Семен відсунув від себе порожню супову тарілку з явною зневагою, різко кинув ложку в тарілку.

Зіна помітила це й одразу ж забрала посуд, поставивши в раковину.

– Чай подай, – невдоволено сказав Семен.

Зіна намагалася зробити все якнайшвидше, не любила, коли чоловік довго чекав, потім у нього весь вечір був поганий настрій.

Сьогодні знову щось трапилося, втретє за цей тиждень. Це багато. Зіна дістала з полиці цукорницю і поставила поряд.

– Валька народила на початку березня, – роздратовано випалив він.

Зіна сіла навпроти чоловіка, стиснула кухонний фартух двома руками на колінах і опустила погляд. Вона розуміла, до чого це було сказано, розуміла, що далі буде монолог.

– Мед будеш? – раптом, сама того не чекаючи, Зіна схопилася й перервала чоловіка, який щойно відкрив рота.

– Який ще мед? Не роби вигляду, що тобі не цікаво.

– Мені й справді, Семене, не цікаво, у мене справ багато, в Іринки ще колготки порвалися, треба зашити, посуд перемити.

– Я тобі говорю про те, що в моєї колишньої дружини малюк вже є, а їй безпліддя ставили, розлучилися ми через це. Вона навіть змогла! А ти?

– А що я?

– Я тебе з дитиною взяв, щоб точно знати, що ти зможеш. А ти!

– А я змогла.

Семен глянув на дружину недобре.

– Не юні вже. Під сорок обом. Скільки ще пробувати? П’ять років живемо!

– Семене, ти знав, що я була в положенні не від тебе, я це ніколи не приховувала, правду знав, навіщо ти мене зараз усім цим дорікаєш?

– Навіщо ці розмови? Ти йти перевірятись не хочеш, вважаєш, що проблема в мені. Але я вздовж і поперек перевірена. Все гаразд!

Зіна відійшла до вікна і відвернулася. Накипіло. Її волосся, яке вже давно чекало на перукаря, було зібране в пучок.

Вона напружилася від тяжкої атмосфери, що нависла в повітрі, смикнула приколку, і її каштанове волосся лягло на плечі.

Він хотів підвестись і піти в кімнату, але несподівано для себе стримався.

– Я заради тебе, заради нас, щороку стільки всього проходжу. І що натомість? Докори, невдоволення. Це твоє “подай”, “принеси”.

– Може, і немає того кохання в нас. Так, зійшлися і все, тому така прірва між нами. Таке відчуття, що мені самій все це потрібно.

Семена пересмикнуло.

– Ти книжок начиталася бабських? Що городиш?

– Ні, не читала, я сама так гадаю.

– Думати тобі, Зінко, шкідливо, – сказав чоловік з усмішкою, але вже не сердився. Розмова його навіть розвеселила.

Завод у п’ятницю гудів, усі ходили веселі – день зарплати. Напарник Семена, Микола, посміхався з самого ранку. До прохідної треба було пройти територією верстатобудівного заводу, вони вийшли разом, не поспішали.

Весна, така рання цього року, вже вкоротила жіночі спідниці, наповнила повітря свіжістю першого листя, вмитого дощем. Микола зупинився і вдихнув повітря на повні груди.

– Добре як! Ти одразу додому, чи в крамницю?

Семен на роботу їздив автомобілем і, бувало, після роботи заїжджав за продуктами. Микола останнім часом зловживав добротою напарника і їздив з ним, щоб не тягати пакети. Семен не відмовлявся, все одно по дорозі, та й веселіше їхати.

Довго обговорювати не було чого, Зіна просила купити овочів, картоплі цього разу взяти попросила дві сітки. Тож Семен ствердно йому кивнув.

Ще не встигли вийти з прохідної, як Микола, оголюючи в усмішці свої рівні красиві зуби, сказав:

– Премію цього разу хорошу заробили, я сьогодні гу-ля-ю. Ну а що? А ти? Що, Семене?

Задумливе обличчя напарника Миколу трохи збентежило.

– Та, – махнув він рукою, – Зінка ж.

– Ось тому я й не одружуюся. Щороку наречених міняю, одна краще за іншу. А хочеш, моя з подружкою прийде, посидимо, розвієшся.

