Дзвінок пролунав у найневдаліший момент — коли Олена схилилася над ноутбуком, намагаючись встигнути завершити квартальний звіт до дедлайну. Ім’я свекрухи на екрані змусило серце стиснутись від тривоги.

— Олено, нам треба поговорити, — голос Марії Петрівни звучав холодно й відсторонено. — Приїдь завтра після роботи.

— А про що ми…

— Завтра поговоримо.

Короткі гудки відрізали всі можливі запитання. Олена втупилася в телефон, відчуваючи знайоме липке занепокоєння десь у животі. За п’ять років шлюбу вона навчилась вловлювати інтонації свекрухи, й цей тон нічого доброго не обіцяв.

Решту дня й усе наступне ранкове передчуття Олена мучилась здогадками. Що могло статись? Можливо, Марія Петрівна дізналась про їхні з Сашком фінансові труднощі? Або про те, що Сашко вже три місяці без роботи? Хоча вони цього й не приховували…

Квартира свекрухи зустріла знайомим запахом валер’янки й застояного повітря. Марія Петрівна виглядала урочисто-серйозною, як суддя перед винесенням вироку.

— Сідай, Оленочко. Чаю?

— Дякую, не хочеться.

— Як справи? — Свекруха сідала навпроти, ретельно розгладжуючи спідницю. — У мене знову тиск скаче, лікар каже — нервуватись не можна. А як не нервуватись, коли хвилюєшся за сина?

Олена кивнула, все більше напружуючись. Марія Петрівна рідко починала з розмов про здоров’я, якщо не збиралася сказати щось серйозне.

— Знаєш, я довго думала, чи варто підіймати цю тему, — продовжила свекруха, уважно розглядаючи свої руки. — Але мовчати більше не можу. Саша — мій єдиний син, і я не можу байдуже дивитись, як він…

— Як він що? — Олена відчула, що напруга доходить до критичної межі.

— Як він надривається! — Марія Петрівна підняла очі, й у них читалось щось схоже на жалість. — Оленочко, ти ж розумієш, що так далі не може тривати.

— Вибачте, я не розумію, про що ви…

— Про гроші, люба. Про те, що ти витрачаєш надто багато. Про те, що обрала не ту роботу. Маркетолог! — Марія Петрівна вимовила це слово з таким виразом, ніби йшлося про щось непристойне. — Які гроші може приносити маркетолог? А Саша через це розривається, працює на двох роботах…

Олена моргнула, намагаючись усвідомити почуте. Саша працює на двох роботах? Які дорогі покупки?

— Маріє Петрівно, а звідки ви знаєте про…

— Саша розповів. Він переживає, що не може забезпечити сім’ю так, як хотів би. А ти купуєш собі дорогі речі, їздиш по салонах краси…

— Які салони краси? — Олена розгублено похитала головою. — Я востаннє була в перукарні пів року тому!

— Не треба так реагувати, люба. Я ж не звинувачую тебе в чомусь поганому. Просто… — Марія Петрівна зітхнула. — Просто іноді жінка так вчепиться в чоловіка, що й не помічає, як тягне його на дно.

Слово «вчепиться» прозвучало як ляпас. Олена дивилась на свекруху й відчувала, як щось усередині неї тріщить.

— Маріє Петрівно, я думаю, ви не зовсім розумієте нашу ситуацію…

— Розумію, люба, розумію краще, ніж ти думаєш, — свекруха нахилилася вперед, і її голос став довірливим. — Саша — хороший хлопець, він не може прямо сказати тобі, що втомився. Що йому потрібна передишка. Що, можливо, йому потрібно… подумати про майбутнє.

— Про яке майбутнє?

— Про таке, яке буде кращим для всіх. Ти молода, красива, знайдеш собі гідного чоловіка. А Саші теж не завадить… новий початок.

Олена сиділа, відчуваючи, як реальність повільно розшаровується навколо неї. Кожне слово свекрухи віддавалося глухим болем у грудях — не від образи, а від дивного, тривожного прозріння. Щось не сходилось у цій картині, де вона — марнотратна егоїстка, а Саша — жертва її примх.

— Це Саша так сказав? — Її голос прозвучав тихо й обережно. — Що я… витрачаю занадто багато?

— Любонько, я розумію, жінці хочеться бути красивою, але сім’я — це компроміси, — Марія Петрівна нахилилась ще ближче, і в її очах майнуло щось схоже на співчуття. — Мій син не може сказати тобі цього прямо, він надто добрий. Але я бачу, як він змучився.

Олена повільно підвелася, ніби прокинулась від тривалого сну. В голові почали складатись пазли — неквапно, але з лячною чіткістю. Саша звільнився три місяці тому після сварки з керівником. Відтоді вона одна сплачує за квартиру, продукти, комунальні послуги. Щомісяця ще й переказує гроші Марії Петрівні на ліки. Єдина її «дорога покупка» за останні пів року — джинси на розпродажі, бо старі зовсім зносилися.

— Зрозуміло, — тихо сказала вона, відчуваючи, як десь глибоко всередині рветься тонка нитка довіри. — Дякую за розмову. Я піду.

