Повернувшись додому з інституту, Славко застав свою молодшу сестричку Свету на сходах біля квартири. Семикласниця, зажурена, сиділа на брудній сходинці, а поруч із нею стояв її яскравий шкільний портфель.

— Ти чого це тут розкисла? Двійок нахапала й тепер додому соромно йти? — спробував пожартувати старший брат, хоча в голосі його відчувалася тривога.

— Дуже смішно, — підвелася дівчинка, її очі були червоні від сліз. — Я прийшла додому, а в моєму портфелі не виявилося ключів від квартири. Стукаю, стукаю, бабуся не відчиняє.

— Так чого ж ти не зателефонувала? Може, щось трапилося? — стривожився Славко. — Телефон же в тебе є?

— Та в тому-то вся й річ, що й телефона нема. Ані телефона, ані ключів. А я ж добре пам’ятаю, як клала все це до портфеля. Здається, бабуся вранці вийняла. Вона заходила до нашої кімнати, коли я снідала.

Славко не став заперечувати слова сестрички. Таке цілком могло бути. Бабусині дивацтва ставали все різноманітнішими, мов квіти на клумбі.

Ще зовсім недавно Сидорчуки були цілком звичайною та щасливою родиною. Тато, мама, двоє діток. І бабуся, мамина мати, яка жила разом із ними під одним дахом.

Тато Славка та Свети все життя працював далекобійником і непогано заробляв, як то кажуть, жив не в злиднях.

Тому й наважилися Сидорчуки на ще одну дитину – донечку Світланку, вона була досить пізньою дитиною, їхньою пізньою радістю. А потім, з різницею у два роки, родину спіткало нещастя, наче грім серед ясного неба.

Спочатку не стало батька.

Нещасний випадок на трасі, обірвалося його життя, мов струна. Потім у бабусі стався інсульт, підкосило її. Після відходу чоловіка мамі Славка та Свети довелося тяжко працювати, не покладаючи рук.

Працюючи раніше доба через двоє, тепер вона практично не бувала вдома, крутилася як білка в колесі.

Самій важко родину утримувати. Славик кілька разів намагався кинути інститут і теж піти працювати, щоб допомогти матері.

Але жінка категорично заборонила, це було для неї святе правило, “табу”. Син обов’язково повинен здобути вищу освіту, вибитися в люди. І Ольга заради цього, як то кажуть, із себе шкуру дерла.

Після бабусиного інсульту стало особливо складно.

Якийсь час Ользі довелося повністю присвятити себе догляду за мамою, не відходила від неї ні на крок. І начебто літня жінка трохи оговталася, пішла на поправку.

Але не так сталося, як гадалося.

Почалися дивні речі. Бабуся почала все забувати, навіть імена онуків плутала, події перекручувала, говорила нісенітниці, робила досить дивні вчинки, наче не при собі була.

Ось як зараз.

Славко чомусь зовсім не здивувався, коли Свєта сказала йому, що це бабуся забрала з її портфеля ключі та телефон.

Таке цілком могло бути, у її стані чого тільки не траплялося.

Причому лікар на консультації прямо сказав, що це наслідки хвороби, і краще вже не стане, буде тільки гірше.

Хлопець відімкнув квартиру своїм ключем, але, переступивши поріг, одразу ж відчув різкий задушливий запах газу, мов хтось забув закрутити кран.

— Не заходь поки що, — крикнув він сестричці, його серце тривожно закалатало.

Сам кинувся на кухню. Так і є!

Усі конфорки на плиті були ввімкнені, а на підлозі валялася розлита каструля борщу, який зварила Ольга перед тим, як піти на роботу, її старання пішли прахом.

Славко швидко вимкнув усі конфорки й навстіж розчинив пластикову стулку кухонного вікна, впускаючи свіже повітря.

Бабусю хлопець знайшов у залі.

Вона сиділа в кріслі, розпатлана, і погляд її був недобрий, колючий. У руках старенька міцно стискала спиці для в’язання, наче для самозахисту.

— Ти хто такий? — верескливо заволала вона на Славка, її голос задрижав. — Ти як сюди потрапив? Геть звідси!

