І до «бабки» сходила навіть. Та їй трави якоїсь дала, сказала в борщ насипати, та сама, мовляв, не їж, тільки їм дай. Валентина Петрівна, хоч і була жінка освічена, та від відчаю повірила в бабчині «ліки»

— Синочку… Ти вже сильно йому не докоряй, — промовила мати, з сльозами на очах, дивлячись на молодшого сина.

— Гаразд, що поробиш? Адже брат він мені рідний. Рідна душа, — відповів Віктор, з розумінням киваючи головою.

Вітьок і Михась — так їх усі й звали. Два брати. Віктор молодший, Михайло старший. Жили з батьками в невеликому містечку у приватному будинку.

У сім’ї все було добре, аж доки батька не стало від невідомої хвороби. Синам на той час виповнилося по шістнадцять і сімнадцять років.

Так і незрозуміло було, що підкосило батька, думки лікарів розходилися.

Мама хлопчиків, Валентина Петрівна, плакала невтішно і вважала, що лікарі «прогледіли» чоловіка.

Він завжди був сильний, працьовитий, на здоров’я не скаржився, тому й звернувся, видно, пізно, навіть не встигли до пуття розібратися, як сталося вже лихо.

Ніхто й не думав про таке, не очікував.

Залишилися хлопчаки без батька. Так-сяк довчилися, хоча, звісно, важко було.

Хлопці росли бешкетники, тільки батька слухали, той із ними суворий був. А Валентина жаліла зазвичай. Ось вони й звикли, що з нею все можна.

Один за одним вирушили в армію. Після служби, старший, Михайло, швидко одружився. Наступного дня, як повернувся, пішов гуляти з друзями, святкувати і зустрів своє кохання.

Її звали — Любов.

Хороша, позитивна дівчина була, поки з Михайлом не зустрілася. Він, адже, став до пляшки прикладатися.

Люба спочатку лаялася і намагалася відучити його, відвадити, та ні. Він — то пив, то не пив. А коли не пив — «золотим» ставав.

Дуже сподівалася Люба, що чоловік виправиться, от і почала намагатися «бути йому другом», зрозуміти його, розмови з ним довгі вела.

Начиталася якоїсь психології. Там звинувачували дружину, мовляв, у хорошої не буде чоловік прикладатися до міцних напоїв. Отже, в ній причина. А він її за стіл садить, наливає. І стала вона йому компанію складати.

Ще «веселіше» зажили.

І все на очах у матері, Валентини Петрівни. Тільки вона й працювала нормально, а «молоді» все «відпочивали й святкували». А в перервах перебивалися випадковими заробітками.

Повернувся додому Віктор. Разом стали «запалювати». Мати взагалі не знала, що робити, хоч у петлю лізь. І до «бабки» сходила навіть. Та їй трави якоїсь дала, сказала в борщ насипати, та сама, мовляв, не їж, тільки їм дай.

Валентина Петрівна, хоч і була жінка освічена, та від відчаю повірила в бабчині «ліки». Сміливо насипала щедру порцію перемеленого зілля, яке пахло сумішшю сушеної кропиви й полину.

Побоялася, що помітять гіркоту від полину, хоча не зрозуміло, була вона там чи ні, але про всяк випадок зварила борщ наваристий, лаврушки побільше поклала…

Словом, пообідали всі, та за кілька годин здолала їх напасть — животи розболілися, та діарея. Найбільше Мишкові дісталося, пластом лежав.

Переживала Валентина, кляла себе, що бабці повірила.

Дітям, звісно, нічого не сказала, звинувачувала м’ясо, яке в магазині купувала, що, мовляв, у ньому справа. Хімією, мабуть, напхане.

Так чи інакше, але в домі тиша та спокій настали. Ніхто не пив, не гуляв. Бульйончиком курячим лікувалися, пили чай міцний із бубликами. Через день усе минуло, як не було.

Цей випадок допоміг чи що, але Віктор відтоді міцного більше до рота не брав ні краплі. Поїхав у сусіднє місто, винайняв квартиру і знайшов роботу — ремонт людям робив, у бригаді.

