– Віро Степанівно, ви точно не хочете чаю? Я заварю, з м’ятою, як ви любите, – голос Маргарити, дільничого терапевта, був м’яким, але з ледь вловною тривогою.

Вона стояла у дверях маленької кухні, де пахло чимось затхлим, як у занедбаних будинках.

– Ні, люба, не метушись. Я тебе й так обтяжую, – старенька, що сиділа у продавленому кріслі, махнула худою рукою.

Обличчя її, порізане зморшками, мов стара карта, здавалося спокійним, але очі – сірі, вицвілі – видавали щось, чого Маргарита зрозуміти не могла. Чи то тугу, чи то таємницю.

– Обтяжуєте? Та киньте, – Маргарита посміхнулася, але усмішка вийшла натягнутою. Вона вже три роки заходила до Віри Степанівни, приносила ліки, крупу, іноді молоко.

Пенсія у старої була, але, зважаючи на все, йшла на комуналку і мізерну їжу – кашу на воді та хліб із сіллю.

Маргарита не раз пропонувала допомогти розібратися з паперами, але Віра Степанівна тільки хитала головою:

– Так треба, Маргарита. Так Бог велів.

Містечко Яремче, що розкинулося біля підніжжя Карпатських гір, жило своїм неспішним життям. Тут багато що змінилося з радянських часів: нові сучасні будинки, готелі, ринок, та багато цікавих краєвидів.

Маргарита Василівна, жінка сорока трьох років, була для місцевих не просто лікарем, а чимось подібним до доброго ангела. Вона знала історії всіх своїх пацієнтів, але історія Віри Степанівни не давала їй спокою.

– Скажіть, Віро Степанівно, а ви з донькою давно говорили? – наважилася спитати Маргарита, сідаючи на скрипучу табуретку.

Стара зам’ялася, дивлячись у вікно, за яким догоряв осінній захід сонця.

– З Наталкою? Та вже років шість, мабуть, не чула її голосу. Вона там, на краю світу, біля моря живе. Їй не до мене, – голос Віри здригнувся, але вона швидко взяла себе в руки. – І не треба. У неї своє життя.

Маргарита хотіла ще щось сказати, але промовчала. Їй було боляче думати, що Віра Степанівна має дочку, Наталю, яка за тридцять років приїжджала до матері лише кілька разів.

Маргарита знала це від сусідів, які шепотілися, що Наталя ще в молодості втекла на Далекий Схід із чоловіком-геологом, залишивши матір одну. «Може, посварилися? – думала Маргарита. – Чи просто життя розвело?”

В останні місяці Віра Степанівна зовсім послабшала. Маргарита приходила майже щодня, приносила супи, які готувала сама, перевіряла тиск.

Стара стала примхливою, раз у раз бурчала, що ліки гіркі, а суп «не такий, як раніше». Але Маргарита терпіла. Вона бачила у Вірі Степанівні не просто пацієнтку, а людину зі складною долею.

Одного разу, холодного листопадового вечора, Віра Степанівна не відчинила двері. Маргарита, почувши недобре, викликала дільничного та слюсаря.

У квартирі, що пропахла вогкістю, вони знайшли Віру Степанівну в її кріслі. Вона пішла тихо, мов свічка, що догоріла до кінця. Маргариті довелося взяти на себе все: похорони, оформлення паперів.

Телефону у Віри Степанівни не було, але в старому записнику, що завалявся серед пожовклих газет, Маргарита знайшла номер Наталії.

– Наталя Сергіївна? Це Маргарита Василівна, лікар із Яремче. Вибачте, у мене погані новини… – її голос тремтів, але вона намагалася говорити твердо.

На тому кінці дроту мовчали. Потім холодний, майже діловий голос відповів:

– Я зрозуміла. Коли похорон?

– За три дні. Ви приїдете?

– Так. Я приїду, – і слухавка замовкла.

Наталя з’явилася у містечку за кілька днів. Висока, з ідеально покладеним волоссям і в дорогому пальті, вона виглядала чужою в цьому містечку.

Маргарита зустріла її біля будинку Віри Степанівни. Наталя ледь кивнула, ніби не хотіла витрачати зайвих слів.

– Ходімо, я відчиню квартиру, – запропонувала Маргарита, відчуваючи незручність. – Все на місці, нічого не чіпали.