— Бабусю, це ж я, твій онук, Славко, — хлопець намагався спокійно заспокоїти жінку, його голос звучав лагідно.

Хлопець стояв біля дверей, не роблячи спроб наблизитися до бабусі, знав її непередбачувані стани.

Саме в такому от затьмареному стані вона колись ткнула ножицями в ногу своєї доньки, Ольги, раптово побачивши в ній ворога, як у страшному сні.

— Іди! Іди негайно! — верещала старенька, виставляючи перед собою гострі спиці, наче клинок. — Поліція! Поліція! Допоможіть, грабують!

Славко вирішив відступити, не дратувати її ще більше. Він абсолютно губився в такі моменти й не знав, як заспокоїти бабусю, що робити.

У коридорі боязко тупцяла Свєта й морщила носик, її очі були сповнені страху.

— Славо, чим це так недобре пахне?

— Газом пахне. Вийди на сходи, нічого тобі тут дихати цим. І двері залиш відчиненими, треба все добре провітрити.

Виштовхавши сестричку за двері, Славик кинувся телефонувати матері, його серце не знаходило спокою.

Він би й сам пішов геть, бо в квартирі було нічим дихати, але залишати бабусю саму було не можна, як на пороховій бочці.

А що, як вона випадково чи навмисне чиркне сірником?

Ольга ахнула в слухавку, почувши схвильований голос сина.

— Славку, треба гарненько й швидко провітрити квартиру. Я спробую зараз відпроситися з роботи й прибігти до вас. Ти тільки не залишай бабусю саму, благаю. Де вона зараз?

— Вона в залі, і в неї в руках в’язальні спиці. Вона агресивно налаштована, як тоді, ну ти пам’ятаєш… — тихо промовив Славик, згадуючи той жахливий випадок.

Ольга застогнала, і син навіть уявив, як вона стоїть там на роботі, тримаючись за серце, її душа розривалася від тривоги за дітей і матір.

— Синочку, я розумію, тобі страшно, але треба за нею все-таки приглянути, поки я не прийду. Там у залі, в комоді, серед різних дрібничок є татові запальнички. Що, як бабуся до них добереться? Боже мій…

— Я зрозумів, мамо. Я пригляну, ти тільки приходь швидше, молю тебе.

Славик обережно прочинив двері до зали й крізь вузьку щілину почав спостерігати за бабусею.

Вона все так само сиділа в кріслі й так само міцно стискала в руках гострі спиці.

Очі її поблискували зловісно, наче в дикої кішки.

— Я тебе бачу, — раптом заявила вона, її голос став твердим. — Ти хто такий? Слідкуєш за мною, шпигуне?

Славикові ставало моторошно, мурашки побігли по шкірі.

Добре хоч Свєта погодилася піти до подружки, кинувши в передпокої свій яскравий портфель.

Однак, коли Ольга нарешті прибігла з роботи, захекана й перелякана, її мама майже прийшла до тями.

Вона підвелася з крісла, обережно встромила спиці в клубок пряжі, що валявся на підлозі, й почала бурмотіти щось про в’язання теплих шкарпеток.

Потім повела носом і шумно втягнула повітря.

— Це що, газом пахне? — спокійно запитала літня жінка, її погляд став розсудливим. — Славку, а ти чого там нишком заглядаєш? Заходь, не бійся. Чим це так недобре пахне в квартирі?

Хлопець полегшено зітхнув.

Бабуся знову стала майже такою, якою він її пам’ятав, і він спокійно зайшов до кімнати, відчинивши навстіж балконні двері, щоб вивітрити запах.

— Бабусю, нехай провітриться. Ти маєш рацію, в квартирі чимось неприємно пахне.

Оскільки вхідні двері квартири були навстіж розчинені, Ольга зайшла майже безшумно.

Вона застигла на порозі зали, переводячи розгублений погляд з мами на сина. Очі жінки були наповнені слізьми полегшення та розпачу.

— Ти даремно відпросилася, — спробував усміхнутися Славко, хоча на душі в нього було тривожно. — У нас уже все добре, правда, бабусю?

