Усе сталося в теплий весняний вечір. Нічого не віщувало біди. Кіра сиділа на лавці з подругою і ділилася останніми новинами.

Розмова захопила настільки, що жінка практично перестала стежити за сином. З подругою обговорювали випадок у дитячому садку. Кіра, перебуваючи в батьківському комітеті, вважала себе дуже відповідальною мамою. І ніяк не могла збагнути, як можна забути здати гроші на подарунок власній дитині.

– Розумієш, цей Іван один без подарунка залишився. Усім дітям подарували, а йому ні. Ти навіть не уявляєш, як він плакав. У нього нещодавно ще бабуся пішла засвіти. От же стрес…

А ця… Свєта, матуся його, потім мені претензії пред’явила. Мовляв, я їй не нагадала, а вона закрутилася.

– Безвідповідальна ця Свєтка. Знаєш, мені нічого не коштувало нагадати їй про ранок або купити подарунок. Ми по сто гривень усього скидалися, але… Таких людей вчити треба.

Набридли. Чесне слово. То одна забуде щось, то інша. І начебто шкода хлопчика, але з іншого боку… Світлана наступного разу буде уважніше до своєї дитини ставитися. Я їй так і сказала. Сама винна. Її син єдиний, кого обділили. Ну, хіба я не права?

– Права, – подруга позіхнула.

– Ти краще розкажи, куди цього року у відпустку поїдеш?

– На море, звісно. На місяць точно. Моєму Гриші важливе морське повітря, як і будь-якій дитині. Не розумію батьків, які не возять дітей на море…

Та й самій розвіятися хочеться. Втомилася від рутини. Чоловік постійно на роботі. Гришка в садочку. Я вдома одна сиджу. Уже всі серіали передивилася… Хочеться на природу. – Кіра подивилася на телефон. – Ну ось, додому треба. Скоро мій прийде. Треба ще їжу розігріти. Гришку викупати.

Подруги розпрощалися. Кіра вирішила ще п’ять хвилин посидіти й подихати повітрям. На душі було спокійно і добре. Як же їй пощастило в цьому житті! Люблячий чоловік, здорова дитина, дві квартири, дві машини. Раніше і робота була хороша. Кіра працювала в юридичному центрі разом із чоловіком.

Після декрету вирішила залишитися вдома. На роботу повертатися не хотіла. Кіра вирішила присвятити себе сім’ї. Господиня з неї вийшла хороша. Їй подобалося займатися домом. Готувати, прибирати, прати, мити, пилососити. На щастя, проблем із грошима ніколи не виникало.

Звісно, у житті не обходилося і без ложки дьогтю. Мама казала, що сьогодні чоловік є, а завтра немає. Потрібно працювати, щоб про всяк випадок убезпечити себе в майбутньому.

Кіра сміялася. Їй здавалося, що вона все передбачила. У неї був золотий рахунок у банку і квартира для здачі в оренду. Що-що, а голодувати вона ніколи не буде.

Вона відповідально ставиться до свого життя, до заміжжя і материнства. Не те, що інші…
Кіра встала з лавки й підійшла до дитячого майданчика.

– Гришо! – покликала вона сина. – Гришо!
Всюди бігали діти. Вони грали, сміялися, кричали. Матусі стежили за дітлахами і базікали одна з одною.

– Гришо! Синку! – Ще раз вона покликала сина і зрозуміла, що не може знайти очима свою дитину.

Намагаючись не панікувати, Кіра обійшла майданчик, продовжуючи його кликати. Оглянула гірки, дитячі гойдалки, спортивні тренажери Сина ніде не було.

Кіра відчула, як у неї підкошуються ноги. Тіло обдало жаром.

– Гришо! – Закричала вона. – Гришо! Гришо! Ви не бачили мою дитину? – Звернулася вона до однієї з матусь, показуючи зріст дитини, – хлопчик п’яти років. У блакитній кофтині та чорних штанцях.

Жінка похитала головою.

