, – вона відійшла до вікна, провела пальцем по підвіконню. – “Усі мої гроші – тільки мої, а твої – твої”. Я просто дотримувалася встановлених правил.

Обернувшись, вона зустрілася з ним очима:

– У той момент я усвідомила, що для тебе це не шлюб, а вигідна угода. Ти отримував свободу дій і зручну домробітницю, а натомість… нічого. Мені потрібно було переконатися остаточно. Тепер сумнівів немає.

Ігор судорожно ковтнув, його пальці перебирали документи, немов шукали рятівну лазівку.

– Давай не будемо гарячкувати, – його голос набув фальшивої м’якості. – Це ж чудова можливість втілити наші мрії! Будинок, про який ми говорили, майстерня для тебе! Навіть дитину могли б…

– Ні, – Віра вимовила це тихо, але з такою твердістю, що він зупинився. – Ось, – вона поклала на стіл конверт. – Заява про розірвання шлюбу. Мій підпис уже стоїть. Потрібен твій.

– Ти з глузду з’їхала? – він схопився, відкинувши документи. – Це наші гроші! Я твій чоловік!

– Але ж ти сам казав…

– До біса слова! – він підійшов до неї, стиснувши її плечі. – Я нічого не підпишу!

Віра м’яко, але рішуче відвела його руки.

– Доведеться, – в її голосі була злість. – Інакше суд отримає докладний звіт про твої зустрічі з Маргаритою. І з Оленою з бухгалтерії.

І з тією блондинкою з фітнес-клубу, ім’я якої я навіть не спромоглася дізнатися. Деталізація дзвінків, записи камер, свідчення свідків – мій адвокат виявився напрочуд ретельним.

Ігор відступив, його обличчя набуло відтінку крейди.

– Це звичайний шантаж.

– Ні, – вона похитала головою. – Це інвестиція в моє майбутнє. І, зізнатися, не найдорожча.

Сонячні відблиски грали на фасаді двоповерхової будівлі. Віра стояла перед входом, милуючись новенькою вивіскою: “Арт-простір “Подих кольору”. Школа живопису та галерея”.

Минуло три місяці з моменту розлучення. Три місяці абсолютної свободи і трансформації. За цей час вона встигла не тільки оформити купівлю-продаж будівлі, а й закінчити ремонт, підібрати викладачів, провести рекламну кампанію.

Телефон завібрував у кишені – повідомлення від рієлтора про завершення реєстрації права власності. Тепер ця будівля офіційно належала їй. Без обтяжень. Без претензій. Без привидів минулого.

Віра штовхнула скляні двері й увійшла всередину. Просторе приміщення, залите світлом із панорамних вікон, наповнювалося голосами перших учнів – п’ятнадцять дітей із палаючими очима, які нетерпляче совалися на стільцях перед мольбертами.

– Добрий день, юні таланти! – вона посміхнулася, оглядаючи їхні обличчя. – Готові створити свої перші шедеври?