— Добре-то добре, — пробурмотіла старенька, насупивши брови. — Тільки от чому так газом тхне? Олю, а ти чого вдома? Хіба ти сьогодні не працюєш?

— Працюю, мамо. Я ненадовго, зараз знову побіжу, — тихо відповіла Ольга, намагаючись приховати своє хвилювання.

Жінка бочком зайшла в кімнату й, намагаючись зробити це непомітно, швидко сунула собі під кофту клубок пряжі з гострими спицями.

Потім ледь помітно кивнула синові, даючи йому знак.

Вони вийшли на кухню, і там жінка побачила розлитий по всій підлозі червоний борщ.

Заголосила й кинулася його прибирати, одночасно схвильовано говорячи синові:

— Славку, напевно, настав час сховати всі гострі та ріжучі предмети подалі від бабусі. Я зараз побіжу на роботу, а ви зі Свєтою зберіть усі ножі, виделки, ножиці, спиці й таке інше, ну, ти зрозумів.

А потім ми разом подумаємо, де в нас це все зберігатиметься, так, щоб бабуся не знайшла. І постарайся не затримуватися після інституту, коли я на роботі.

Думаю, Свєті більше не варто залишатися з бабусею наодинці, це занадто небезпечно.

— Я й сам так думаю, мамо, — гірко зітхнув Славик, його серце стиснулося від тривоги. — Та я вже й так бігом біжу, а все одно не встигаю. Як тільки уявлю, що могло б статися, якби бабуся чиркнула сірником або знайшла запальничку…

— Славко!!! — Ольга тим часом прибрала розлитий борщ і схопилася за голову, її обличчя спотворила відчай.

– Я намагаюся про це не думати, відганяю ці страшні думки. Я не знаю, як нам жити далі, просто не знаю! Я не можу піти з роботи, ви ж маєте вчитися, нам треба на щось жити, якось виживати.

Славик бачив, що мама ось-ось розплачеться, і ніжно торкнувся її плеча, намагаючись підтримати.

— Ну все, мамо, заспокойся. Запах майже вивітрився. А бабуся зараз наче нічого й не було. Я зателефоную Свєті, нехай вона повертається додому. А ти біжи на роботу, не запізнюйся. Сьогодні ми якось впораємося, все буде добре.

— Сьогодні… ось саме сьогодні! — протяжно видихнула Ольга, її очі були сповнені сліз. — А що далі? Як нам жити? Господи, що ж робити, підкажи?

Ольга, картаючи себе за те, що змушена залишати хвору маму на своїх дітей, поспішно пішла на роботу, її серце краялося від болю.

А Славко зателефонував сестричці й почав думати, чим же він її годуватиме за відсутності борщу? Вирішив зупинитися на простій яєчні з ковбасою, і коли Свєта нарешті прибігла від подружки, яка жила в сусідньому під’їзді, на столі її вже чекала гаряча вечеря.

Покликали вечеряти й бабусю.

Вона прийшла, як ні в чому не бувало, її поведінка була спокійною. Але обурилася, коли Славик подав їй ложку для яєчні.

— Хто це яєчню ложкою їсть? Славко, ти що? Виделки давай, не сміши.

— А нема в нас більше виделок, — відвів очі хлопець, збрехав на ходу, не знаючи, що сказати. — Мама їх усі до ломбарду занесла, гроші знадобилися.

— Який ломбард, Славко? Ти з глузду з’їхав? — здивувалася бабуся.

Тут же, забувши, про що вони щойно розмовляли, бабуся перевела свою увагу на Свєту, її погляд став підозрілим.

— А хто ця дівчинка за столом? Твоя подружка? Яка невихована, сіла тут їсти й навіть не привіталася, от тобі й маєш.

Свєта округлила очі, скорчила братові кумедну гримасу й, нашвидкуруч заштовхнувши до рота яєчню, шмигнула до своєї кімнати.

Бабуся ж їла не поспішаючи, її думки знову почали блукати.