Усередині квартири було холодно. Старий холодильник, ще радянський, гудів у кутку, як стомлений звір. Наталя поволі обійшла кімнати.

Маргарита хотіла розповісти, як доглядала Віру Степанівну, як купувала їй їжу, як слухала її нескінченні розповіді про минуле, але Наталя мовчала, і Маргарита не наважувалася заговорити.

– Тут нічого не змінилося, – нарешті сказала Наталя, дивлячись на вицвілий килим.

– Все як тоді, коли я виїжджала.

– Вона берегла речі, – обережно відповіла Маргарита. – Жила скромно… Дуже скромно.

Наталя раптом зупинилася біля ліжка, застеленого старою ковдрою. Щось у її рухах змінилося – різкість змінилася невпевненістю. Вона підійняла матрац, і Маргарита зойкнула.

Під матрацом лежали пачки грошей, акуратно перев’язані гумками. Купюри, старі та нові, були складені рівними стосами, немов скарби, заховані від світу.

– Це… що? – видихнула Маргарита. – Звідки?

Наталя мовчала, її обличчя зблідло. Вона опустилася навколішки, перебираючи пачки, ніби не вірячи своїм очам.

– Вона казала, що в неї нічого немає, – прошепотіла Маргарита. – Я думала … вона ж їла одну крупу, хліб… Я сама їй купувала продукти!

Наталя підвела очі, і в них майнув біль, змішаний із чимось, схожим на сором.

– Я не знала, – тихо сказала вона.

– У нас були не прості відносини. Вона навіть телефон не хотіла мати, щоб я зайвий раз її не турбувала.

– Я інколи сусідам телефонувала, щоб дізнатися хоч щось. Сусіди ніколи не казали, що їй важко. Я питала, а вони… вони завжди казала, що все гаразд. Що їй вистачає.

Маргарита відчула, як до горла підступає грудка. Всі ці роки вона жаліла Віру Степанівну, уявляла її жертвою обставин, а тепер перед нею лежали гроші – цілий стан, якого вистачило б на комфортне життя.

Чому стара жила в злиднях? Чому збирала пляшки на вулицях, просила милостиню у туристів біля крамниці, якщо могла дозволити собі все?

– Може, вона боялася? – припустила Маргарита.

– Або … не знаю, чи хотіла щось довести? Чому вона не бажала спілкуватися з донькою? Що вона намагалася спокутувати?

Наталя похитала головою.

– Це не страх. Це вона. Її впертість. Її не бажання прощати. Вона завжди була такою – все сама, все по-своєму. Коли я виїжджала, вона сказала:

– Живи, Наталко, як знаєш. А я вже якось. Я думала, вона впорається. Я надсилала їй гроші, але вона їх повертала. Казала, що не потрібні.

Маргарита дивилася на Наталю і відчувала, як у грудях росте образа. Не за себе – за Віру Степанівну, за її самотні роки, за її мовчання.

Вона хотіла запитати, що таке між ними сталося, що призвело до такого абсурду… Але, яке вона на це мала право?

Водночас вона бачила в Наталі не холодну егоїстку, а жінку, яка втратила зв’язок із матір’ю і тепер не знала, як із цим жити.

– Ви залишитеся на похорон? – спитала Маргарита, щоб порушити тишу.

– Так. І квартиру продам. Тут мені нема чого робити, – відповіла Наталя, і її голос був твердий, але очі видавали розгубленість.

Похорон пройшов тихо. Яремче проводжало Віру Степанівну скромно, але з теплом. Маргарита стояла біля домовини, відчуваючи, як осінній вітер пробирає до кісток.

Наталя поїхала наступного дня, забравши гроші й залишивши Маргариті тільки коротке «дякую». Жодної нагороди за роки догляду, жодного тепла.

Маргарита, повернувшись додому, довго сиділа біля вікна, дивлячись на зорі. Їй було сорок три, і життя здавалося їй нескінченною низкою чужих історій.

Вона думала про Віру Степанівну, про її таємницю, про Наталю, яка так і не зрозуміла, що втратила. І про себе – про те, як часто вона віддає себе іншим, забуваючи про своє серце.

У її голові звучало одне питання, яке вона так і не поставила Вірі Степанівні: заради чого вона жила в злиднях? А ви що скажете з цього приводу?

Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки.