– Ти тут більше не живеш, – Валентин дивився спокійно на Таню.

– Дай матері зітхнути спокійно.

– Я їй не заважаю, пропусти, – Таня не збиралася здаватися.

Вона спробувала відштовхнути співмешканця матері, але той не зрушив із місця.

– У мене там речі, – не вгамовувалася Таня.

– А, точно, речі, – Валентин на кілька секунд зачинив двері, потім відкрив і викотив валізу. – Тут усе. Більше не з’являйся.

Таню виховувала мама, батька у дівчинки ніколи не було. Бабуся теж була завжди поруч. Вона і допомагала, коли було потрібно, вчила матір Тані і теж виховувала.

– Мало ременя в твоєму дитинстві було! – бурчала бабуся. – Де пропадаєш? Дівчину одну вдома залишила.

– Мамо, не починай!

Тамара, мама Тані, не дуже шанувала свою матір і не любила, коли та приходила і починала її вчити життя.

– Тетяні вже сім, а я з подружками сиділа. І взагалі, маю я право на особисте життя?

– Не маєш! – кричала бабуся. – Спочатку дитину виховай, у житті їй усе дай, а потім будуй своє жіноче щастя.

Мабуть, Тамара сприймала слова близько до серця, ображалася, але йти проти матері не хотіла.

Таня закінчила дев’ять класів, вступила до технікуму в іншому місті і поїхала від матері.

Тоді-то Тамара і зайнялася своїм особистим життям. Валентин з’явився практично моментально.

Через три роки Таня закінчила технікум і повернулася додому назовсім.

Дівчина піднялася на третій поверх і застигла біля дверей. Її ключі не підходили.

Вона знала, що мама живе з Валентином. Навіть бачила його кілька разів під час приїздів додому.

Але не думала, що він став найголовнішою людиною для матері.

Таня постукала, дзвінок не працював.

Двері відчинила не мама, яка знала, що донька має повернутися, а її співмешканець.

– Ти тут більше не живеш, – сказав він спокійно, ніби повідомляв про погоду. – Дай матері зітхнути спокійно.

– Я їй не заважаю. Пропусти.

Вона зробила крок уперед, але він не відступив. Валентин був більший, вищий, із важким поглядом.

– У мене там речі, – спробувала стриматися. – І я тут усе життя прожила!

– А, точно, речі, – кивнув він і зачинив двері просто перед її носом.

За хвилину відчинив знову, викотив валізу.

– Тут усе. Більше не з’являйся. Вважай, закінчено твоє життя в цій квартирі.

Валентин зачинив двері й повернувся до Тамари.

– Ну ось, вирішив я твою проблему. Танька зараз поїде до бабці й буде за нею доглядати. А ти все думала, як підійти до дочки і як попросити, сказати. Навіть говорити нічого не довелося.

Тамара задоволена кивнула. Справді, Валентин допоміг їй розв’язати проблему. Вони заощадять гроші на доглядальниці і в підсумку отримають квартиру.

Таня взяла валізу і повільно спустилася вниз. Бабуся відчинила відразу, ніби чекала за дверима.

– Нарешті. Я вже думала, не приїдеш. Тамара сказала, що доглядати за мною будеш.

А в мене тиск знову стрибнув, – вона поквапилася всередину, не помічаючи, як Таня застигла на порозі.

– Чайник щойно закипів. Проходь, руки помий.

У Тані не було вибору. Скаржитися бабусі вона не звикла, тому й не розповіла, як вона опинилася тут.

– Хороша ти виросла. Не дарма я вас усіх лаяла. Ось тільки мати твоя…

Про матір вони намагалися не говорити. Тамара з’являлася рідко, заходила на п’ять хвилин, перевіряла, як справляється дочка.

– Ось, для тебе постаралася, помічницю тобі віддала, – усміхалася Тамара, не зважаючи на те, що донька з нею навіть не розмовляє і намагається не дивитися в її бік.

– Так і скажи, – бабуся немов не розуміла, як і що сталося. – Життя своє налагоджуєш.

– Взагалі, мамо, – Тамара схрестила руки на грудях. – Твоя умова була, щоб Танька виросла. Вона виросла. Маю я право на своє життя? Валентин, між іншим, одружитися зі мною зібрався.

Тамара йшла і грюкала дверима, а бабуся стояла і ще довго дивилася їй услід. Чи то про щось думала, чи то згадувала. Але завжди щось бурмотіла. Таня перший час не звертала уваги, а потім прислухалася.

– Треба було з юності нормально життя будувати. Залишила дівку одну, так і недовго, про мене забудеш.

Одного разу, коли Таня прийшла додому пізніше, ніж зазвичай, вона застала бабусю в сльозах. На столі – виписка з поліклініки. Діагнозів було багато.

– Недовго мені залишилося, Тетяно. – Бабуся говорила спокійно, як завжди. – Але ти не бійся. У тебе все буде.

Таня засмутилася, бабуся їй була рідною людиною і думати про щось погане не хотілося.