Слава відчув це, коли вона звернулася до (розповідь спеціально для сайту – цей день) нього, назвавши “молодим чоловіком”, і почала сварити за погане обслуговування, мовляв, що це за вечеря така несмачна.

Кілька днів родина прожила відносно спокійно, наче перед бурею. Бабуся їх не впізнавала, але, принаймні, не сильно дивакувала, не створювала нових проблем.

А потім, як грім серед ясного неба, знову скоїлося лихо.

Вона затопила сусідів знизу. Залишила відкритими крани у ванній кімнаті, і вода безупинно лилася на підлогу.

Ніхто так і не зрозумів, чи хотіла бабуся помитися, набрати повну ванну води, чи зробила це навмисне, у її затьмареному розумі коїлося невідомо що.

Це вже не мало жодного значення, коли на Ольгу розлючено кричав огрядний чоловік із нижнього поверху, його обличчя палало гнівом.

— Ви хоч розумієте, що накоїли? Я тільки-но ремонт закінчив, усе новеньке. Ви мені все сплатите! Усе до копійки, чуєте? І взагалі, чому ви залишаєте на самоті недієздатну людину?

Мало що вона у вас може вчинити. Сусіди кажуть, нещодавно в під’їзді газом тхнуло. Це її фокуси? Ви нас усіх наражаєте на небезпеку. Так далі тривати не може.

Ольга навколішках збирала ганчіркою воду з підлоги й мовчала, її душа була сповнена розпачу.

Їй не було що сказати у своє виправдання.

Сусід пішов, грюкнувши дверима й кинувши наостанок, що збитки їм доведеться сплатити в повному обсязі.

Ольга з відчаєм відкинула мокру ганчірку, забризкавши калюжами води кахельну плитку на стінах, безсило опустилася в калюжу й гірко розплакалася.

Слава обережно намагався підтримати матір, продовжуючи збирати воду, але потрібних слів не знаходилося, вони застрягли в горлі.

А що тут скажеш, коли горе таке безмірне?

Увечері, коли бабуся та Свєта вже вклалися спати, Ольга влаштувала на кухні тиху сімейну нараду.

Нарада складалася всього з двох осіб – її та сина, її єдиної підтримки.

— Синку, ти в мене вже зовсім дорослий став, — невпевнено почала жінка, її голос тремтів від хвилювання. — Я хотіла з тобою порадитися, як із дорослим чоловіком. Ось подивися, що мені дали на роботі…

Ольга обережно поклала на стіл білу пластикову візитівку.

Славкові одразу впало в око велике чорне слово «Інтернат».

— Знаю, Славку, знаю, це дуже важке рішення, — затараторила Ольга, наче виправдовуючись перед сином, її очі наповнилися слізьми.

– Але, повір мені, у нас із тобою просто немає іншого виходу, я вже не маю сил. Це непогане місце, я дізнавалася, там до хворих ставляться по-людськи, не кривдять.

Витрати на утримання бабусі покриватиме її пенсія. І ми будемо її часто навідувати, обіцяю.

Славкові стало соромно, що його мама, яка тягне на собі всю родину, ще й виправдовується перед ним, її мужність вражала.

І він швидко закивав головою на знак згоди.

— Мамо, так, звичайно. Іншого виходу в нас справді немає. А якщо ми побачимо, що бабусі там погано, ми ж завжди зможемо її забрати, правда? — тихо запитав він, сподіваючись на позитивну відповідь.

Через кілька днів бабусю влаштували до нового місця проживання.

Того дня вона нікого не впізнавала, її погляд блукав. Їй здавалося, що її привезли до затишного санаторію, де колись вони відпочивали з її покійним чоловіком у молоді роки.

Бабуся прискіпливо оглядала умови в палаті, називаючи її “номером”, бурмотіла щось собі під ніс і не розуміла, чому ця незнайома їй жінка та молодий хлопець весь час сором’язливо відводять очі, їхні серця були сповнені болю.

Без бабусі вдома стало напрочуд тихо й спокійно, немов після бурі настала затишна тиша.

З полегшенням зітхнула Свєта й знову почала запрошувати в гості своїх подружок, їхні дзвінкі голоси знову наповнили квартиру.

