«Перепиши на мене половину свого бізнесу!» — заявила свекруха. А потім попросилася до невістки на роботу.

Софія втупилася в чергову платіжку за комунальні послуги й зітхнула — знову доведеться оплачувати чужу квартиру. Еліна Михайлівна сиділа навпроти, неквапливо пила чай із дорогого сервізу, подарованого, до речі, самою Софією, й розповідала, як важко живеться на пенсію.

— Сонечко, ну ти ж бачиш, у мене геть немає грошей. А в тебе ж справи йдуть добре, — її голос тремтів від образи. — Я ж не просто так прошу, я ж тобі як не як — рідня.

Три роки тому Софія відкрила невелику студію інтер’єрного дизайну. Тоді Еліна Михайлівна лише криво усміхалася: «Знайшла собі забавку — з ганчірками бавитись». Але коли з’явилися перші вдячні клієнти, коли соцмережі наповнилися світлинами стильних проєктів, а замовлення посипались одне за одним — її ставлення різко змінилося.

— Еліно Михайлівно, я розумію, що пенсії мізерні, але я вже третій місяць поспіль оплачую ваші рахунки. Може, нам варто скласти якийсь план? — Софія намагалася говорити м’яко, хоча всередині вже клекотало.

— План? — свекруха грюкнула чашкою об стіл. — Та я ж тобі допомагала, коли ти тільки починала! Хто перших клієнтів привів? Хто сусідкам розповідав, яка ти талановита?

Софія згадала ті часи. Так, свекруха справді розповідала знайомим про її послуги. Але та «допомога» більше скидалася на критичні зауваження і сумніви, ніж на підтримку.

— Я вдячна за те, що ви мене тоді згадували, але зараз мова про інше. Бізнес розвивається, мені потрібно орендувати нове приміщення, купувати обладнання…

— А мені що — голодною сидіти? — її голос раптом став тонким. — Усе, що ти маєш, — завдяки мені!

Софію стисло в серці. Ці розмови повторювалися щомісяця. І щоразу вона відчувала себе винною. Свекруха вміла так подати ситуацію, що будь-яка спроба відмовити здавалася актом зради.

— Еліно Михайлівно, давайте чесно. Минулого місяця я дала вам гроші на ліки, а ви купили нову сумку. Це ж не ліки.

— Як ти смієш перевіряти кожну мою покупку! — вигукнула вона, театрально здіймаючи руки. — Та я все життя працювала, собі відмовляла! І що тепер — навіть пристойну сумку не можу дозволити?

— Можете купити, за власні гроші. А не прикриваючись хворобами.

— За свої? — свекруха гірко засміялася. — У мене пенсія зовсім мала. Ти уявляєш, що це таке у наш час?

Софія уявляла. Саме тому й допомагала. Але з часом допомога перетворилася на щомісячне зобов’язання, а подяка — на докори.

Того вечора Ігор повернувся додому пізно. Софія чекала його на кухні — з документами нового проєкту перед собою й втомою в очах.

— Мама знову просила грошей? — він навіть не здивувався, побачивши її обличчя.

— Ігорю, мені потрібно з тобою серйозно поговорити.

Він сів поруч. У його погляді читалася втома.

— Твоя мама сьогодні сказала, що це завдяки їй існує мій бізнес. Що вона допомагала мені з самого початку.

— Соню, ну ти ж знаєш маму. Вона завжди перебільшує свою участь у всьому.

— Але ж вона таке говорить не тільки мені. Учора зустріла Анну Петрівну з нашого під’їзду.

Знаєш, що вона сказала? Добре, що у мене є така помічниця. Еліна Михайлівна всім пояснює

— мовляв, не варто мені давати серйозні замовлення, бо я ще молода, недосвідчена.
Ігор насупився:

— Вона що, підриває твою репутацію?

— Я вже й не знаю, як це назвати. З одного боку — просить грошей, а з іншого — розповідає всім, ніби без неї я нічого б не досягла.

Наступного місяця почалося нове випробування. Еліна Михайлівна стала навідуватися до студії. Спершу просто «заглянути», потім почала затримуватися, спілкуватися з клієнтами.

Софія слухала, як свекруха розповідала черговій відвідувачці:

— А ви знали, що Сонечка — моя невістка? Я ж її з перших днів підтримувала, допомагала.

Без родини ж нікуди, правда?

— Еліно Михайлівно, будь ласка, давайте поговоримо наодинці, — тихо, але твердо сказала

Софія, відводячи її в дальній куток студії.

— Що таке? Я ж нічого поганого не кажу.

— Ви створюєте враження, ніби я працюю під вашим керівництвом. Але це мій бізнес. Моя репутація.

— Ах, то я тобі вже заважаю? — очі Еліни Михайлівни наповнилися слізьми. — Я ж хотіла допомогти, підтримати. А ти мене виганяєш.

— Я вас не виганяю, але…

— Але вважаєш тягарем. Знаєш що, я все розумію. Думаєш, раз у тебе гроші з’явилися, то можеш зверхньо на всіх дивитися?

