Ігор зайшов до кімнати саме в ту мить, коли я кинула телефон на диван. По його обличчю я зрозуміла: він усе почув.— Дай мені, — простягнув він руку за телефоном, і я помітила, як побіліли його губи.

— Уявляєш, залишилось зовсім трішки назбирати, — Ігор переплів пальці й потягнувся, дивлячись на сонце, що заходило за садом.

— До кінця літа вже шукатиму свою красуню.

Я кивнула, милуючись його радістю. Він виглядав як дитина, яка ось-ось отримає довгоочікуваний подарунок — тільки цей «подарунок» він створював сам, по крихті, рік за роком.

— Завтра покладу ще сотню, і залишиться зовсім мало, — він усміхнувся, провів рукою по моєму волоссю.

— Ти впевнений, що готівку краще тримати в мами? — я повернулась до нього, підтягуючи до себе чашку з чаєм. — Може, все-таки банк?

Ігор похитав головою:

— Сейф надійний, ніхто про нього не знає. Мама там майже не буває в моїй кімнаті, та й кому спаде на думку? А в нас вдома не дуже безпечно, будь-хто може пробратись.

Вечір огортав наш маленький будинок бузковим серпанком. Десь у далечині загавкала собака, і вітер приніс запах свіжоскошеної трави від сусідів. Ми сиділи на простій дерев’яній веранді, яку Ігор змайстрував власноруч минулого літа.

— Дивно, що твоя мама раптом вирішила зникнути на кілька днів, — я сказала це нібито між іншим. — Вона ж завжди на зв’язку.

— Їй теж потрібен відпочинок, — знизав плечима Ігор. — Може, з подругами кудись подалась.

Новий день почався зі звичайних клопотів. Ігор поїхав до міста — спершу на роботу, потім до маминої квартири поповнити свою «скарбничку». Я поралася з грядками, коли задзвонив телефон.

— Олена, — голос Ігоря звучав дивно, ніби йому бракувало повітря. — Гроші. Двісті тисяч зникли.

Усередині все обірвалося.

— Як це? Сейф зламали?

— Ні. Все зачинено. Просто… немає двохсот тисяч. З п’ятисот.

Ми обоє мовчали, і ця пауза казала більше, ніж будь-які слова. У голові стукали запитання — хто? як? коли? Але відповідь починала вимальовуватись сама по собі, хоча я не хотіла її озвучувати.

— Ти думаєш… — почала я, але замовкла.

— Ні, — швидко відрізав Ігор. — Не може бути. Мама б ніколи…

— Але хто ще знав про сейф?

Тиша на тому кінці стала важчою.

— Ніхто, — нарешті видав він. — Тільки ми. І мама.

Я заплющила очі, намагаючись заспокоїтись.

— Ти пробував їй дзвонити?

— Не бере слухавку.

— А у квартирі щось змінилось?

Ігор помовчав, ніби оглядаючись:

— Ні, все чисто. Але якось… по-іншому. Холодно. Ніби щось не так.

Я почала гарячково думати. Світлана Анатоліївна раптово «зникає», не відповідає на дзвінки, а гроші зникають із сейфа, про який знає лише сім’я.

— Приїжджай додому, — сказала я тихо. — Подумаємо разом.

Поклавши слухавку, я бездумно дивилась на екран, коли мене осяяло. Тремтячими пальцями я відкрила Facebook і знайшла сторінку свекрухи. Те, що я побачила, змусило мене похолонути.

Нова публікація, зроблена годину тому: Світлана Анатоліївна з коктейлем на пляжі, за її спиною — лазурне море і яскраве турецьке сонце.

Пальці тремтіли, коли я набирала її номер.

Серце калатало десь у горлі. Три гудки. Чотири. П’ять. Я вже збиралась відбити виклик, коли в трубці пролунав її голос, заглушений гучною музикою.

— Алло? Олена? Що трапилось?

У її тоні не було ані краплі занепокоєння чи провини. Лише роздратування, що її відволікають від відпочинку.

— Світлано Анатоліївно, — мій голос звучав здавлено, — ви в Туреччині? А гроші Ігоря… ви їх брали?

Вона мовчала секунду, дві, три. Потім музика стала тихішою.

— Не розумію, про що ти, — холодно сказала вона.

— Двісті тисяч із сейфа, — я намагалася говорити рівно, але слова виривались самі. — Ігор сьогодні виявив зникнення.

— А, це, — раптом засміялась вона. — Так, взяла. І що такого? Мені потрібно було відпочити!

Світ хитнувся. Я стиснула телефон.