Тільки Ользі було дуже соромно за свій вчинок, і вона навідувала свою маму так часто, як тільки випадала вільна хвилина, її серце не знаходило спокою.

Хоча, можливо, могла б цього й не робити, бо літня жінка майже ніколи її не впізнавала, її пам’ять згасала, мов свічка на вітрі.

Але виглядала цілком задоволеною життям у своєму новому “санаторії”.

Через пару тижнів до Ольги з сусіднього міста несподівано приїхала її старша сестра Галина.

Це не був звичайний візит у гості, Галина випадково (розповідь спеціально для сайту – цей день) дізналася, що Оля влаштувала маму до інтернату для літніх людей.

Вона вибухнула прокльонами й криками, ледь переступивши поріг квартири, її обличчя палало гнівом.

— Як ти могла таке вчинити? Це ж наша з тобою рідна мати! Ніколи б не подумала, що ти така… безсердечна, що при живих дітях залишиш маму гнити в цьому жахливому місці.

Оля зі сльозами на очах намагалася пояснити свій вчинок, розповідала, що іншого виходу в неї просто не було, що вона була в безвихідній ситуації.

Але Галина не слухала її виправдань, продовжуючи кричати, її голос зривався на крик:

— Слава Богу, мама виростила лише одну таку невдячну доньку! Я не така, моє серце не з каменю. Я сьогодні ж забираю її звідти й відвезу до себе, я не кину її напризволяще.

Після того, як сестра пішла, забравши матір, Ольга знову гірко заплакала, її плечі судорожно здригалися.

Син обійняв її, намагаючись хоч якось втішити, підтримати в цей важкий час.

А Свєта, не розуміючи всієї глибини трагедії, здивовано й дещо зухвало запитала:

— А чого це тітка Галя так кричала? Вона хоч уявляє, яка зараз бабуся? Вона ж у нас дуже давно не була, мабуть, і не пам’ятає її.

Це була правда.

Галина, хоч і була старшою сестрою Ольги, все ще тяжко працювала, як і її чоловік. Їхня єдина доросла донька давно вийшла заміж і жила окремо своїм життям.

Галина стримала своє гнівне слово й забрала маму до себе.

Ольга кілька разів намагалася їй телефонувати, дізнаватися про мамин стан, але Галина лише сердито пирхала в слухавку, нічого не розповідаючи сестрі, її серце було сповнене гіркоти.

Через місяць у Ольги видалася пара вихідних, і, хоч як їй було соромно за свій попередній візит, вона все ж поїхала до сусіднього міста до Галини, щоб нарешті побачитися з мамою.

Для Галини її візит став повною несподіванкою, і вона застигла на порозі квартири, наче не бажаючи пропускати сестру всередину, її обличчя було напруженим.

Потім отямилася, неохоче відійшла вбік, але на її обличчі вже не було колишньої агресії, а виднілася розгубленість і якась прихована тривога.

Ольга увійшла й спокійно запитала, намагаючись приховати своє хвилювання:

— Де мама? Як вона зараз почувається? Я приїхала її провідати, дуже за нею сумую.

Галина відвела очі, її погляд став важким.

— Мами тут немає, Олю. Вона знову в інтернаті…

— Як це, в інтернаті? — ахнула Ольга, її серце болісно стиснулося. — Ти що, Галю? Ти ж так кричала на мене, звинувачувала, що я невдячна донька, яка змусила маму там животіти. А ти тоді хто?

Галина важко зітхнула, її плечі поникли.

— Вибач, Олю, я була неправа, зірвалася. Мама, і справді, стала зовсім недієздатною, її стан погіршувався з кожним днем. У мене чоловік…

Він просто не витримав, його нерви здали. Сказав прямо: або вона, або я. І що жити з нею в одній квартирі він більше не збирається, це виявилося занадто важко для нього.

Ти не хвилюйся, я відвезла її до того самого інтернату, у вашому місті. Там їй, здається, навіть подобається, вона там спокійна.

Часом рішення які здаються з першого погляду не правильними, є єдино вірними…