— Оленочко, не ображайся! Я ж не хотіла тебе засмутити! — Марія Петрівна стрепенулась. — Просто подумала, що буде чесніше поговорити відкрито…

Але Олена вже прямувала до дверей, відчуваючи, як у ній руйнується щось велике й важливе. Не кохання — кохання ще було, важке й болісне. Руйнувалась довіра. Віра в те, що вони — команда. Упевненість у тому, що знає людину, з якою прожила п’ять років.

Дорога додому минула в тумані важких думок. У голові повільно, болісно вимальовувалась нова картина їхнього сімейного життя. Наче мозаїка, яку довго складали в темряві, а потім раптом увімкнули світло — і виявилось, що всі елементи стояли не на своїх місцях.

Квартира зустріла звичним безладом і запахом несвіжої білизни. Саша сидів на дивані з ноутбуком, уткнувшись в екран.

— Як справи? — запитав він розсіяно, не піднімаючи очей.

Олена мовчки пройшла в спальню й дістала зі шафи дорожню сумку. Почала складати речі — методично, спокійно, ніби готувалася до звичайного відрядження. Усередині ще клекотів хаос, але руки діяли самі по собі, наводячи лад у тому небагатьох, що вона ще могла контролювати.

— Олено, що ти робиш? — Саша з’явився у дверях. У його голосі вперше за весь день прозвучали живі нотки.

Вона продовжувала пакувати речі, не відповідаючи. Кожен предмет одягу, кожна дрібниця — усе це раптом стало частиною минулого життя, яке завершувалось просто зараз.

— Олено! Що відбувається? — Він підійшов ближче, але не наважився її торкнутись. — Ти кудись їдеш?

Мовчання.

— Олено, ну скажи хоч щось! Я що, знову щось не так зробив?

Вона застебнула сумку й повернулась до нього. Саша виглядав розгубленим і трохи роздратованим — як людина, яку відволікли від важливої справи.

— Слухай, якщо це через те, що я вчора пізно прийшов, то я ж пояснив — зустрічався з хлопцями, обговорювали можливу роботу…

Олена взяла сумку й рушила до дверей. Саша заметушився поруч, перебираючи в голові можливі причини її дивної поведінки.

— Це через гроші? Олено, я ж казав — скоро все налагодиться! Є кілька перспективних варіантів…

Мовчання.

— Або через те, що я сиджу вдома? Ну так, не найприємніша ситуація, але що поробиш! Ринок праці зараз такий…

Олена пройшла в передпокій і почала одягати куртку. Рухи були тихими, майже беззвучними, але Саша все більше нервував.

— Олено, ти мене лякаєш! Скажи, що сталося!

Вона потягнулась до ручки дверей, але тут, здається, Сашка осяяло.

— Зачекай… — Його голос став обережним. — Це не через Оксану, часом?

Олена завмерла.

— Олено, якщо ти щось дізналась… — Він заговорив швидко, нервово. — Послухай, між нами справді нічого немає! Ну так, ми переписуємось, але це чисто по роботі! Вона допомагає мені з резюме, дає контакти…

Олена повільно обернулась і подивилась на нього. В її очах не було ні гніву, ні образи — тільки втома.

— І так, може, ми іноді балакаємо про життя, але це ж нормально! — Саша все більше розпалювався, приймаючи її мовчання за згоду слухати. — Вона розуміє, як важко зараз знайти нормальну роботу. Не те що деякі, які тільки й уміють, що дорікати…

Він замовк, зрозумівши, що сказав зайве.

— Тобто, я не про тебе! Ти ж мене не дорікаєш! Просто… ну ти ж бачиш, як я стараюсь! А тут з’явилась людина, яка просто підтримує, не читає нотацій…

— Сашо, — тихо сказала Олена.

— Так! — Він аж підскочив, зрадівши, що вона нарешті заговорила.

— Відійди від дверей.

— Олено, давай поговоримо! Я все поясню! Оксана — це просто…

— Відійди.

— Ні! — Він розвів руки, загороджуючи прохід. — Я не дам тобі піти, поки ми не поговоримо! Через якесь дурне листування руйнувати сім’ю? Та ти з глузду з’їхала!

— Досить мені жити за рахунок вашої родини, — сказала Олена спокійно.

— Що? — Саша не зрозумів. — До чого тут…

— Твоя мама має рацію. Досить мені жити за рахунок вашої родини.

Олена м’яко, але рішуче відсунула його вбік і вийшла з квартири. За спиною пролунав розгублений крик:

— Олено! Олено, повернись! Я нічого не розумію!

Але вона вже спускалась сходами вниз — до нового життя, що починалося з першого вдиху вільного повітря. До життя, де не треба буде бути винною за чужі провали. До життя, де її тиха рішучість і здатність брати відповідальність стануть силою, а не приводом для звинувачень.

Холодне вечірнє повітря вдарило в обличчя, і Олена зрозуміла — вперше за довгі місяці вона відчуває себе по-справжньому живою.