Спочатку просто допомагав, на підхваті був, потім усього на місці навчився.

Вирівнювати стіни, шпаклювати, стелити підлогу і навіть плитку класти.

Роботи завжди було багато.

Пошуком клієнтів займався їхній бригадир — хлопець із хорошою діловою хваткою і чуттям. Замовників хлопці ніколи не кидали, не обманювали, робили чесно.

Ось і стали передавати їхній телефончик знайомим та друзям.

Була якось перерва в роботі у них, невеликий простій. Поїхав Віктор додому, побачитися з матір’ю і братом з дружиною, на тиждень. Дізнатися, як вони там поживають.

Телефоном мати нічого особливо не розповідала, усе більше про нього запитувала: як сам, коли, мовляв, одружиться, чи не зустрічається з кимось.

Дуже Валентині онуків хотілося. Про Михайла вона не дуже розповідала, неохоче. Але ж онук у Валентини вже був. І з’явився він рік тому. Віктор тоді привітав матір і брата телефоном — приїхати не зміг, роботи було багато.

Виявилося, що онук був сильно відсталий, із відхиленнями. Мати соромилася сказати і не хотіла, щоб хтось знав про це.

Для сторонніх людей було ще не помітно: лежить малюк у візочку, нічим від інших не відрізняється. А от підросте, тоді звісно помітно буде.

Дуже переживала Валя. А Люба вирішила «піднімати» малюка. Навідріз відмовилася віддавати. Хоч і задумалася про це ще в лікарні, коли лікар оголосив про особливості малюка.

Так, як уявила свого рідненького покинутого…

Проридала цілий день і вирішила, що роститиме, виходжуватиме, а там, як Бог дасть.

До честі Михайла – він підтримав дружину. Після того супу з «бабчиною приправою» він теж за розум взявся. Роботу знайшов, вантажником на складі.

Грошей, звісно, не вистачало, тим паче що Люба не працювала, а мати, Валентина, стала на ноги скаржитися.

З великими труднощами на роботу ходила, теж збиралася звільнятися, на пенсію виходити.

І тут Віктор, такий весь багатий приїхав, успішний.

Одному йому чи багато треба? Ось і відкладав він грошики, збирав. Мріяв квартиру свою купити. Адже вони так і жили разом із двома напарниками, квартиру знімали.

Сіли всі за стіл, розговорилися. Михайло поскаржився, що грошей немає. А Віктор став його із собою кликати. Будеш, мовляв, як я, хороші гроші заробляти.

— Добре тобі говорити, Вітьку, – сказав Михайло, – Ти ж один, а в мене дружина, дитина. Куди я поїду? Ти мені краще допоможи. Позич грошей. Я піднімуся і віддам тобі, обов’язково віддам. Я бізнесом хочу зайнятися. Ось чую, що зможу.

Віктор задумався. Шкода йому було грошей, адже з такими труднощами збирав і майже накопичив уже на перший внесок, думав почати до квартир придивлятися, а тут… Усі плани поміняти, перекроїти?

Мати заступилася.

— Ох, Вітенько, допоможи вже, братові. Може й справді підніметься, зі злиднів виліземо. Та й маляті весь час потрібно то це, то те. Ліки дорогі, процедури. Адже він племінник твій. Невже не позичиш? Не допоможеш у скрутну хвилину?

— Гаразд, – Віктор рішуче вдарив долонею по столу і тарілки з келихами жалібно задзвеніли. – Добре. На племінника дам. І на бізнес. Що за бізнес, до речі?

— Кроликів хочу розводити, – усміхаючись, вимовив Михайло, – Вигідно, кажуть. Хутро, м’ясо. У нас же всі умови є: ділянка, сарай. А вони ж на те й кролики, що плодяться, як кролики! Забагатію!

Михайло засміявся своєму жарту і поплескав брата по плечу.