– У мене дві кімнати та кухня, місця багато, захочеш – залишишся, скажеш своїй, що у мене… ювілей, запросили. А повернешся з картоплею, морквою, вона й не впізнає ніколи.

Семен навіть зупинився на стоянці біля своєї машини.

Микола підійняв руки вгору, наче вибачаючись, що мимоволі одружений чоловік міг подумати не те.

– Я нічого такого не пропонував. Просто, якщо хочеш, посидимо, розслабимось, місяць важкий такий був. Я запрошую, з мене стіл та компанія, – Микола підморгнув напарникові.

Місяць справді був важкий. Працювали багато, швидко. Семен мовчав, роздумував.

У супермаркеті обидва зупинилися біля полиці із пляшками.

– Три візьму, – Микола почав складати пляшки у свій продуктовий візок.

– Куди тобі три?

– То нас троє буде, на тебе брати, чи ти одразу додому?

– А, чотири візьму. Карина сказала, що прийде з Веронікою, тому я не скуплюсь. Вони мої частування з лишком покривають. Дівчата – вогонь! І розумні.

Семен подивився на партнера. Ніколи вони не обговорювали з ним цю тему. У цеху вони завжди в оточенні інших працівників, особистих тем не торкалися.

– Пішли до хлібного відділу, – покликав Колька і Семен пішов.

Затарився Микола знатно, діловито складаючи покупки в пакети, він підморгував касирці, розмахуючи банківською карткою. Начебто: “Так, я можу собі все це дозволити”.

Семена ця ситуація розвеселила. Він згадав себе у студентські роки. Точнісінько, як зараз поводиться Микола.

Семен завантажив у багажник куплені продукти, й вони поїхали.

У квартиру підіймалися удвох. Микола запросив напарника увійти, забрав пакети, які той йому допомагав занести, і… зачинив за Семеном двері.

– Скидай боти, допоможеш мені на стіл накрити.

– Я? – Семен від почутого навіть розгубився.

– Так.

– Ні. У мене дружина займається цим, я пас. Чекай, прийдуть ці твої, накриють.

– Ці не такі. Вони вищі за це!

– У сенсі?

– Ну. Ці лише на готове.

Пролунав дзвінок у двері й розмову довелося перервати.

Микола кинувся відчиняти двері, а Семен пройшов у вітальню і сів на диван. На ремонт Микола не скупився, та й куди по суті йому було витрачати гроші, які він заробляв, якщо не на себе, або на ремонт.

Одягався Микола завжди модно, стежив за зачіскою, одягом. Машину купувати він не хотів, бо їздити особливо не було куди. Квартира йому дісталася від родичів батька. От і вийшло, що гроші водилися.

Через хвилину у вітальню увійшли дві красуні: високі, тут Семен навіть відчув себе ніяково. Він був явно нижчим від цих двох красунь; вечірній макіяж, красиво покладене волосся, манікюр.

Семен проковтнув слину. У горлі пересохло. Дві одягнені в обтислі сукні особи пройшли до дивана і сіли поряд. Краса цих жінок була зріла. На вигляд – не старше сорока, але й не молодше тридцяти, скоріше середина.

– Знайомтеся, це мій партнер Семен. Семен, це Карина та Вероніка.

Карина – блондинка, одразу дістала з сумочки пачку та запальничку.

– Тільки прошу на балкон, – засміявся Микола, прочинивши двері.

Семен знову здивувався. У себе вдома він був господарем, а дружина та мати, коли приїжджала у гості, завжди робили все для нього. У сім’ї його батьків, а тепер і в нього, завжди так було. А тут…

Вероніка закинула довгу ліву ногу на праву і пильно подивилася на Семена, він спокійно відкинувся на спинку дивана.

– По коктейлю, дівчатка? – спитав Микола.

– Так, давай, і закуску одразу неси.

Семен раптом чітко уявив ресторан, де Микола – офіціант, а дівчата замовляють страви. Збоку виглядало не дуже.

Семен згадав, як він так само розмовляє зі своєю дружиною. І тон той самий, поваги в інтонації мало.