— Ви… взяли гроші без дозволу? Гроші Ігоря? На які він збирав рік?

— Та що ви починаєте?! — раптом закричала вона. — Мені треба було відпочити! Я все поверну! Все під контролем!

Я почула на фоні жіночий голос:
— Свєтік, що трапилось? Хто дзвонить?

— Все нормально, Галю, — відмахнулась свекруха. — Діти істерять.

— Діти істерять?! — мене накрила хвиля люті. — Ви вкрали гроші у власного сина!

— Не смій так зі мною розмовляти! — відрізала вона. — Я — мати! Я маю право!

Ігор зайшов до кімнати саме в ту мить, коли я кинула телефон на диван. По його обличчю я зрозуміла: він усе почув.
— Дай мені, — простягнув він руку за телефоном, і я помітила, як побіліли його губи.

Він увімкнув гучний зв’язок.

— Мамо, — його голос звучав незвично твердо. — Ти справді взяла мої гроші?

— Ігорчику, ти ж розумієш, я просто…

— Правда чи ні? — перебив він.

— Так! — вигукнула вона. — Взяла! І що тут такого? Ти б усе одно витратив їх на ту дурнувату машину, а в тебе ще буде! Мені треба було трохи відволіктися, повір, усе тобі вдесятеро повернеться! Я п’ять років ніде не була!

Ігор дивився перед собою порожнім поглядом.

— Я збирав ці гроші рік, — промовив він тихо. — Відмовляв собі у всьому. Працював понаднормово. А ти…

— Не драматизуй! — фиркнула вона. — Подумати тільки — машина! Я тобі життя дала, між іншим! І машину також дам!

Від цих слів у мені щось обірвалось. Я бачила, як Ігор стиснувся, ніби від удару.
— Я все поверну! — продовжувала Світлана Анатоліївна. — Приїду й віддам! Що за істерика?

— Не треба нічого повертати, — раптом сказав Ігор. — Залиш собі. Веселись.

І натиснув «відбій».

Ми сиділи в тиші, яку порушувало лише цокання настінного годинника. Я обережно поклала руку йому на плече.
— Не можу в це повірити, — прошепотів він. — Власна мати…

— Ігорю, — я сіла поряд, взяла його за руку. — Послухай мене. Те, що вона зробила — непробачно. Вона зрадила твою довіру.

Він кивнув, дивлячись у підлогу.

— Я думаю, — продовжила я, підбираючи слова, — нам варто показати їй, що такі вчинки мають наслідки.

— Що ти пропонуєш?

Я глибоко зітхнула.

— Хочеш — забудь, але я не зможу дивитись їй в очі. Ми більше не будемо з нею спілкуватись. Нехай знає, що втратила не гроші, а сина.

Він підняв на мене погляд. У його очах блищали сльози.

— Цього вона точно не очікує, — промовив він глухо. — Вона звикла, що я завжди прощаю. Завжди.

Я міцніше стиснула його руку.

— Пора навчитись ставити межі, — сказала я тихо. — Навіть із рідною матір’ю.

Минуло два тижні. Телефон здригався від дзвінків Світлани Анатоліївни — спочатку безупинно, як загнане серце, потім тільки ввечері, а після третього дня запанувала дзвінка тиша.

Але в Facebook її життя вирувало — нові фото з лазурного узбережжя, захоплені підписи, ніби між нами не пролягла прірва.

Ігор змінився. Став мовчазнішим, часто дивився в одну точку. Я не тиснула, давала йому простір пережити це. Ми не говорили про авто, але я бачила, як він іноді переглядав сайти з оголошеннями, а потім із досадою закривав вкладку.

У неділю вранці мені прийшло повідомлення: «Буде в вас о третій. Треба поговорити». Світлана Анатоліївна поверталась.

— Ти хочеш її бачити? — спитала я Ігоря за сніданком.

Він підняв очі від тарілки:

— Хочу почути, що вона скаже.

Я кивнула. Усередині вирувала суміш злості й порожнечі. Я придумувала промову, яку скажу їй в обличчя. Про довіру. Про зраду. Про те, що мати так не чинить.

Ми чекали її на веранді. Я помітила таксі, коли воно зупинилось біля нашої хвіртки. Світлана Анатоліївна вийшла, незвично урочиста у легкій блакитній сукні.

Засмагла, посвітліла. В руках — якісь папери й в’язка ключів.

Вона повільно піднялась по сходах. Ми з Ігорем не рушили назустріч.

— Виглядаєте прекрасно, — холодно сказала я. — Відпочинок, очевидно, вдався.