— Спасибі, синку, – промовила мати й обійняла Віктора, – За твою доброту щастя тобі буде. Грошей ще більше заробиш. Сім’ю створиш, дитинка зʼявиться. Здорова.

При цих словах Валентини Петрівни Люба крадькома змахнула сльози і притиснула до себе сина, який сидів у неї на колінах. Він мав дуже зворушливий вигляд. Тільки погляд малюка говорив про те, що з ним щось не те…

Цілих два роки не був у брата Віктор. Передзвонювалися з матір’ю часто. Вона ухильно відповідала про «бізнес» і кроликів. А коли він брата підкликав до телефону, то той заявив, що все за планом іде.

— Не бійся, братику. Гроші твої в справу пішли. Усе супер. Скоро віддам.

Віктору думати особливо ніколи було: роботи вище даху, навіть відпустки не було. Так, по неділях тільки відпочивали. Неділя була для них строго вихідний день. І знову він хорошу суму накопичив – справи йшли добре.

А потім усе ж вирвався у відпустку. Знову на тиждень. Мати побачити вже дуже захотілося. Та й цікаво було, що там із кроликами у брата? Вийшло чи ні. Їхав у потязі й думав, що, може, брат кролятиною пригостить. Спробувати хоч – цікаво ж. Кажуть, вона схожа на курятину…

Біля паркану стояла бита «лада».

На перший погляд – блискуча, нова, а коли перед побачив, так обімлів: вм’ятку. Ніяких кроликів, загонів чи кліток для них видно не було.

Увійшов до хати, а там хропіння лунає. Брат лежить у кімнаті й виводить рулади. І перегаром пахне. Мати за ним поспішила, повела на кухню і, щохвилини витираючи сльози, розповіла, що до чого.

— Як ти поїхав від нас, після того, як гроші привіз, так він поїхав у місто, привіз трьох кроликів. Якийсь час возився з ними. Клітки сам зробив, усе по науці. Годував. Та покосило їх щось. Незрозуміло.

Усіх трьох разом. Кажуть, хвороби їх часто долають. Треба було стежити, щеплення різні робити. А він же недосвідчений, Михась-то, прогледів, мабуть. Поїхав знову в місто.

Тільки не кроликів привіз, а машину купив. Мені подаруночок привіз і Любі теж сережки подарував. Буду, каже, на машині працювати, таксувати, ну їх, кроликів, метушні тільки.

Обіцяв працювати вдень і вночі, щоб борг тобі віддати.

— Ну? – нетерпляче запитав Віктор, коли мати надовго замовкла.

— Запив знову, – сівшим голосом, зовсім тихо проговорила мати, – Ми з Любочкою спочатку думали все, що перестане. А він – по-чорному зовсім, квасить цілими днями. Машину розбив. Грошей твоїх немає.

На пенсію мою живемо. І малюкові з них не дісталося нічого. Люба пішла до матері своєї жити. Кинула чоловіка. Навіщо він їй потрібен?

І так така дитина на руках, ще й цей, як дитя. Ти пробач уже… Я не говорила тобі нічого… Усе думала, за розум візьметься.

Мати невтішно заплакала. Шкода йому її стало, так шкода, що очі защипало, а кулаки самі собою стиснулися. Мати побачила це:

— Ти вже тільки сильно не бий його! Не бери гріха на душу! Може, одумається, все ж таки! І рідний же він, не чужий! Брат, як ніяк.

— Кров – не вода, процідив крізь зуби Віктор, – Тільки що ж уже в нас вона така різна?! Чому я за розум взявся, а він ніяк?! Що йому заважало? Я ж теж, якщо пам’ятаєш, квасив разом із ним! Як накачаю зараз, знатиме!

— Бр-р-рат! Пр-р-рости… – почула Валентина з кімнати. Михайло сам прокинувся і, хитаючись, йшов на кухню.

— Пр-р-робач, – бубонів він, обдаючи всіх запахом перегару, – Я все віддам. Бери машину! Там повно запчастин, можна продати ще, з Любки сережки золоті треба зняти, хочеш, зганяю?