Микола побіг на кухню, відразу повернувся з двома келихами, подав їх жінкам і побіг знову. Бігав він так довго, потім, не встигнувши віддихатися, приніс ще якісь частування, а коли закінчив накривати на стіл, почав розкладати частування по тарілках.

Треба зауважити, що апетит у запрошених дам був чудовий, бутерброди з ікрою і дорогу сирокопчену ковбасу вони з’їли самі, пили теж багато, після чого почали все частіше показувати вибілені зуби.

Семен теж їв, пити не став, після чого інтерес Вероніки до нього відразу пропав. Вона сиділа до нього близько, але, поступово почала відсідати.

– Поміняй мені тарілку, – простяг Семен Вероніці посуд.

– Ні, сам іди, і мені принеси пляшку води з холодильника, – жінка поряд навіть не подивилася на Семена, сказавши це.

Він підвівся, потім сів. Наказу в її голосі не очікував.

– Я принесу, – підскочив Микола. Він пішов на кухню, Семен за ним слідом.

– Вони гості, – знизав плечима Микола.

Семен закивав, а коли повернувся, Вероніка з келихом у руках посміхнулася.

– Я тарілки міняю тільки тому, кого люблю. Прислуговувати без поваги жодна жінка не буде. Всякі там котлети, борщі, – це тільки з великої любові. Вибач.

– Не варто перепрошувати. Тарілки ви міняєте за коханням, а в ліжко стрибаєте від чого, від безвиході? Ви допускаєте до себе всіх, а борщі з любові… смішно!

Вероніка з Каріною засміялися. Семенові стало гидко.

– Іди до дружини, моралісте, – Вероніка підвела руку і граючи стала перебирати довгими пальцями, відправляючи чоловіка йти.

Семен повернувся на кухню, майже зіткнувшись із Миколою.

– Я додому, бувай.

– Не залишишся?

– Ні, – чітко промовив Семен.

Він сів у свій автомобіль і зрозумів, що йому шкода партнера. У тридцять п’ять він жив так, ніби йому немає і вісімнадцяти, не розуміючи, куди йти далі, застрягши в цьому віці.

Він сидів довго, прокручуючи у пам’яті свята, як дружина раділа гостям, накривала на стіл, як хотіла всім догодити, показати, яка вона господиня. Порівнював, прозріваючи. Це були інші жінки, зовсім!

Тільки людина, яка любить, може щось віддавати: турботу, доброту, повагу, увагу без вимоги чогось натомість. Безперечно. Тільки люблячий може робити іншого щасливим безплатно, тобто – задарма.

Думки роїлися в голові, дедалі більше наповнюючи серце теплом, якого раніше не відчував. У круговерті губилося головне те, що пов’язувало спочатку, і було ниткою потім.

Дружина звично не зустрічала у коридорчику, у квартирі було тихо.

Семен насупився, поклав на підлогу сітки з картоплею і пройшов до спальні.

– Привіт, на роботі затримався? – трохи підвівшись з ліжка, сказала Зіна слабким голосом.

– Спочатку в крамниці був, потім до Миколи заїжджав, трохи посиділи, хорошу премію дали. Не подзвонив, думав швидше.

– Голодний, я зараз встану? Щось у мене температура, здається.

– Лежи. Семен підійшов до неї й приклав руку до чола. Воно було гаряче.

– Я купив картоплі, куди її, на балкон?

– Так, поклади в коробку тільки.

Семен повернувся в коридор, прибрав овочі, зайшов у ванну кімнату і почав шукати очима ганчірку, щоб вимити підлогу в коридорі. Не знайшов, зняв з ноги шкарпетку, намилив її, вичавив воду і протер місце, де виднівся пісок.

На кухні в раковині стояли кілька дрібних тарілок, мабуть, тільки дочка їла. Семен вимив тарілки, витер руки об кухонний рушник, закип’ятив воду і зробив теплий чай. Пошукав мед, знайшов, додав ложку в чай ​​і поніс кухоль у кімнату.

Зіна не спала. Він подав їй кухоль.

– Пий.

Їй не хотілося, але вона підвелася, спершись на подушку, сіла і стала пити. Ковток давався важко.

– Третій день погано себе почуваю.