Того вечора Софія сиділа вдома й намагалася працювати над ескізами, але думки плутались, рука не слухалась. Близько десятої задзвонив телефон.

— Софіє? Це Ігор. Я в мами. Вона… плаче. Каже, що ти її образила перед клієнтами. Що ти невдячна…

— Ігорю, я просто попросила її не представлятися співзасновницею мого бізнесу!

— Мама каже, що без її підтримки ти нічого б не досягла. І що тепер час цю підтримку визнати офіційно.

— Що значить “офіційно”?

— Вона хоче, щоб ти оформила на неї частину бізнесу. Для… ну, як вона сказала, для справедливості.

Софія відчула, ніби підлога зникла з-під ніг.

— Яку частину?

— Половину.

Наступні дні минули в тумані. Еліна Михайлівна не відповідала на дзвінки. Ігор метався між дружиною й матір’ю. Софія намагалася працювати, але не могла зосередитися — усе валилося з рук.

Зрештою свекруха сама з’явилася в студії. Виглядала урочисто, навіть одягла свій найкращий костюм.

— Перепиши на мене половину бізнесу! — заявила вона без жодних прелюдій. — Це буде чесно. Я ж в тебе стільки сил вклала. Настав час отримати належне.

Софія дивилася на неї й намагалася зрозуміти, що взагалі відбувається. Свекруха стояла посеред студії, наче господиня, з оцінювальним поглядом розглядаючи інтер’єр.

— Еліно Михайлівно, давайте присядемо й спокійно поговоримо.

— А про що тут говорити? Або ти робиш усе, як слід, або я всім розповім, яка ти насправді. Думаєш, твоя репутація витримає правду про те, як ти ставишся до старших?

— Яку правду?

— Що ти невдячна. Що використовуєш людей, а потім від них відмовляєшся. У мене достатньо знайомих, щоб усі твої клієнти про це дізналися. І відгуки скрізь напишу.

Софія раптом відчула дивний спокій. Механізм став зрозумілим. Це була образа. Образа жінки, яка відчуває свою безпорадність перед життям і намагається знайти хоч якусь опору.

— Еліно Михайлівно, — промовила вона повільно, — а що ви вмієте робити?

Свекруха розгубилася:

— Що?

— Я серйозно питаю. Які у вас навички, досвід? Чим ви займалися до пенсії?

— Я… я тридцять років пропрацювала у кадровому відділі великого підприємства. Але до чого тут…

— А з людьми ви вмієте спілкуватися?

— Звичайно вмію! Я ж усе життя з людьми працювала, знаю психологію, вмію знайти підхід до будь-кого…

— Тоді в мене є пропозиція, — Софія встала й підійшла до вікна. — Але спершу скажіть чесно: вам потрібні гроші чи влада?

— Що за питання?

— Важливе питання. Якщо вам просто потрібна фінансова стабільність — я можу запропонувати вам роботу. Офіційну, з контрактом і зарплатнею. А якщо вам хочеться бути власницею чужого бізнесу… тоді нам немає про що говорити.

Еліна Михайлівна довго мовчала.

— Яку саме роботу? — нарешті тихо запитала вона.

— Консультантка з клієнтами поважного віку. У мене чимало замовників старше п’ятдесяти років, до них потрібен особливий підхід. Ваш життєвий досвід, вміння знаходити спільну мову — це справді цінно. Але працюємо так: я — власниця бізнесу, ви — співробітниця. Зі взаємною повагою, але з чіткими межами.

— А… а скільки?

— П’ятнадцять тисяч гривень на місяць плюс відсоток від проєктів, у яких ви берете участь.

Офіційно, з договором.

Свекруха сіла в крісло й закрила обличчя руками. Софія бачила, як тремтять її плечі, але не розуміла — вона плаче чи сміється.

— Ніхто… — прошепотіла Еліна Михайлівна, — ніхто ніколи не казав мені, що у мене є цінні навички. Лише: “ти на пенсії, відпочивай, не заважай”.

Софія підійшла й обережно торкнулася її руки:

— У вас є навички. І я готова за них платити. Але за чесну роботу.

Вони посиділи в тиші кілька хвилин. Потім Еліна Михайлівна підвела голову:

— А якщо я не впораюся?

— Тоді ми чесно про це поговоримо. Як колеги.

— Колеги… — повторила свекруха це слово так, наче пробувала його на смак. — Давно я не була колегою.

Місяць потому Софія спостерігала, як Олена Михайлівна пояснює літній клієнтці особливості планування. Свекруха змінилася — впевнена, компетентна, потрібна. І головне — потрібна по-справжньому, не з обов’язку.

— Знаєш, — сказала вона наприкінці робочого дня, — а я ж мало не відстоювала: “Перепиши на мене половину свого бізнесу”. Добре, що ти виявилася розумнішою за мене.

Софія усміхнулася. Іноді найважливіші перемоги — не над іншими людьми, а над власними амбіціями. А за образою та вимогами часто ховається лише одне — бажання бути потрібною.

Джерело