Ми з чоловіком у всьому собі відмовляли, аби тільки донькам було добре. Невже я заслужила таку байдужість від власних дітей?

Коли наші доньки виросли, ми з Віктором, моїм покійним чоловіком, вперше перевели дух. Думали, ось тепер заживемо, стане легше. Та легше не стало — навпаки, одна тягота змінилася на іншу. Все їхнє дитинство пройшло в постійних обмеженнях. Працювали на місцевій фабриці: я — пакувальницею, він — токаром. Грошей ледве вистачало на їжу та одяг.

Я добре пам’ятаю, як тішилась, коли вдавалося купити їм щось гарне, аби не гірше, ніж у інших. Ми не їздили на відпочинок, не міняли меблі, ходили в потертих черевиках — лише б у них усе було. Вчилися в звичайній школі, але виглядали, як принцеси. І ми пишалися цим. Я вірила, що колись вони оцінять нашу терплячість і любов.

Коли доньки вступили до університету, витрати лише зросли. Треба було платити за гуртожиток, збирати речі, продукти. І ми знову затягнули паски. Я збирала дріб’язок по кишенях, аби відправити чергову посилку. Ми з Віктором жили однією думкою — лише б їм було легше.

Обидві доньки швидко вийшли заміж, одна за одною. Радість була великою, та не надовго — майже відразу обидві повідомили, що стануть мамами. Спочатку я заплакала від щастя, а потім — від страху. Хто сидітиме з дітьми, коли вони вийдуть з декрету? Доньки, як одна, сказали, що діти ще малі, рано їм у садочок. І попросили мене — їхню бабусю — допомогти.

Я тоді вже вийшла на пенсію, але підробляла прибиральницею в аптеці. Ми з Віктором порадилися — він сказав, що сам продовжуватиме працювати, а я нехай доглядаю за онуками. Так почався новий етап: кашки, памперси, нічні підгузники, соплі, мультики — все знову по колу.

Минуло кілька років. Зяті відкрили свою справу і почали непогано заробляти. Ми тішилися за них — адже родина, все в домі. А те, що доводилося іноді знову «давати на продукти» — ну й що, ми звикли.

А потім сталося найстрашніше. Мій Вітя пішов на роботу і не повернувся. Інфаркт. Прямо біля прохідної. Швидка приїхала швидко, та серце не витримало. Моя опора, моя людина — пішов назавжди. Ми прожили разом 42 роки. Без нього все стало сірим і порожнім.

Доньки, звичайно, поплакали. Побули зі мною на похоронах. А потім забрали онуків і сказали:
— Мамо, час у садочок, дякуємо тобі велике, тепер ти можеш відпочити.

А я залишилася одна. У хаті стало моторошно тихо. Ні кроків, ні голосу Віті, ні дитячого сміху. І стало зрозуміло: на одну пенсію я не виживу. Комуналка, продукти, ліки — все стало непідйомним. На таблетки грошей не вистачало. Я мовчала. Терпіла. Але одного разу, коли вони заїхали в гості — розказала. Так, ніби натякнула:
— Доньки, якби ви хоч трохи допомогли з комуналкою, я б могла купити собі ліки…

Старша одразу відповіла:
— Мамо, ну ти чого? У нас самих ні на що не вистачає, ціни ж ростять!

Молодша мовчала, втупившись у телефон. А потім вони просто перестали приїжджати. Перестали дзвонити. Ніби я сама винувата, що наважилася попросити допомоги.

А я все думаю — невже я заслужила таке? Невже можна так забути людину, яка віддала за вас усе? Невже моя старість має бути такою — злиденною, хворою і самотньою?

Я все ще вірю, що вони згадають, що ще не всі почуття вмерли. Але кожен день без них — як новий удар. Невже заради цього ми з чоловіком жили, працювали, жертвували собою? Невже це все, що лишилося від любові і вдячності?