– Все, розлучаюся! — Серьога кинув на крісло велику спортивну сумку.

— Оце так… — здивувався Олексій.

— Що трапилося? Ти ж зовсім недавно вихвалявся, що в тебе не життя, а малина. Навіть із тещею пощастило: гарна.

— У тому й річ, що надто вже гарна.

– Нічого не розумію. Давай послідовно, — зажадав Льоха.

***
Одружитися Сергій вирішив рік тому. Не надто рано, не надто пізно. Тридцять років – самий розквіт. На роботі дечого досяг, із житлом порядок, із зарплатою теж усе нормально.

Наречену вибирав ретельно, виважено: щоб і око радувала, і розмову підтримати могла, і високі почуття викликала. Зупинився на Оленці.

А що? Дівчинці всього двадцять три, приїхала з якогось маленького міста, а дивись, вивчилась, на роботу в їхню фірму без жодної протекції влаштувалася. Молодець: амбітна, отже, й недурна.

До того ж красуня: волосся густе каштанове, майже до тонкої талії, очі зелені, вії довгі, шия тендітна.

Олексій вибір друга загалом схвалив. Бентежила тільки периферія, з якої вибралася Оленка:

— Слухай, ти певен, що вона тебе кохає? Може, просто зачепитися у місті хоче. А як зачепиться, так і почнуть її численні сільські родичі відвідувати тебе. А хто знає, які вони? Адже ти навіть з тещею майбутнього ще не знайомий.

– Не нагнітай. Жодних родичів не буде. Не родичається Олена з ними. А з тещею познайомимося. Думаю, що у такої, як Олена, і мама нормальна.

– Ну, дай боже.

Після знайомства з тещею Серьога з’явився працювати прямо окрилений.

— Даремно паніку розводив! — поділився він із Льохою. – Теща у мене просто казкова. На Оленку, щоправда, не схожа… Зовсім інша жінка. Така собі українська красуня: приємної повноти, м’яка, затишна. І напрочуд молода! Сорок два всього. Рано вона народила Олену мою. Тестя у мене, схоже, не буде. Оскільки Олениного татуся Марія Іванівна виперла давним-давно.

– На весілля хоч приїде твоя красуня-теща? Прямо цікаво стало, — зацікавився Льоха.

– Приїде. Вона таке не пропустить. Довго нас умовляла в неї святкувати. Я навіть не проти був. А що? Автентично, свіжо. Тільки ось Оленка дибки встала: «Не хочу я ваших застіль! Хочу нормальне весілля. Знімемо ресторанчик, запросимо пристойних людей. Я й родичів наших звати не збираюся. Ти, мамо, приїдь, а більше нікого не треба. Осоромлять!»

– Треба ж, яка в тебе Оленка. Я думав вона дівчинка-провінціалочка, а вона в тебе просто молода акула. Родичі породою не вийшли – геть їх! Дивись, і тебе посуне, під ногами будеш плутатися.

– Не посуне, — відмахнувся Сергій. – Любить вона мене.

Олексій промовчав: чого псувати другу настрій перед одруженням. Може, й справді любить.

***

Марія Іванівна Олексію справді сподобалася. Симпатична жінка: тиха, якась домашня і напрочуд красива.

Начебто без яскравого макіяжу, та й вбрання по-піонерському лаконічне: чорна спідниця, біла блузка, а ось чіпляє погляд, змушує повертатися знову і знову.

Тільки-но пішла Марія Іванівна рано. Доньку привітала, Сергію щастя побажала і зникла тихенько. Видно, незатишно їй стало серед пристойних та породистих. Серьогу її відхід сильно засмутив, а ось Оленка, схоже, навіть зраділа.

«Чудова теща! — подумав тоді Леха. — Пощастило Серьозі: така пиляти не стане, кров пити не буде. Відразу видно. Та й живе далеко. Все в нього добре, аж гидко».

Втім, заздрив Олексій недовго. Щось не клеїлося у сімейному житті в друга. І пів року не минуло, втекло щастя з його будинку.

Льоха це бачив, хоч Сергій і намагався тримати марку. Тільки один раз поскаржився:

— Щось не виходить у нас з Оленкою. Начебто вона така сама, тільки ось те, що раніше мені в ній подобалося, у сімейному житті почало дратувати.

– Поясни. — Льоха від’їхав від комп’ютера на офісному кріслі.

— Ну ось ця її краса та постать. Здорово на це все дивитися, звісно. А ось терпіти щодня її нескінченні підрахунки калорій, маски на всі місця, манікюри, педикюри, епіляції та інші дрібниці — сил немає.

— Ну, дядя, краса вимагає жертв. Хотів гарну дружину – терпи. Капризний ти вже сильно! – сказав Льоха.

— Та добре б тільки це. Амбіції її дратують ще більше. Вона ж лише про роботу і каже. У мене вдома таке відчуття, що начебто робочий день скінчився, а я з офісу так і не втік.

— Це, звісно, ​​мінус. Так, а що ти хотів? Це проблема всіх пар, які разом працюють.