Теж же, на твої гроші купив, а вона, он, поїхала! Зрадила мене. Так… Зовсім тяжко мені. Не щастить у житті…

Михайло сів на табуретку і закрив обличчя руками. Заридав.

Піднявся Віктор з-за столу і пішов геть із дому.

Не хотілося нікого бачити. Не став він бити Михайла, хоча слід було. Стиснув зуби і пішов.

Ні крапельки його шкода не було. Він сам у всьому винен. Мати тільки шкода було. Що за життя в неї з ним?

Через деякий час Віктор, як і збирався, купив квартиру двокімнатну в іпотеку. Мати до себе забрав. А Михайло продовжував пити.

Так ніде і не працював: мати йому гроші висилала, пенсію свою, все благала до тями взятися, соромила і голосила телефоном. Віктор знати про нього і чути не хотів, просто викреслив, ніби не було в нього брата.

Валентина спочатку, було, заговорювала про те, щоб, може, якось полікувати його від залежності, допомогти. Але Віктор заявив, що й пальцем більше для нього не поворухне.

Матері через два роки не стало. Віктор сумував, але втішав себе тим, що хоча б останні роки вона пожила спокійно. Зміг він їй це забезпечити, виконав синівський обов’язок.

А скоро і брата не стало. Вирушив він на річку купатися, та втопився. Адже він так і пив, продовжував.

Приїхав Віктор, проводив, усе, як треба, влаштував, хоч і по скромному. А будинок на матері був записаний, отже, тепер до нього перейшов. Продавати він його не став, залишив поки що. Як виявилося, не даремно.

Люба до нього звернулася. Просилася пожити в (розповідь спеціально для сайту – рідне слово) ньому, бо сама жила в тісноті в матері, разом із сім’єю брата. Синок її вже підріс і навіть трохи виправився.

Люба в нього всю душу вкладала. І за те їй, видно, щастя прийшло: одружився з нею добрий чоловік, вдівець. Стали вони в тому будинку жити. Віктор так і вирішив не продавати його, переписав на Любу. Дуже він добрий був.

А через кілька років став чоловік Люби ремонтувати хату, розкрив підлогу, а там золото лежить, два злитки. Вчинили вони з Любою по-чесному: навпіл із Віктором розділили.

Покликали його в гості: він приїхав, сам подивився, де скарб знайшли.

Думав-думав, звідки він, і згадав, що мати казала колись, мовляв, синам збирав батько, весь час складав, та й узагалі до грошей дбайливо ставився, ощадливо, а зарплата в нього була гарна й жили вони за неї не бідно.

А потім, коли батька не стало, мама нарікала, що грошей немає. Не знайшли. Де ж накопичення? Вони з Михайлом тоді ще не розуміли нічого особливо, не вдумувалися в такі речі, підлітками безтурботними були. А зараз згадалося, спливло в пам’яті.

— Ось воно значить як… – усе повторював Віктор, – Дочекався, значить, татовий спадок. А Михайло, значить, на багатстві, можна сказати, весь час жив, та не знав. Правильно, що вони йому в руки не далися, він би їх усе одно не туди прилаштував. Точно, не туди…

— Та він ремонт нізащо б не затіяв, – усміхнулася Люба, – Руки в нього, прости, Господи, не з того місця росли. Йому б тільки пити, та гуляти.

Віктор, на згадку про батька, вирішив виручені гроші з золота в банк віднести, внесок зробити.

А дорогою спіткнувся сильно, ногу зламав.

Якась жінка жаліслива зупинилася, допомогла.

Викликала швидку, дочекалася, потім із ним поїхала, потім теж допомагала, відвідувала, виходжувала.

А потім Віктор одружився з нею.

І навіть мрія мамина незабаром здійснилася, – син у них зʼявився.

Ось так усе й склалося. Батько ніби з того світу допоміг Віктору свою долю зустріти.

І Любу з сином підтримав, як-не-як невістка вона йому.

А Михайла, схоже, не хотів він ощасливити, видно, розумів, що на шкоду підуть накопичення…