– Бабусю, та ми тебе вилікуємо, не переживай.

Але через тиждень жінка злягла.

Після цього Таня почала ночувати в кріслі поруч. Міряла тиск у півсні, не відпускала руку навіть уночі.

Бабуся танула – щодня потроху, але не скаржилася. А потім прийшла Тамара.

З’явилася, як господиня.

– Мамо, поговорити треба. Не встаєш уже? Значить, я вчасно.

Бабуся лежала, ледве підвівшись на подушках. Тамара поклала перед нею папери:

– Ось, я все підготувала. Тут дарча. Просто підпиши. Потім мені легше буде – і доглядати, і взагалі.

– А ти доглядати зібралася? – насилу вимовила бабуся. – Після тридцяти років відпочинку?

– Мамо, ну я ж дочка.

– Дочка… – тихо повторила вона. – Таня тут. Таня зі мною. Таня знає, якою рукою я ложку тримаю, і де в мене таблетки лежать. А ти?

Тамара замовкла.

– Не буде підпису. Забери свої папери і геть звідси. – Голос бабусі тремтів, але погляд був сталевий.

Тамара пішла. Більше не з’являлася.

Через три тижні бабусі стало гірше. Настільки, що навіть Таня не справлялася сама. Приходила доглядальниця, допомагали сусіди. Таня не скаржилася. Просто була поруч.

В один із вечорів, коли в будинку було особливо тихо, бабуся раптом сказала:

– Квартиру я на тебе оформила, все тобі дістанеться. Матері не думай поступатися. Краще взагалі її не пускай.

Таня плакала.

Через два місяці Таня залишилася у квартирі одна. Вона завела фікус, як у бабусі був. Повісила її фартух біля плити. І в один із днів все-таки зателефонувала матері.

– Я не віддам тобі квартиру. Але якщо захочеш – можеш прийти. Просто… у гості.

– Ти з глузду з’їхала? – почула вона у відповідь. – Я ж твоя мати!

– Ні, ти просто жінка, яка мене на світ привела.

Вона вимкнула телефон.

Таня поверталася з роботи пізно. У руках – дві сумки.

Уже тиждень квартира стояла тиха, холодна. Таня ніби жила в музеї, де все знайоме, але нічого не можна чіпати.

Вона відчинила двері й здригнулася: на кухні світло. А там – Тамара. Сидить за столом, п’є чай із бабусиної чашки. Як у себе вдома. Поруч – сумка з документами.

– Ти що тут робиш? – Таня поставила сумки в передпокої.

– Я? – мати навіть не повернулася. – Прийшла поговорити. Питання вирішити.

Таня мовчки присіла навпроти. Уже знала, що почує, але хотіла дати шанс.

– Слухай, – почала Тамара, діловито витягуючи папери. – Я все оформила. Квартира була мамина, але ж вона хотіла, щоб вона залишилася в сім’ї.

А ти тут тимчасово. У тебе своє життя буде, вийдеш заміж, поїдеш. А я – її дочка. Я рідна кров.

– Кров? – Таня усміхнулася. – А де ти була, коли бабуся кашляла ночами? Коли тиск скакав? Коли я її з ванни на собі витягала?

– Не треба істерик, – відрізала мати. – У всіх своє життя. Я тебе одна ростила, між іншим! А вона завжди лізла, ставила палиці в колеса. А тепер ти хочеш усе прибрати до рук?

– Мені нічого не потрібно. Я не за квартиру тут сиділа, а тому що вона була мені ближчою.

Мати скривилася.

– Житло – це питання майбутнього. Я не молодію, мені потрібна стабільність. А ти – знайди собі кут. Винаймай, як усі. Працюй. Бабуся б цього хотіла.

– Ні, не хотіла б, – перебила Тетяна. – Вона хотіла, щоб я була вдома. Щоб у мене був свій куток, хоч десь. А ти… Ти згадуєш про сім’ю тільки коли треба оформити щось на себе.

Тамара піднялася з-за столу:

– Послухай, дівчинко. Я – мати. І якщо ти думаєш, що житимеш тут, а я буду на вулиці – помиляєшся.

У тебе є вибір: або ти звільняєш квартиру добровільно, або я йду до суду. Там розберуться, хто тут справжня спадкоємиця.

– Іди, – спокійно сказала Таня. – Тільки пам’ятай: ти мене вже одного разу вигнала. Другого разу не буде.

Тепер я – не сімнадцятирічна дівчинка. І якщо ти хочеш боротися – борись. Але не розраховуй, що я здамся.

– Ти пошкодуєш.

– Я вже пошкодувала. Про те, що колись ще намагалася тебе любити.

Мати схопила сумку, підборами застукала по лінолеуму і вийшла, не озираючись.

Таня залишилася сидіти в кухні, все ще відчуваючи запах бабусиних трав’яних зборів і чуючи цокання старого годинника.

Вона не плакала. Просто налила собі чай у ту саму чашку, яку мати щойно тримала, і сказала вголос:

– Я тут жити буду. А замки завтра зміню.