— Та й з коханням… Начебто ось повторює це “кохаю” кожен божий день, а я не вірю. Чи не від серця це йде. Ну, наприклад, як слово «вітаю». Ти ж його всім без розбору говориш, просто тому, що так у ввічливих людей заведено. Це ж не означає, що ти всіх радий бачити.

— Чогось ти мудруєш Серьога. — Олексій пильно подивився на друга, — чогось не домовляєш.

— Та ні, мабуть, просто сумую. Минеться, — зам’яв розмову Сергій. Льоха відстав.

Тим більше, що деякий час Серьога був щасливий і веселий. Може, по-справжньому, а може, старанно вдавав.

***

І ось тепер він сидить на Олексія кухні похмуріше грозової хмари та говорить про розлучення. Та з чого? Незрозуміло.

– Ти знаєш, що до нас теща погостювати приїхала? — спитав Сергій.

– Ну, – кивнув Льоха. — Тільки в чому проблема? Ти ж ніби з нею в добрих стосунках?

– У добрих… — Серьозі було явно незручно.

– І? Вона виявилася змією?

– Ні…

– Тоді що? Та годі тобі м’ятися вже! Говори!

– Я її кохаю! – сказав Серьога і замовк.

– Кого? Тещу?! Ось це номер… А якого ж дідька ти на Оленці тоді одружився?

– Бо не знав…

– Чого ти не знав? Що не любиш свою наречену, а кинув око на її маму? От ніколи в житті не повірю! Ти ж як від тещі вперше приїхав, так весь просто світився від захоплення. Більше скажу: ти про Олену ніколи так не говорив, як про її маму. Мені ще тоді це здалося дуже підозрілим. Тепер зрозуміло, звідки у твоїх претензій до дружини ноги ростуть!

– Так, неправильно це все!

– Сергій виглядав глибоко нещасним. — І нема чого підозрювати чортзна в чому. Кажу ж, не знав. Сподобалася мені мама Олени — це так.

Ну, так мені багато народу подобалося за все моє життя. Я й припустити не міг, що все таке серйозно. А ось приїхала вона і все! На дружину дивитися не можу: кожна дрібниця мене дратує. Олена зрозуміти нічого не може. Теща тим паче! Думає, що вона є причиною наших розладів. Треба наче все чесно пояснити, але як? Тому я просто боягузливо втік! Відсиджуся в тебе. Потім розлучуся. А там побачимо.

– Ну дурень! — тільки й зміг сказати Льоха.

– Ромео недороблений.

– Знаю. Загалом, якщо Оленка питатиме — мене в тебе немає. У шефа я відпросився. Мені кілька днів треба — голову впорядкувати.

— Ну з головою воно зрозуміле. Лікувати її треба. А ось з Оленою недобре вчинив… Вона в тебе, звичайно, та ще штучка, але такого удару під дих не заслужила точно. А я взагалі не очікував. Ти ж так уважно собі дружину вибирав, чи не зі списком обов’язкових якостей до кожної підходив: в Олени за твоїм списком майже все збіглося! А виявляється, тобі потрібно абсолютно інше.

***
Відсидітися Сергію не вдалося. Олена з’явилася до Льохи додому наступного дня. Та не одна, а з мамою.

– Здав мене Олексій? — здогадався Серьога. — Друг називається.

– Ми не про нього поговорити прийшли. Хоча безглуздо з твого боку було сподіватися, що Льоха зможе тебе довго прикривати. Можна подумати, що ти мене не знаєш. Я свого звикла домагатися! – сказала Олена. – А зараз я хочу зрозуміти, що трапилося? Можу припустити, що ви посварилися з мамою. Тому що саме після її приїзду ти став зовсім неосудним. Мама, втім, це заперечує. Хочу послухати твою версію.

– Проходьте. — Сергій зрозумів, що розмови не уникнути.

Вони влаштувалися за столом: розгублений Сергій на стільці, засмучена Марія Іванівна і сердита Олена навпроти, на дивані.

– По-перше, ні з ким ми не сварилися. Даремно ти на матір бочку преш. Вона тут взагалі ні до чого. Точніше, до чого, але не так, як ти думаєш. — Сергій заплутався, замовк.

– Добре, а що, по-друге? – Підштовхнула його Олена.

— А по-друге, хіба ти не бачиш, що ми з тобою взагалі один одному не підходимо?

— Оце новина! І з якого часу ми не підходимо? Раніше начебто підходили. — Оленини брівки зійшлися на переніссі.

– І раніше не підходили. Я просто цього не розумів.

– Чудово! А коли зрозумів?

— Остаточно — після приїзду твоєї мами, — Серьога на дружину не дивився, колупав квіточку на скатертині.

— Та я що зробила? Оленка, я слово честі, ні до чого. Ми й не розмовляли майже, — запанікувала Марія Іванівна.

— Залиш скатертину в спокої та поясни! – Запитала Олена у Сергія. — Ти поводишся як малолітня істеричка.