Замість відповіді вона простягнула руку і поклала перед Ігорем ключі з дармовисом. На металевій табличці чітко виднівся знайомий логотип.

Ми з Ігорем одночасно перевели погляд на дорогу. За таксі, трохи далі, стояв позашляховик. Саме той, про який мріяв Ігор. Темно-синій, з хромованими дисками.
— Що це? — голос Ігоря затремтів.

Світлана Анатоліївна сіла на стілець навпроти, розправила складки сукні тремтячими пальцями.

— Сюрприз, сину, — її губи склались у посмішку, але в очах жила тривога, ніби вона стояла над урвищем. — Я купила його для тебе.

Ми завмерли, як перед картиною, сенс якої вислизає від розуміння.

— П’ять років тому, коли ти тільки почав говорити про машину, я відкрила депозит, — вона поклала на стіл документи. — Потроху відкладала. Хотіла зробити подарунок на твоє тридцятиріччя.

А потім подумала — навіщо чекати? І вирішила зробити сюрприз зараз.

Я взяла документи. Банківські виписки, договір купівлі-продажу. Все справжнє.

— А гроші з сейфа? — запитав Ігор.

Вона зітхнула, і вперше в її очах з’явився сором.

— Мені не вистачало на цю модель. Я не збиралась брати їх назавжди. Просто подумала — позичити у тебе ж, для тебе ж, а потім повернути. А тут ще й гаряча путівка трапилась, зовсім недорого.

Я знала, що ти перевіряєш раз на місяць, і вирішила, що встигну повернути до твого приходу.
— Але чому не сказати одразу? — я досі не могла повірити.

— Хотіла зробити сюрприз. А потім Галя запропонувала поїхати разом по тій путівці, заодно підшукати машину онлайн.
У неї є знайомства в автосалоні, обіцяла допомогти. У гарному місці… — вона похитала головою. — Захопилась цією авантюрою. Відпочити, знайти ідеальний варіант, повернутись героїнею. Але коли ви подзвонили…

— Ви ж самі казали, що вам треба було відпочити. Могли б одразу сказати про сюрприз, — я не стримала докору.

— Я розгубилась, — вперше вона подивилась мені просто в очі. — Злякалась, що все зіпсувала. Повела себе жахливо, знаю. Мені… здавалося, що як зізнаюсь, то сюрприз зникне.

Ігор підвівся і повільно підійшов до перил веранди, дивлячись на машину.

— Я зробила це з любові, — голос Світлани Анатоліївни затремтів. — Просто хотілось відчути, що я ще важлива. Я не хотіла красти — хотіла дати тобі більше, ніж коли-небудь могла.

Я дивилась на її посіріле обличчя, на тремтячі руки та розуміла: вона справді злякалась. Не втрати грошей — втрати сина.

Ігор обернувся. В його погляді змішались образа і розгубленість:
— Чому ти не могла просто сказати?

— Я завжди була поганою матір’ю, — вона опустила голову. — Не вмію говорити про любов. Легше робити. Але виходить криво, знаю.

Настала тиша. Я раптом побачила перед собою не ворога, а просто немолоду жінку, яка хотіла сказати синові, що любить його, але зробила це незграбно, по-своєму.

Ігор зробив крок до матері й тихо промовив:
— Я люблю тебе.

Вона підвелась, не піднімаючи очей. Він обійняв її міцно.

— Ніколи більше так не роби, — сказав він їй у волосся. — Просто скажи наступного разу.

Я дивилась на них, і всередині розчинялась злість, поступаючись місцем чомусь новому. Можливо, розумінню. А може, прощенню.

— Приміряєш? — Світлана Анатоліївна простягнула Ігореві ключі, витираючи сльози.

Ми вийшли втрьох. Ігор відкрив дверцята, провів рукою по шкіряному салону. В його очах світилась радість хлопчика.

— Куди їдемо? — спитав він, обертаючись до нас.

— Може, на озеро? — невпевнено запропонувала свекруха, глянувши на мене.

Я усміхнулась — вперше за ці два тижні щиро.

— На озеро, — погодилась я. — І щось смачне з собою візьмемо.

Увечері ми сиділи на березі. Мангал догорав, в повітрі витав аромат шашлику.

Над озером сідало сонце, фарбуючи воду в золото. Ігор і його мати про щось говорили біля машини.

Я дивилась на них і думала про те, що іноді любов проявляється криво, незграбно, не так, як ми чекаємо.

Але це не значить, що її немає. Просто треба навчитись бачити її крізь нерозуміння і розчарування. І тоді, можливо, ми отримаємо більше, ніж втратили.