Я отримала пилосос на ювілей. Не квіти, не листівку, не абонемент у салон. Пилосос. Мені 52. Усе моє життя вмістилося в один побутовий прилад із функцією “турбо всмоктування”. Невістка з Вадимом просто сказали, що я “люблю порядок”. Але між “любити чистоту” й “отримати техніку, щоб краще прибирати” – прірва. І в тій прірві опинилась я, як жінка. Як мрійниця. Як хтось, кого бачать не лише в гумових рукавичках.

– Сюрприз! – Руслана розтягла губи в усмішці, яку у серіалі.

Я розпакувала коробку. Велика. Біла. Блискуча.

– Це… пилосос?

– Але ж не простий! З циклонною системою фільтрації! – гордо мовив мій син.

– Так, мам. Ми пам’ятаємо, як ти казала, що твій старий вже ледве тягне. То ми подумали…

– Ви подумали, що я зрадію новому двигуну на 1800 ват?

Руслана спіймала мій погляд і різко відвела очі.

– Не ображайся. Ми ж хотіли як краще.

– А я хотіла… – я замовкла. Бо що саме я хотіла?

Мабуть, щоб хтось згадав, що я колись мріяла побачити Прагу. Що я люблю ромашковий чай, а не лише каву “3 в 1”, бо швидко. Що я читаю вірші Ліни Костенко, коли всі лягають спати.

А не пилосошу. Постійно. Без вихідних.

– Ти перебільшуєш, – сказав Вадим, коли я того вечора зачинилася з ним на кухні. – Пилосос – це ж не образа.

– Це не образа. Це індикатор. Як ви мене бачите. Що я для вас. Жінка чи побутовий сервіс?

– Та ти ж сама казала, що той старий гудить, як літак…

– Я так, між іншим, казала. А не натякала на подарунок! – у мені закипало. – Коли в тебе боліла спина, я не подарувала тобі ортопедичний матрац!

Він мовчав. Пив воду. Уникнув погляду. Ну звісно.

Наступного ранку я зателефонувала Галі. Моя єдина подруга, яка досі не з’їхала з глузду від дачі.

– Уявляєш, пилосос! На ювілей! – я майже хрипіла.

– Та у мене ще краще, – засміялась вона. – Минулого року Петро подарував мені сертифікат у магазин сантехніки. Бо “вибереш собі новий змішувач, який хочеш”.

– Та вони що, змовились?

– Ні, просто чоловіки давно переплутали функціональне з емоційним. Вони думають, що ми – продовження дому. Як крісло. Як мікрохвильовка.

– А ми?

– А ми ще пам’ятаємо, що мріяли танцювати босоніж у Парижі. І що “комфортна температура пари” – то не єдине, що нам цікаво.

Я засміялась. Гірко, але щиро.

Увечері я підійшла до Руслани. Вона саме скролила щось у телефоні, лежачи на дивані. Мовчки простягла мені подушку, як щит.

– Можна я скажу? – спитала я.

– Якщо знову про пилосос…

– Не зовсім. Я просто хочу, щоб ти зрозуміла. Я – не проти чистоти. Я – за любов. За увагу. За пам’ять про мене не як про функцію. А як про людину. Жінку. Яка любить тюльпани, а не лише змінні фільтри.

Руслана опустила телефон.

– Мамо… ми з Вадимом просто… ми не знали, що тобі треба. Ти завжди така… самостійна.

– Бо інакше все розсиплеться. Але я втомилась бути клейом. Я теж хочу розслабитись. Відчути, що хтось тримає і мене.

– Привіт, мам, ти зайнята? – наступного тижня Вадим зайшов без стуку, але вже з тюльпанами. Жовтими. Моїми улюбленими.

– Ні. Я якраз пила ромашковий чай.

– Знаєш… Ми з Русланою записали тебе на майстер-клас з малювання. Пам’ятаєш, ти згадувала про це колись?

Я дивилась на нього. І думала: “Ось так виглядає спроба зрозуміти. Не завжди влучно, не одразу. Але з душею”.

– А пилосос хай стоїть. Раптом я таки полюблю його функцію “турбо”.

Цього року я сама купила собі подарунок. Рюкзак. Маленький. Для подорожей. І навушники. Бо я нарешті вирішила слухати себе. А не лише інших.

І, знаєте, я не зла. Не образилась. Просто змінилася. Трохи підросла. Навіть після 50.

Бо любов – це не “щоб було чисто”. Любов – це щоб було помітно. Щоб жінку в мені бачили. А не лиш обслугу з циклонною фільтрацією.

А ви, мої читачі, що скажете? Чи траплялося вам отримати “практичні подарунки”, після яких почувалися більше предметом, ніж людиною? Як ви даєте знати, що вам потрібно насправді?

Джерело