І Серьога наважився: з відчаєм подивився на тещу, потім на дружину і заговорив, немов у ополонку пірнув:

— Я завжди думав, що дружину головою обирати треба. Ось з тобою у нас начебто стільки збігів: працюємо разом, обидва молоді, привабливі, з амбіціями та інтелектом. Отже, чекає на нас щасливе життя. А ось не працює це так!

Серцем вибирати дружину треба. Я ж коли твою маму побачив, мене ніби блискавкою від верхівки до п’ят прошило: ось вона! Справжня жінка! Поряд з такою тепло і спокійно. І краса у неї проста, самобутня. Без жодних цих масок, спортзалів і дієт.

Я, звичайно, все на тимчасове помутніння списав. Ну, нерви перед весіллям пошалюють. Заспокоївся потім ніби, хоча мене дуже засмутило, що твоя мама так рано з нашого весілля пішла. Невиправдано сильно засмутило.

Потім з тобою почали жити, і тут я остаточно прозрів: я ж не з жінкою одружився, а з колегою. З колегами працювати треба, а не сім’ю будувати.

Все в тобі дратувати стало. А тут твоя мама погостювати приїхала, та й годі! Зрозумів я, що більше не можу з тобою жити. І з нею нічого не вийде. Бо ти її дочка! От і втік.

– Чудово! – Олена добре тримала удар. — Дякую, мамо, дякую, Сергію! Ідіть до дідька. Живіть, як хочете, а я більше вас бачити не бажаю.

Встала, і не обертаючись вийшла. Стукнули вхідні двері. Зять із тещею залишилися вдвох.

— Я теж, мабуть, піду. Треба речі зібрати, та додому їхати: справ безліч. Та й не потрібна я тут, — Марія Іванівна встала з-за столу.

Сергію захотілося втримати її, переконати, що вона потрібна. Йому потрібна.

Але він залишився сидіти, розуміючи, що марно все це. Нічого тут не виправиш. Дурно, безглуздо все вийшло. Зовсім не так, як він мріяв.

***
Ранок був сонячним та свіжим. Серпень – останній подих літа. Марія Іванівна вийшла на ґанок.

«Треба буде сьогодні подзвонити Оленці, може, поговоримо нарешті, — думала вона, — я ж не винна. Сергію приводів ніяких не давала, та й уявити не могла, що він до мене почуттями загорівся. Дикість якась: надто ми різні. Він міський, молодий, успішний, діловий до самих шнурків на його модних кросівках. А я звичайнісінька, розлучена сільська баба, та ще й не першої свіжості. Оленка має це зрозуміти!»

Але донька навіть слухати не хотіла.

– Дякую, мамо. Розлучилися. Ні його, ні тебе більше, ні бачити, ні чути не хочу! — це все, що Олена сказала матері після тієї самої розмови. Адже вже не один місяць минув.

— Маріє Іванівно, — відволік її від сумних думок чоловічий голос. — Я тут довго збирався до вас з візитом у відповідь і ось зібрався.

Колишній зять переступав з ноги на ногу біля хвіртки.

— Ох, даремно, Сергію, — зітхнула Марія Іванівна.

— Сподіваюся, одразу не проженете. — Сергій відчинив хвіртку, увійшов, зупинився перед нею.

«Прямо як щеня нашкодило: погляд винний, ніжки тремтять, хоче, щоб впустили, але побоюється», — подумала Марія Іванівна.

— Ну, проходь, — дозволила вона. – Тільки ненадовго. Я і без тебе з Оленкою помиритися не можу, хоча начебто нічого поганого їй не зробила. Здивував ти, Сергію. Одним махом стільки стосунків зруйнував!

— Гаразд, нехай ненадовго, — погодився Сергій

— Чого ж ти хочеш від мене? — поцікавилася Марія Іванівна, коли вони влаштувалися на кухні.

Сергій не відповів.

— Ну, заради чого ти приїхав до мене? Адже нічого не вийде. Занадто багато проти цього. Та й не вірю я в кохання з першого погляду, — продовжила Марія Іванівна. — Тож подихай киснем, відпочинь, пообідай, а ввечері дуй на станцію.

Сергій похитав головою:

– Ні, Маша, вибачте, але ні! Нема куди мені їхати. Я будинок неподалік вас купив. З роботи давно пішов, квартиру продав. Буду у вас під боком. Може, й не вийде те, чого я хочу, зате те, чого не хочу, більше не доведеться робити! Працюватиму віддалено, вас бачити хоч зрідка буду і чекатиму! Я терплячий.

— Поганий ти, а не терплячий! — розсердилася Марія Іванівна. – Ну, як знаєш! Чекай! Тільки дарма час витратиш.

Сказала ніби твердо, але Серьога помітив маленьку затримку, легку невпевненість, що почервоніли в збентеженні щоки колишньої тещі.

Значить, має крихітну надію. А йому поки що й цього вистачить. Чекатиме скільки треба. І вірить, що дочекається.