– Навіщо ж на роботу ходила? Швачки твої що, рядки без тебе криві нароблять? – спитав Семен.

Зіна посміхнулася.

– Як у тебе твої на роботі.

Семен оцінив. Забрав у Зіни кухоль, поставив поряд на тумбочку і ліг із нею.

– Зін, а Зін. А ти чому мені вариш, переш?

– А що, ти це вмієш?

– Ні.

– Ну ось. Мені простіше самій швиденько приготувати й на стіл зібрати, ніж пихкання твоє на кухні слухати і як ти згадуєш матір картоплі, каструлі та плити.

– У нас з тобою вдома поділ: ти лагодиш, сміття виносиш, я перу, готую, прибираю. На тобі чоловіча робота, на мені – жіноча.

– А хіба не тому, що кохаєш?

– У ресторані от готують, хіба люблять тих, хто їсть? Ні. Кохання на кухні – це готувати млинці з медом вранці, тому що ти їх обожнюєш, або картоплю посмажити до твого приходу так вчасно, щоб ти їв засмажену, хрумку на зубах, а не холодну. Там воно таке, кохання.

Семен притиснув Зіну до себе.

– І то правда.

Вона лягла чоловікові на плече і заплющила очі.

– Спи, – прошепотів він.

Вранці Семен прокинувся від запаху свіжозвареної кави, що застрягла в носі.

– Іринко, йди, буди тата, – почув він.

Дочка прибігла до спальні й бухнулася на ліжко.

– Спиш? – спитала вона тихо.

– Угу, – потягнув він, не розплющуючи очей. – Тоді спи, я з’їм твої оладки зі сметаною.

Семен відразу прийняв вертикальне положення.

– Ой, ні, це я твої з’їм!

Перегони до кухні були постійними. Зіна усміхалася, але не втручалася. Найкращого батька для доньки вигадати було неможливо. З нею він поводився так, ніби вона його рідна дочка. Він дав їй прізвище та по батькові.

– Позич грошей, Семене, я на мілині, додому доїхати б, – Микола стояв перед напарником, засунувши руки в кишені.

– Ми ж тиждень тому отримали зарплатню? – дуже здивувався Семен.

– Тієї п’ятниці… ну в мене, я дівчаткам віддав гаманець, не знав же, що вони все вигребуть. За насолоду потрібно платити.

Семен хотів розсміятися, та не став. Навіщо вчити іншого життя, усі дорослі. Якщо для Миколи такий спосіб життя – це межа мрій, хай так і буде.

– Слухай, Миколо, а ти ніколи не хотів сім’ю, дитину?

– Запитуєш, хотів! Та вони ж бачиш, які – гроші, гроші.

– Зустрічайся з іншими, на заводі, он скільки жінок хороших, а незаміжніх скільки? А ти…

– А що я?

– Життя пропалюєш і витрачаєш не на те. Це не робить тебе щасливим. На, – Семен простяг Миколі тисячну купюру.

– Дякую, поверну.

— Не треба, це за п’ятницю, я ж їв.

– А, ну, лади.

Семен повернувся додому трохи раніше, ніж зазвичай, дорога до будинку зайняла менше часу.

Зіна сиділа на кухні, задумлива, скуйовджена, розгублена.

– Семене? – вона схопилася з місця, щось сховавши за спиною, наче він застав її зненацька.

– У тебе секрети від мене? – Він пройшов до неї.

– Так. Тобто ні. Я хотіла переконатись, перш ніж тобі говорити. Це третій і він знову позитивний.

Вона простягла йому позитивний тест на вагітність і зніяковіло посміхнулася.

– Зіна! Кохана моя, оце так! – він схопив її в оберемок, підійняв і почав кружляти.

– Так-так! – повторював Семен.

– Відпусти, голова паморочиться, – попросила Зінаїда.

– Так, вибач, треба обережніше, – він притулив руку до живота. – Треба його берегти.

– Чому його? Може, це вона.

– Хлопчик, я відчуваю. Іринка буде рада. Вона вдома, чи ти ще її не забрала?

– Ні, ще не ходила. Не кажи поки їй, усім роздзвонить.

– Ну й нехай, хай усі знають! Усі! Я ще раз буду батьком – і це щастя!

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.