Кіра ще раз обійшла майданчик. Попутно вона запитувала батьків, чи не бачили вони хлопчика в блакитній кофтині. Одна з матерів замість того, щоб відповісти, з докором вимовила:

– Що ж ви не стежили?! Зараз діти губляться швидко. Що завгодно з вашим Гришею могло статися. У поліцію дзвонити треба, а не бігати тут! Хіба мало хто що з ним зараз робить!

Кіра хотіла на неї закричати. Чи при своєму розумі ця жінка, таке їй говорити? Нічого в людей святого немає. З іншого боку, а якщо й справді щось сталося…

Кіра ковтнула неприємний клубок. Ноги підкосилися, і вона опустилася на лавку. Руки затрясло дрібним тремтінням. Серце було готове вискочити з грудей. По-хорошому треба б продовжувати шукати дитину…

Дзвонити в поліцію, чоловікові, батькам, президенту. Узагалі всім! Але чомусь тіло здерев’яніло. Невже це все? Хтось поруч смикнув її за рукав. Перед нею стояв сусідський хлопчисько Коля. Він тримав у руках морозиво.

– Ви шукали Гришу? Він за старшими хлопцями побіг у бік наметів.

– Давно? – Кіра схопила хлопчиська за руки.

– Хвилин п’ятнадцять тому. – Сказав він і подивився вниз на десерт, що впав, – я можу розпитати…

Кіра вже його не слухала. Вона схопилася і побігла. Через сльози вона не розбирала дороги й спіткнувшись упала, роздерши коліно. На біль не звернула жодної уваги, продовжуючи кликати сина. Точно збожеволіла вона добігла до наметів, у яких торгували морозивом, і схопивши одного з хлопців у блакитній кофті, практично закричала.

– Гриша?! Ти не бачив Гришу? Хлопчик п’ять років. У такій самій блакитній кофті, чорних штанях. Ось такий зріст.

Перелякані діти замотали головами і розбіглися. Їх налякав вигляд божевільної жінки.

Кіра підійшла до намету і звернулася до продавчині, але й та їй не допомогла. Ніхто не бачив хлопчика в блакитній кофті. Кіра вирішила зателефонувати чоловікові і все розповісти. Треба було, щоб він чекав на Гришу на дитячому майданчику. Сама вона поки обійде двори і розпитає перехожих.

Але телефон залишився в сумці, а сумка на лавці. Кіра вирішила повернутися. Ридаючи і кличучи сина, в голові пролетіли сотні жахливих думок. Що завгодно могло статися з її п’ятирічним малюком.

Закрутилася голова, підкотила нудота. Ніколи вона ще не почувалася настільки погано. На негнучких ногах вона добрела до дитячого майданчика. Люди вже розбрелися по домівках.

Ще раз вона прокричала ім’я сина й опустилася просто на землю, не боячись забруднити дуже дорогий костюм. Кіра закрила обличчя руками і заридала.

Перехожі поглядали на жінку, яка збожеволіла. Але нікому немов не було діла до її біди. А може, просто не хотіли зв’язуватися з божевільною. Ніхто не підійшов, не допоміг встати, не розпитав, не запропонував допомогу.

Кіра намагалася змусити себе заспокоїтися. Адже треба продовжувати шукати сина! Напевно, жити не варто, якщо вона його не знайде. Усе не матиме сенсу. Подумавши про останнє, вона почала задихатися, різко заболіло в грудях, руки оніміли, у вухах з’явився гул.

Подумалося, що це і є кінець.
Хтось підхопив її під руки і дотягнув до лавочки. Хвилин десять минуло, перш ніж вона заспокоїлася. Навпочіпки сидів чоловік. Вона впізнала його не відразу. Поруч із ним стояла Світлана та її син Іван.

– Матусю! – Плакав поруч Гришка.
Чоловік відкрив пляшку води і змусив Кіру зробити кілька ковтків. Те, що відбувається, здавалося якимось нереальним. Різко накотила слабкість.

– Гриша, – тихим голосом, прошепотіла вона.

Наступного дня чоловік залишився вдома. Кіра прокинулася і схопилася з ліжка. Насамперед вона забігла в дитячу кімнату, щоб ще раз переконатися в тому, що син знайшовся.

Гриша ще спав. Кіра опустилася на коліна поруч із ліжком і, не боячись розбудити дитину, обійняла її і розридалася. Син був живий і здоровий. Це не було сном.

Гриша розплющив очі і злякано вимовив:
– Мамо!

– Гриша! – ридала Кіра. – Ніколи, ніколи я більше на крок тебе не відпущу! Ніколи, чуєш?!
Залучений плачем, у кімнату увійшов чоловік. Він обійняв дружину і дитину. І якийсь час вони стояли втрьох і почувалися найщасливішими.

***
Минув тиждень. Згадуючи той вечір, Кіру накривало пекуче почуття сорому. Чоловік за весь час жодного разу не дорікнув за той день. Хоча як здавалося Кірі, він мав на це повне право.

Вона на його місці вже рвала б і метала. Чоловік же спокійно все розповів, жодного разу не підвищивши голосу.

Як виявилося, Гриша того дня ув’язався за школярами, які бігали в намет за морозивом. Йому захотілося теж. Маму він не став попереджати, тому що вона забороняла йому ввечері їсти солодке. Але ніхто з хлопців був не готовий витратити кишенькові гроші на чужу дитину.

Гришка розплакався, не отримавши бажаного. Потім побрів назад і заблукав.На щастя, дитину, що плакала, помітила жінка. Та сама Свєтка.

Вона гуляла зі своїм сином і помітила, що Гришка зовсім один. Жінка спробувала додзвонитися до Кіри, але та не відповіла, бо забула свою сумку з телефоном на майданчику. А ось її чоловік одразу відреагував.

Вони зустрілися, і Свєтка передала заплаканого Гришку йому. Потім вони дійшли до будинку і помітили Кіру, яка зловила панічну атаку.

Загублену сумку приніс сусідський хлопчисько Коля.

Слухаючи розповідь чоловіка, Кіра ловила себе думці про те, що вона жахлива людина. І раз у раз запитувала себе, чому Свєтка не пройшла повз її сина. Могла ж помститися за свого Івана, якому не дістався подарунок.

– Що тебе так дивує? – Не розумів чоловік. – Це ж звичайне людське ставлення. Хіба що… вона могла в поліцію заявити… Гришка б наш натерпівся, перелякався б іще більше… Добре що так… Відбулися легким переляком.

Кіра кивнула і відвела очі. Дивувало її якраз людське ставлення, про яке вона зовсім забула. А тому й думки були такі. Судила по собі, вважаючи, що нікому немає діла до чужої біди, до чужих турбот.

Відповідальністю прикривалася, вважаючи що з нею то нічого поганого ніколи не станеться. Провчити хотіла… І кого… Мати-одиначку, яка нещодавно близьку людину втратила.

– А я знала, що вона маму ховає і не стала нагадувати про подарунок, – сказала Кіра і залилася густою фарбою. – Уявляєш?

Полінувалася речення одне написати. Сто гривень пошкодувала. Безвідповідальною її назвала. А вона до життя мене повернула. Сина врятувала.

Чоловік, звісно, нічого не зрозумів, але з розпитуваннями не став лізти.
Кіра відчула в роті присмак гіркоти, уявивши себе збоку. Ні, такою вона бути не хотіла. Треба було у своєму житті щось змінювати.

Сусідському хлопчику Кіра накупила два пакети різних солодощів за те, що сумку їй повернув. А перед Свєткою вибачилася. Було за що.

Подарувала її синові велосипед. Хлопчик був дуже щасливий. Він про такий подарунок і мріяти не міг. За Гришкою тепер стала стежити в обидва ока.

Але найголовніше, зареклася когось судити і повчати. Занадто важкий урок отримала… Благо, без серйозних наслідків…